Хо - Коцюбинський Михайло - Страница 2

- Що там та­ке. Ма­ри­но? - ки­дає ро­бо­ту ма­ти.

- Та то прок­ля­тий кiт дряп­нув ди­ти­ну…

- У те­бе все щось ста­неться… За­бав її за­раз, чусш, як зай­ш­ла­ся… По­чи­нається гу­цу­кан­ня: "Ну, ти­хо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! По­га­на ки­ця! ми ж то­бi да­мо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!"

Але на­да­рем­но. Ди­ти­на аж за­хо­диться.

- Ну, цить же, цить! бо як пе бу­деш ти­хо, то я те­бе за­раз вiд­дам дi­до­вi Хо…- сер­диться нянька й пiд­но­сить ди­ти­ну до вiк­на.- О, бач, стоїть дiд Хо з тор­бою на пле­чах… Ско­ро кри­ча­ти­меш, за­раз ки­ну в тор­бу… На то­бi її, дi­ду Хо, на!..

Дитина здо­ро­ви­ми очи­ма вдив­ляється в пiтьму, що чор­нiє по­за вiк­ном, i за­ти­ха… В очах, ще мок­рих од слiз, ма­люється жах… Так, тi очi ба­чать у таємни­чiй пiтьмi пост­ра­ха дi­тей - Хо, страш­но­го, бо­ро­да­то­го дi­да, з ве­ли­чез­ною то­р­­бою за пле­чи­ма, пов­ною нес­лух­ня­них дi­тей. Який­сь хо­лод тор­кається де­лi­кат­но­го дiтсько­го тi­ла, щось бе­ре з-за пле­чей, ляч­но так, пла­ка­ти хо­четься, а не мож­на… Ди­ти­на на­си­лу вiд­ри­ває очi вiд вiк­на й хо­ває го­ло­ву в няньки на гру­дях.

I знов ти­хо в ха­тi.

- Мамо! - збуд­жує ти­шу хлоп­чик, ки­да­ючи свою бу­дiв­лю.- Ма­мо! А де те­пер сон­це?

- Сонце?.. Сон­це те­пер спить.

- А де ж йо­го ха­та?. - Отам за го­рою, де во­но сi­дає…

- Там, де жи­ве лiс­ник Па­нас?

- Еге… Але то­бi спа­ти час, ди­ти­но. Ди­ти­на, од­нак, на­че не чує ма­те­ри­ної ува­ги. Во­на пiд­бi­га до ма­те­рi й спи­рається їй на ко­лi­на.

- Мамо! А чи сон­це має дi­ти?

- Має.

- А де ж во­ни?

- Де? а на не­бi… отi зi­роч­ки, що вно­чi ся­ють, то се дi­ти сон­це­вi…

- А чом же во­ни те­пер не сплять?

- Бо во­ни за день вис­па­лись, а те­пер гра­ються. Па­уза.

- Мамо! я хо­чу до Пет­ри­ка!.. Пет­рик - се син ку­хо­вар­чин, що ба­виться ча­сом iз па­ни­чем.

- Не мож­на, Пет­рик сла­бий…

- А я йо­му за­не­су яб­лу­ко…

- Не мож­на,ска­за­ла.

- Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..

- Ох, гос­по­ди! Од­но скiн­чи­ло, дру­ге по­чи­нає… Цить ме­нi за­раз!.. Не пi­деш.

- Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..

- Чи не за­мовк­неш ти ме­нi?.. Ма­ри­но, а зак­лич-но дi­да Хо!..

Марина пiд­хо­дить до вiк­на й грю­ка в шиб­ку.

- Дiду!.. дi­ду Хо!.. а йдiть-но сю­ди… а вiзьмiть-но со­бi нес­лух­ня­но­го па­ни­ча!.. "За­раз!" - вiд­по­вi­дає во­на со­бi за Хо пiд­роб­ле­ним ба­сом i вiд­хо­дить вiд вiк­на.

Хлопець доб­ре ро­зу­мiє Ма­ри­ни­ну шту­ку; вiн не вi­рить, щоб то Хо про­мо­вив те "за­раз" та­ким нев­дат­ним ба­сом, од­нак йо­му стає страш­но. Вiн вiд­хо­дить до ка­нап­ки, як мож­на да­лi вiд вiк­на, i по­чи­на ба­ви­тись па­пiр­цем, бга­ючи йо­го в чов­ник. А тим ча­сом фан­та­зiя хлоп­це­ва впер­то пра­цює над фi­гу­рою Хо. Якi в нього очi? Ма­буть, чер­во­нi, як у тру­си­ка… А нiс, пев­но, та­кий дов­гий та гост­рий, як у ку­хо­вар­ки… а мо­же, ще дов­ший… Бо­ро­да бi­ла та дов­га аж до п'ят… ру­ки… Хлоп­це­вi враз уяв­ля­ються за­лiз­нi трой­ча­ки, що сто­ять у сто­до­лi - та­кi ру­ки в Хо… кон­че та­кi… Йо­му стає ще страш­нi­ше, вiн боїться по­во­рух­ну­тись, боїться зуст­рi­тись очи­ма з таємни­чою пiтьмою, хоч щось так i тяг­не йо­го гля­ну­ти в вiк­но, так i тяг­не, так на­че шеп­че щось: "А по­ди­вись, а по­ди­вись!" Хло­пець не мо­же опер­ти­ся ба­жан­ню гля­­ну­ти в вiк­но, зво­дить очi… i весь хо­ло­нем Там, на чор­но­му тлi ши­бок, щось бi­лiє… то Хо… Бо­же­вiльний жах охо­п­лює ди­ти­ну, по­шир­шує зi­ни­цi, ви­тя­га об­лич­чя, во­ру­шить во­лос­сям на го­ло­вi, ду­шить за гор­ло… - Дi­ти, спа­ти! По­ра вже!.. Ма­ри­но, кла­ди дi­тей спа­ти!.. - роз­ти­нається го­лос ма­те­рин й бу­дить, як зi сну, хлоп­ця.

Марина ста­вить хлоп­ця на мо­лит­ву.

- "Отче наш, що на не­бi…" - неп­ри­том­но про­ка­зує вiн за нянькою, а сам ди­виться вбiк, на вiк­но. "Не­хай бу­де во­ля твоя, як…" Ой, там щось ру­ка­ми ма­ха, аж по вiк­нi шкря­ба! - трем­тить хло­пець.- "Хлiб наш що­ден­ний…"

- Нянько, там щось ди­виться в вiк­но… я бо­юсь…

- Вигадуйте, ви­га­дуй­те, то та­ки вiзьме вас Хо в тор­бу… Ну, про­ка­зуй­те знов: "Хлiб наш що­ден­ний дай нам сьогод­нi…"

Але хло­пець уже не слу­хає няньки, вiн не мо­же вi­дiр­ва­ти очей вiд вiк­на. Те вiк­но при­тя­гує йо­го ува­гу, за­хоп­лює всi дум­ки, за­па­но­вує цi­лою iс­то­тою ди­ти­ни. У вiк­но те ди­ви­ть­ся чор­на, таємни­ча тем­ря­ва, пов­на фан­тас­тич­них iс­тот, уся­ких див, пов­на стра­хiт­тя… I все се тис­неться до вiк­на, за­зи­ра в ха­ту, ось-ось про­лi­зе крiзь дiр­ку в роз­би­тiй шиб­цi або з лус­ко­том вiд­чи­нить вiк­но, ки­неться на нього, на­пов­ня­ючи ха­ту ди­ким ре­го­том…

Аж ось i лiж­ко. Хлоп­ця роз­дяг­не­но, вiн ку­тається в ковд­ру. Нянька поп­рав­ля ще щось i га­сить свiт­ло.

- Марино, по­сидь бi­ля ме­не… я бо­юся…

- Ото ви­га­да­ли! Спiть, ме­нi нi­ко­ли си­дi­ти бi­ля вас…

В ха­тi стає тем­но i ти­хо. Хло­пець ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма вдив­ляється в тем­ря­ву, нап­ру­жує слу­хи, бо­ячись про­пус­ти­ти який зрад­ли­вий звук. Ти­хо. Так ти­хо, що на­вiть ка­ла­тан­ня сер­ця ви­дається глу­хим сту­ко­том мо­ло­та по чо­мусь м'яко­му. Ураз… трiсь!.. Що се? Ува­га хлоп­ця збi­ль­шується до мож­ли­вих гра­ниць… Уся кров збi­гається йо­му до сер­ця, сер­це по­чи­на би­ти на гвалт… О, знов щось за­ше­лес­тi­ло, зашк­ря­ба­ло… То - Хо. Ось у чор­нiй, як чор­ни­ло, пiтьмi ви­раз­но бi­лiє бо­ро­да йо­го… ось прос­тя­гається дов­га, кос­тис­та ру­ка… наб­ли­жається до пле­чей, роз­гор­та над ни­ми свої су­хi пальцi… Об­гор­не­ний не­ви­мов­ним жа­хом, ути­кає хло­пець го­ло­ву пiд по­душ­ку, скор­чується пiд ковд­рою, iнс­тинк­то­во на­ма­га­ючись ста­ти ма­леньким, яко­мо­га мен­шим… щоб "страх" не мiг по­мi­ти­ти йо­го… Вiн за­та­мо­вує на­вiть вiд­дих, бо­ячись по­да­ти знак жит­тя, бо­ячись зра­­ди­ти свою при­сут­нiсть у ха­тi…

А тим ча­сом чує вiн, що бi­ля лiж­ка стоїть Хо, й прос­тя­га над ним свої дов­гi, мов за­лiз­нi трой­ча­ки, ру­ки, й чер­ка­є­ть­ся су­хи­ми гост­ри­ми пальця­ми йо­го пле­чей…

Холодний пiт вiд го­ло­ви до п'ят об­ли­ва ди­ти­ну, бо­же­вi­ль­ний жах по­бiльшує зi­ни­цi, вiд­би­ра го­лос, де­ре­вить тi­ло… I дов­го так ле­жить бiд­не хлоп'ятко, не­ру­хо­ме, трем­тя­че вiд жа­ху, мок­ре вiд по­ту, аж три­вож­ний сон, при­ли­нув­ши, зас­по­коює на­реш­тi змор­до­ва­ну офi­ру по­лох­ли­вос­тi…

- Хе-хе-хе! - смiється Хо пiд вiк­ном, де ле­жить хло­пець. - Хе-хе-хе! I жаль бе­ре, i вiд смi­ху не мож­на здер­жа­тись! Смi­ш­но, ко­ли при­чи­ною стра­ху бу­ва лиш роз­па­ле­на уява, а жаль… Бо хто раз спiз­нається з по­чут­тям стра­ху, не хут­ко змо­же вiд­ка­рас­ка­ти­ся вiд нього… Зрос­те ди­ти­на, змуж­нiє, i ба­га­то сил, вар­тих кра­щої до­лi, змар­нує на бо­ротьбу зi стра­­хом, та ще доб­ре, як пе­ре­мо­же!.. Шко­да сил, шко­да ча­су… А хто ви­нен? Гай-гай! - хи­та го­ло­вою Хо, за­гор­та­ючись дов­гою бо­ро­дою та по­да­ючись у дальшу путь.

Наближається пiв­день, черв­це­вий пiв­день, пов­ний спе­ки й свiт­ла. Свiт­ло хви­ля­ми ллється з не­ба, спов­няє по­вiт­ря, не­си­то по­жи­ра тi­нi на зем­лi, за­га­ня їх пiд де­ре­ва, ку­щi, у гу­щи­ну. На що вже бу­ва­ють таємни­чi хо­лод­ки, а й ту­ди хоч то­ненькою цiв­кою про­тис­неться во­но i смiється, ра­де, що знай­шло i там сво­го во­ро­га - тем­ря­ву… Тiльки в ту альтан­ку, що пiд ста­рез­ним во­лоським го­рi­хом у сад­ку, не пус­ка йо­го ди­кий ви­ног­рад, звив­шись тiс­но й щiльно в од­ну зе­ле­ну стi­ну. Вже що не ро­бить свiт­ло: i зай­чи­ком пли­гає бi­ля альтан­ки, про­бив­шись крiзь лис­тя го­рi­ха, i зо­ло­тою сiт­кою па­да на зем­лю, i миг­тить, i пе­ре­ли­вається, на­ма­га­ю­чись при­су­ну­ти­ся ближ­че до тем­но­го за­кут­ка - та ба! Нi­як не мо­же. Ста­ло на по­ро­зi альтан­ки, за­зи­рає ту­ди, а ввiй­ти - дзуськи! Од­нак во­но по­мi­чає, що альтан­ка не по­рож­ня. Там, на зе­ле­нiй лав­цi, обк­ла­де­нiй дер­ни­ною, спер­ши го­ло­ву на ру­ки, си­дить бi­ля­ва пан­ноч­ка з смут­ним об­лич­чям. Бiд­на! Скрiзь те­пер ве­се­ло, яс­но, свiт бо­жий ски­дається на рай - а во­на су­мує. По­тi­ши­ти б її, по­пес­ти­ти, та нi­як увiй­ти, бо та тем­ря­ва роз­пер­ла­ся в альтан­цi, мов па­нi яка,- i не пус­кає. На щас­тя, пан­ноч­ка нер­во­вим ру­хом зри­ває лис­ток ви­ног­рад­ний, зро­бив­ши тим ма­леньку шпар­ку в зе­ле­нiй стi­нi. Зра­дi­лий пус­тун ска­че про­мiн­ням у шпар­ку й трап­ля прос­то на стiл, натк­нув­шись на який­сь па­пiр. Що во­но за ди­во, па­пiр отой? При­див­ляється до но­го й чи­тає збо­ку: "Iнспек­тор шкiл на­род­них". Пус­тун тро­хи зля­кав­ся, пе­ре­чи­тав­ши ти­тул та­кої важ­ної осо­би, бо по­чу­вається до де­яких про­вин шко­лярських, але не­за­ба­ром ос­мi­люється й про­бiга змiст па­пе­ру. В па­пе­рi стоїть, що пан­на Яри­на До­ль­ська нас­тав­ляється на вчи­тельку в се­ло С. Учи­телька! Ад­­же й вчи­телька маi пра­во кар­та­ти! I про­мiнь ки­дає на дiв­чи­ну ви­ну­ва­тий, бла­га­ючий пог­ляд. Од­нак об­лич­чя дiв­чи­ни­не, блi­де й де­лi­кат­не, з ви­ра­зом смут­ку та внут­рi­ш­ньої бо­ротьби, не має в со­бi нi­чо­го грiз­но­го, що зас­по­коює й ос­мi­лює пус­ту­на нас­тiльки, що вiн по­чи­на гра­тись iз гру­бою зо­ло­тою ко­сою дiв­чи­ни, цi­лу­ва­ти її пов­нi ус­та, бро­ви, за­зи­ра­ти в ве­ли­кi си­вi очi. А пан­нi Яри­нi не до пес­то­щiв. Во­на вiд­су­вається вiд до­куч­ли­во­го про­ме­ня й схи­ляється над па­пе­ром, чи­та­ючи йо­го, мо­же, в со­тий раз. Так, сей па­пi­рець до­ро­го кош­ту­вав їй! Щоб здо­бу­ти йо­го, во­на му­си­ла на­сам­пе­ред зчи­ни­ти бо­ротьбу з со­бою, зi своїми звич­ка­ми, пог­ля­да­ми, тра­ди­цi­ями; му­си­ла пос­ва­ри­тись iз батьком, яко­го так ко­хає, до­вес­ти до слiз та на­рi­кан­ня ма­тiр. Але се бу­ла тiльки пре­лю­дiя, i по­ки тяг­ла­ся во­на - дiв­чи­на по­чу­ва­ла в со­бi си­лу бо­ро­ти­ся й пе­ре­мог­ти. Те­пер же, з па­пiр­цем сим, му­сить по­ча­ти­ся ак­цiя, так не­терп­ля­че очi­ку­ва­на ак­цiя… i див­на рiч! Пан­на Яри­на в сю рi­шу­чу й важ­ну хви­ли­ну по­чу­ває, що си­ли її мен­ша­ють, слаб­нуть, що во­на вже не здат­на до бо­ротьби. Нев­же в неї ста­ло енер­гiї тiльки на пре­лю­дiю?