Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Цар соловей

Руданський Степан Васильевич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Цар соловей - Руданський Степан Васильевич - Страница 4

Изменить размер шрифта:

Росте дочка злотокрила,

Краси добирає,

А тим часом її ненька

З силоньки спадає.

Обсіклися пишні коси,

Снігом забіліли,

Поспадали повні личка,

Воском зажовтіли.

Очі в лоб позападали

І там позгасали,

І на лобі літа сумні

Сліди поорали.

І ослабли сухі руки,

Підкосились ноги,

Похилилась, як билина

Суха край дороги.

І згадала стара ненька

Смертную годину,

На могилу Соловея

Повела дитину.

І говорить: «Доню мила,

Поглянь кругом себе:

Доки зглянеш - все то буде

Суджено для тебе».

І поглянула царівна,

Видить - синє море.

Подивилася на захід -

Манячіють гори.

На восході чорний ворон

Понад ліс літає.

На опівніч орел сивий

Когті розправляє.

І говорить до царівни

Бідная цариця:

«Де спочили твої очі,

Там твоя границя.

Будь довільна своїм краєм.

Не бажай чужого,

Але нехай і чужії

Не займають твого.

Єсть у тебе в крилах сила -

Бийся, відбивайся.

Єсть у тебе в лобі розум -

Звести не давайся.

Стережися, доню, хмелю:

Хміль - погане зілля:

Платить мукою-тугою

За часок весілля.

Будь царівною довіку,

Замуж - то недоля:

Нема в світі, моя донько,

Як власная воля.

Рік від року сповідайся

У старій столиці

І не забудь царя-батька

І мене, цариці».

І цариця свою доньку

Поблагословила

І навіки свої очі

Темнії закрила.

ЧАСТЬ ДРУГА

Незабаром на степові

І Канчук конає,

Свої діти, свої слуги

З шатра висилає.

І виходять його діти,

Слуги виступають,

Ломлять руки, по цареві

Плачуть і ридають.

Лиш мізинець не ридає,

Шатра не кидає:

Заховався під постелю

І все розважає.

Встає Канчук із постелі

І трьома ключами

Відмикає круглу скриню,

Збиту обручами.

Достає нагай ремінний,

Кримку витягає,

Достає казан чугуниий,

Стиха промовляє:

«От нагай, що вражій силі

Давав наганяю,

Як бувало говорив я:

«Погуляй, нагаю!»

А то кримка-невидимка,

Що мене ховала,

Як у полі вража сила

Мене наганяла.

І казан!.. Не раз варив я,

Що йно попадалось;

І все військо було сите,

І ще зоставалось».

І узяв він тії річі,

К серцю пригортає,

Заливається сльозами,

Стиха промовляє:

«Річі мої дорогії!

Де мні вас подіти?

Віддав би вас своїм дітям,

Та не варті діти!

Закопаю я вас в землю,

Там лежіть довіка.

Нехай до вас не доткнеться

Рука чоловіка».

І викопав в шатрі яму,

Річі укладає

І землею засипає,

Тричі примовляє:

«Хто їх буде добувати,

Нагле най сконає;

Чия рука закопала,

Та най відкопає».

І втиснув коліном землю

І підвівся стиха.

Положився на постелю

І сконав до лиха.

«Добре, батьку, що сконав-єсь!

Синок промовляє. -

Чия рука закопала,

Та і відкопає».

І ще теплого з постелі

Волоче до ями

І розкопує ту яму

Мертвими руками.

І,розкопує, гадає:

«Все то моє буде,

І не видітимуть браття,

Не знатимуть люди».

А тим часом його браття

Своє пам'ятають:

Поробили в шатрі діри,

В шатро заглядають.

І но тілько докопався -

В шатро повбігали

І над батьком своїм діти

Сварку розпочали.

«Моя кримка!» - каже менший.

«Моя!» - середущий.

«Моя кримка! - каже старший. -

Я старший і дужчий».

І вхватили кримку в руки,

Кримки не пускають.

А тут раптом нахилились

І нагай хватають.

«Мій нагай! - говорить менший.-

«Ні, мій!» - середущий.

«Мій казан! - говорить старший.

Я старший і дужчий.

І всі троє заціпились,

І нагай тримають,

І ще раптом нахилились -

Казан підіймають.

«Мій казан!» - молодший каже.

«Ні, мій!» - середущий.

«Мій казан! - говорить старший.

Я старший і дужчий».

І зчепились за дідизну

І не помиряться.

І водяться по шатрові,

День і ніч сваряться.

І сваряться, не миряться,

Батька проклинають,

А тим часом ходять слуги

Да їм розважають:

«Царевичі наші любі,

Сваром не сваріться!

Ходіть лучче до причепи,

Миром помиріться».

І подумали три брати,

Покидають степи

І на північ, у столицю,

Ідуть до причепи.