Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 11

А Хо­ма не дов­го чи­тав. Гіркі ду­ми та три­во­га не да­ва­ли йо­му спо­кою: він зак­рив книж­ку і за­ду­мав­ся. Де йо­го взя­ти гро­шей на хліб? За­ро­би­ти ніде, по­зи­чи­ти - ніхто не по­зи­чить, а без хліба не мож­на. До всього чо­ловік звик­не, без усього обійдеться, а без хліба - годі обійти­ся… Ся дум­ка му­ли­ла йо­му сер­це, йшла за ним усю­ди, як тінь, гриз­ла йо­го, як іржа залізо… Хо­ма цілий день хо­див, мов зва­ре­ний, не зна­хо­див собі місця… І Хи­ми­ну ду­шу то­чи­ла тая ж дум­ка, але Хи­ма теж гриз­лась тих­цем і ніби не зна­ла, чо­го Хо­ма ну­дить світом…

Полягали старі спа­ти, та не спа­ло­ся: ок­раєць хліба з по­лиці ліз пе­ред очі, обер­тавсь на всі бо­ки та мов при­мов­ляв: «По­дивіться на ме­не, який я ма­лий, не­ма чо­го й ку­са­ти, та ще й ос­танній!..» По­рож­ня діжа з бо­рош­на пе­ре­вер­та­лась до­го­ри дном, і навіть пи­ло­чок не си­пав­ся з неї…

Не вит­ри­мав Хо­ма.

- Химо, ти спиш? - пос­пи­тав він з печі.

- Не сплю… а чо­го там?..

- Та ба­чиш, я ду­маю, чи не взя­ти б нам у Бер­ка хоч пуд му­ки?

- А за що ж ти її бра­ти­меш?.. Жид набір не дасть…

- Набір не дасть… та я ду­маю… і навіщо ти хо­ваєш то­го п’ятиз­лот­ни­ка?! До­ло­жив би тро­хи, а мо­же б, жид по­че­кав реш­ту, от і був би пуд му­ки…

Хима аж скор­чи­ла на по­лу, мов опе­че­на.

- Не дам!.. І в го­лові собі не пок­ла­дай!.. Зро­ду не дам! Го­ло­дом бу­ду мо­ри­ти­ся, на кар­топлі ох­ля­ну, а п’ятиз­лот­ни­ка не дам!.. Не на те хо­ва­ла я йо­го трид­цять літ, щоб те­пер жи­дам відда­ти!

- Ховай, ба­бо, хо­вай! За­хо­ваєш, ли­хий знає, ко­му!.. А тут аж шку­ра на го­лові бо­лить від тих ду­мок… Хо­вай, не да­вай!..

Хома був сер­ди­тий: він дов­го пе­ре­вер­тавсь на печі та все бур­чав щось сер­ди­тим го­ло­сом…

Хима аж упріла, їй аж душ­но ста­ло від од­ної дум­ки, що її скарб, її п’ятиз­лот­ник, який во­на так дов­го хо­ва­ла, який ма­ри­ла відда­ти лиш ко­ханій унучці, міг би пе­рей­ти в жидівські ру­ки. І вже не дум­ка про хліб, а про той п’ятиз­лот­ник не да­ва­ла спа­ти Химі. Не спав і Хо­ма че­рез «білі гроші».

Хліба не ста­ло: доїли ос­тан­ню ски­боч­ку. Кілька вже день хар­чу­ва­лись старі ва­ре­ною та пе­че­ною кар­топ­лею, аж ох­ля­ли без хліба. Хо­ма хо­див як ніч, нічо­го й не го­во­рив до Хи­ми; мов­ча­ла і Хи­ма, та ду­ми її бли­зе­сенько літа­ли ко­ло од­но­го осе­ред­ка, пе­рестріва­лись та, зда­ва­лось, роз­мов­ля­ли ме­жи со­бою… Хи­ма зна­ла, чо­го су­мує ста­рий, що в нього на думці, а Хомі довідне бу­ло звісно, що ро­биться в душі ста­рої, мов він заг­ля­дав ту­ди… І не ди­во: жи­ву­чи вкупі трид­цять літ, во­ни ста­ли схо­жи­ми од­но до од­но­го, ро­зуміли од­но од­но­го, як самі се­бе.

«Господи! - ду­мав Хо­ма. - Ко­ли б хто заг­ля­нув у ха­ту; мо­же б, ме­ня тро­хи по­лег­ша­ло, як­би по­чув людську мо­ву, а то та­ке, що хоч за по­яс та на го­ри­ще…»

Але ся дум­ка за­раз на­ля­ка­ла йо­го: тут са­мим нічо­го їсти, а, бо­ро­ни Бо­же, тра­питься гість, тоді чим хоч прий­май, іно со­ро­му на­бе­реш­ся… Та хи­мер­на до­ля, ма­буть, підслу­ха­ла ба­жан­ня Хо­ми­не і не да­ла йо­му дов­го мірку­ва­ти над там, чи доб­ре бу­де, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рип­ну­ли, і гість став на по­розі…

- Здорові бу­ли, сва­те!

- Здорові будьте й ви! Яким се по­би­том? - зди­ву­вав­ся Хо­ма.

- Привіз січку різа­ти до жи­да… а ва­ша Зінька й ка­же: заїдьте там, та­ту, до ста­рих, пе­ре­кажіть, що я, хва­ли­ти Бо­га, здо­ро­ва, та пос­пи­тай­те, як там їм жи­веться… От я й заїхав до вас, сва­те! А де ж сва­ха?

Хима вилізла з-за печі.

- Як вас Бог ми­лує, сва­те?.. Що там сва­ха? А моя Зінька?.. Та сідай­те ж бо! - прип­ро­шу­ва­ла Хи­ма, а в са­мої вертілось на думці: «Го­ло­вонько ж моя бідна! Чим же я прий­ма­ти­му сва­та? Хоч ви­ко­лу­пай з пальця, а дай!..»

Хома ба­ла­кав зі сва­том та все якось чуд­но та нес­покійно пог­ля­дав на ста­ру: він пам’ятав, що сват завсіди час­ту­вав йо­го горілкою та що й йо­му го­диться як слід прий­ня­ти гос­тя. Хо­ма та­ки не вит­ри­мав: як тільки Хи­ма вий­шла з ха­ти, він шус­нув за нею до сіней.

- Стара! - по­чав він ти­хим та несмілим го­ло­сом. - Го­ди­ло б ся по­час­ту­ва­ти сва­та чар­кою…

- Та вже ж го­ди­ло б ся…

Хома за­мовк та все чу­хав по­ти­ли­цю.

- Може, там у те­бе де є, Хи­мо, хоч на квар­ту…

- Адже ти знаєш, що не­ма… Возьми пляш­ку та біжи до корч­ми, мо­же, шин­кар дасть набір…

- Навряд! - ска­зав Хо­ма, але взяв шап­ку та пляш­ку і пішов про­бу­ва­ти щас­тя.

Лихий та збен­те­же­ний по­вер­тав Хо­ма з по­рожньою пляш­кою з корч­ми: шин­кар не дав набір. Хо­ма вик­ли­кав Хи­му в сіни і по­ка­зав їй по­рож­ню пляш­ку…

- Знаєш що, Хи­мо… знаєш що, ста­ра… - улес­ли­во шеп­тав Хо­ма. - Сва­та не мож­на пус­ти­ти без чар­ки… Ви­не­си мерщій тво­го п’ятиз­лот­ни­ка, я ду­хом прим­чу горілку, ще й здачі тобі при­не­су… Бо, ба­чиш, не мож­на ж так…

- Се смерть моя, а не чо­ловік! І чо­го ти на­посівся на то­го п’ятиз­лот­ни­ка? Ка­за­ла не дам - і не дам, і край!.. Хоч за­бий ме­не отут - не дам!..

- Дай, ка­жу!

- Не дам!

- Дай!!!

- Не дам, не дам і не дам!

- Тьфу, са­та­но!..

Хома плю­нув і, хрьопнув­ши две­ри­ма, вий­шов надвір. Злість по­ня­ла йо­го сер­це, йо­му бу­ло до­сад­но і на жінку, і на то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А вер­ну­ти­ся без горілки ніяким по­би­том не мож­на. На щас­тя, тра­пив­ся кум і по­зи­чив на квар­ту…

Стара зва­ри­ла ба­ра­болі, і так-сяк прий­ня­ли сва­та.

П’ятизлотник пе­рет­ри­вав ще од­ну не­без­печ­ну го­ди­ну, та на те, ма­буть, щоб ста­ти при­чи­ною нез­го­ди між чо­ловіком та жінкою… Хо­ма ніяк не міг вбга­ти в го­ло­ву дум­ку, що він му­сить терпіти го­лод, ко­ли в скрині ле­жать гроші, не­ве­ликі, прав­да, але все-та­ки мож­на за­ла­та­ти ни­ми хоч од­ну діру в гос­по­дарській пот­ребі… Хи­ма тру­си­ла­ся над своїм скар­бом, над своїми «біли­ми грішми»; во­на так звик­ла до своєї мрії по­да­ру­ва­ти п’ятиз­лот­ни­ка внучці, що на­ма­ган­ня ви­да­ти п’ятиз­лот­ник на що інше дра­ту­ва­ли її, гніва­ли нес­ка­зан­но.

На дру­гий день пішов Хо­ма по сусідах по­зи­ча­ти хліба, та ніхто не дав: кож­но­му сього ро­ку су­туж­но, в кож­но­го не­дорід по­мен­шив хліба. Пішов Хо­ма до жи­да, так, без ве­ли­кої надії, пам’ята­ючи при­каз­ку: «Тільки в ме­не рідні, що жи­ди одні». Але й жид не дав: «Ба­га­то, ка­же наб­ра­ли в ме­не лю­ди без гро­шей, а ніхто не ква­питься відда­ва­ти…» Пох­ню­пи­шись, поп­лен­тавсь ста­рий до­до­му з по­рожніми ру­ка­ми, та й не га­дав, що вдо­ма че­кає йо­го но­ве ли­хо: соцький з де­сят­ни­ком прий­шли пра­ви­ти по­дать…

- Почекайте, лю­ди добрі, - бла­гав Хо­ма, - я віддам… А те­пер, їй же бо­гу, не маю… Хліба шма­точ­ка не­ма… Самі знаєте, який те­пер рік тяж­кий: не­ма хліба, не­ма де й за­ро­би­ти…

- Ми вже се чу­ли, ста­рий! Дав­ню пісню співаєш! Нам що - нам хоч риг­ни, а дай, нам на­чальство ве­лить, і так уже нас­лу­ха­ли­ся за тії не­доїмки! - за­го­моніли сільські посіпа­ки.

- Та що ж ви візьме­те, ко­ли в ме­не й копійки зла­ма­ної не­ма за ду­шею!..

- Знайдемо, що взя­ти… Дай, діду, хоч час­ти­ну гро­шей, бо заг­ра­буємо оде­жу.

- Кажу ж вам, що не маю! - скрик­нув в роз’ятренні Хо­ма.

- Не маєш?.. Доб­ре! Гей, бе­ри сви­ту з жерд­ки! - крик­нув соцький на де­сят­ни­ка.

Десятник прис­ко­чив до жерд­ки і по­тяг Хи­ми­ну сви­ту.

- Не руш! - ско­чив Хо­ма до де­сят­ни­ка і вхо­пив за сви­ту. - Не руш! Я не до­пу­щу, щоб у ме­не гра­бу­ва­ли оде­жу… Ей, Хи­мо, да­вай то­го п’ятиз­лот­ни­ка сим невірам, бо во­ни й ду­шу ви­тяг­ли б з чо­ловіка!..

Хима, що сто­яла досі німа та бліда, як смерть, по­чув­ши про п’ятиз­лот­ни­ка, про­жо­гом ки­ну­лась до скрині, впа­ла на неї і міцно вче­пи­лась за віко.

- Не дам! - крик­ну­ла во­на. - Не діжде­те взя­ти п’ятиз­лот­ни­ка!

- Пусти! - штовх­нув Хо­ма жінку. - Я сам діста­ну!

Але Хи­ма міцно, мов кліща­ми, вче­пи­лась ру­ка­ми за скри­ню, і Хо­ма ніяк не міг стяг­ти її з скрині.