Талан - Старицкий Михаил Петрович - Страница 12

Уходят.

Лемішка, Гаша, Палажка, а потім Лучицька.

Гаша. Сюди, сюди, вон у том хлигелі.

Лемішка. Ага, ага! Я й ходить тут боюсь... так пишно...

Гаша. А хто там? До вас прієхав чи прийшол хтось! (Сама виходить і за дверима ховається).

Палажка (виходить на рундук). Хто, хто? (За-криває очі рукою). І недобачаю... Стій! Батько Маринчин?

Лемішка. Він самий.

Палажка (сходить). От несподівано! Голубе мій! (Обніма). Як же я рада... як рідному!.. Мов помолодшав?

Лемішка. А помолодшав: дочку видаю заміж.

Палажка (в кімнати). Марусю! Марусю! Іди сюди, кинь лихом їй в вічі: то все вона бреше... А ось глянь, хто приїхав!

Лучицька (на рундуці). Хто? Хто б міг? (Сходить, утира очі). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обніма).

Лемішка (все ловить і цілує їй руки). Благодійко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..

Лучицька. Не забули ще?

Лемішка (плаче). Не забули, повік не забудемо... І вороги схаменулись... А маненькі аж плачуть. Бідний хазяїн наш Безродний прогорів, помічником у Котенка служить, а той ніби "сосьєте", тільки сам усім крутить.

Лучицька. Безродний помічником? Себто сценаріусом? Господи, за віщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце... Такий багатий був, пановитий... і все своє добро на химеру спустив.

Лемішка. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, - бере мою дочку...

Лучицька. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж мені така радість... а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибі Марку!

Лемішка. Здорова... за вами все плаче... Вам до ніжок кланяється, благословенія просить... 

Лучицька жадно чита, а Лемішка кива головою няні. 

Ой змарніла наша матусенька!

Палажка. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарніти, коли в таке пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очі; син хотів був тікати... так вона ніби помирилась з невісткою, стала кликать до себе... Ну, моя зірочка й проясніла - і я рада... Та ненадовго: стала я помічати, що й Маруся почала нишком плакать, і він, Антось отой, більше та більше хмуритись...

Лучицька (цілує листа й хова за ліф). Друже мій! Єдиний мій! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?

Лемішка. Там уже така щаслива, так кохаються... Коли б тільки їй ще ви - то й раю не треба... Та і публіка кричить притьмом за вами, і Котенко...

Лучицька. Не знаю, не знаю... Ех, я уже мертва! Нема мені світу... (Переміня тон). Та то я жартую... а мені така радість, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вітром на мене повіяло з рідного краю. А як же ви сюди попали?

Лемішка. Мені в сусіднім городі дісталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринці.

Лучицька. А, от і чудесно; і од мене теж передасте...

Лемішка. Я ще на повороті заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спізнитись на потяг... хмара насува... Ну, храни вас господь! (Цілує руки). А назад...

Лучицька. Конечне заверніть! Я така рада, мій старенький...

Палажка. Ну, прощавайте та йдіть мерщій... а то онде вже збігаються! Я проведу вас. (Веде в хвіртку, гаряче жестикуліруючи).

Лучицька. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила діло велике ради свого власного серця, і мені моя зрада зрадою ж і б'є!

Лучицька і Квітка. 

Грім. З цього часу блискавка блиска. К кінцю дії буря і дощ.

Лучицька. Ай (Закрила очі).

Квітка (підходить). Марусе!

Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!

Квітка. Чистим душам грому не страшно... Об'ясни мені, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш..." І так далі... грубо, цинічно...

Лучицька. Що-о? Я не розумію нічого... А дай!

Квітка (показує уривок). Читай - я не прибавив.

Лучицька (придивляється і сміється). Це ж не до мене лист!

Квітка. У тебе знайшли... Тут нема сміху... Тут жах!

Лучицька. Ні, голубе мій, -  один тільки сміх. Знаєш, що се таке? Це моя роль із "Глитая": се той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.

Квітка. Роль? Невже?

Лучицька. Роль, роль... хіба не пам'ятаєш? Та я тобі й покажу...

Квітка. Може... Однако все-таки... странно... Я хороше не помню... Какое ужасное недоразумение... Я не могу придти в себя...

Лучицька. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?

Квітка. Прости! У меня расшатаны нерви... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности.

Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?

Квітка. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!

Лучицька. Чого ж то? З якої причини?

Квітка. Одна причина, одна!

Лучицька. Все я?

Квітка. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали... Нема просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.

Лучицька. Я? Я тобі світ заступила?

Квітка. Не ти, а панські привереди... А! (Йорза волосся).

Ті ж  і Гаша.

Гаша (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас... сюда...

Квітка. Сейчас! (Іде за нею). 

При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку. 

Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї - так ясно що: зайву личину тра набік!

Квітка (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого - не роли, а любовные письма получаете?

Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!

Квітка (напряженнее). С кем обниматься изволили?

Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Гвалт?!

Квітка (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?

Лучицька. З Лемішкою... отцом Маринки... Спроси няню...

Квітка. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!

Лучицька. Проездом... Клянусь богом... Опомнись!

Квітка. Где письмо? Отдайте мне его!

Лучицька. Вот оно. (Дістає).

Квітка (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки - и у сердца храните... А! знаю, от какого мерзавца это письмо!

Лучицька (пошатнулась і ухопилась за спинку стула; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека...

Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди?

Лучицька (ніби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!

Квітка (ловить слова у листі). А-а! Вот оно: "богорівна", "неспогадана", "верніть мирові дар божий"! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеаанием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а настоящий герой был за кулисами...

Лучицька (задихаючись). Остановитесь!..

Квітка. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь - тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах... Что ж? Вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить вбік). Коня мне!