Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Цар соловей

Руданський Степан Васильевич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Цар соловей - Руданський Степан Васильевич - Страница 14

Изменить размер шрифта:

На великдень у вівторок

Злотокрила встала

І, що смачно спочивала,

Тілько й пам'ятала.

А тут милий її знову

Хмелем похмеляє

І до себе в своє царство

В гості запрошає.

І поїхала царівна

В гості до милого,

Погостила, нетямуща,

До Хоми святого.

Погостила, вина взяла;

В степи полетіла;

І там душу заливала,

Як душа боліла.

Так заручена царівна

Цілий рік прожила,

Лиш причепу обіймала

Та хмільнеє пила.

Але раз якось царівні

Вина недостало.

Пробудилося сумління,

Душу розгризало.

І шептало її, бідній:

«Що ти починила?

Свою славу, честь і волю -

Все ти погубила!»

І так тяжко її, важко,

І так сумно стало,

Ніби сто пудів заліза

На ї серце впало.

І не втерпіла царівна,

І кидає степи.

І, щоб душу закропити,

Летить до причепи.

«Ой царевичу причепо,

Тяжко мені жити,

Дай, коханий, вина чарку

Душу закропити».

«Пожди трохи, моя мила,-

Він відповідає.-

Чи ти знаєш невидимця,

Де він проживає?

Достань в него мені кримку,

Тогді будем пити,

Будем пити і гуляти,

Як у раю, жити».

Ізвинулась, полетіла

В степи злотокрила

І стріпнула раз останній

Свої пишні крила.

І найкращий чорний волос

З голови урвала,

Свому війську раз останній

Отамана дала.

І говорить отаману:

«Іди, милий синку,

Та вишукай невидимця,

Достань в него кримку».

VII

Як розсипались козаки

Всюди по степові,

Застукали невидимця

Десь у байракові.

Обступили наоколо,

Бідного спійняли

І убили, закопали,

Невидимку взяли.

А царівна невидимки

І не огляділа,

Тільки взяла й до причепи

Льотом полетіла.

І узяв причепа кримку,

І напоїв милу,

І поїхав з нею разом

В степи на могилу.

І зачали на могилі

Балом балувати;

Цілуватись, милуватись,

Пити і гуляти.

І нещасная царівна

Тяженько упилась

І на мамину могилу

Покотом звалилась.

Розпустились пишні коси,

Відхилились крила;

Що святого у дівчини,

Все вона відкрила.

І літає птах над нею,

«Вічну пам'ять» править,

А причепа ще раз бідну

Дівчину неславить.

І літає птах, співає:

«Горе тобі, мила!»

А причепа вже ламає

Золотії крила.

І виламав крило праве

Край самого тіла,

1 на рані, на глибокій

Крівля закипіла.

І виламав крило праве -

Лівеє ламає,

А відломлене тим часом

Життям відживає.

І ожило, і в повітря

З-під руки фурнуло,

І далеко в чужу землю

Жити полинуло.

А причепа крило друге

З тілом вириває

І нещасную царівну

Кримкою вкриває.

А крило несе під гори,

Кинув між собаки,

І зачали крило гризти

Дикії собаки.

VIII

Спокійніший став причепа,

Лучче запиває:

Із сусідів таких сильних

Ніхто не лякає.

Тілько й страху, що на пущі

Брат його мисливий,

Але і той незабаром

Пропав, нещасливий.

Чи ти сповідь то вчинила,

Чи війна огидла,

Чи царівна злогокрила

Так із п'янства збридла,-

А від світлої неділі,

Як запричащався,

Пан мисливий із царівной

Більш не воювався,

А бувало що день божий

Робить полювання

І полює, і ганяє

Зрання до смеркання.

Полював він раз медведя,

Та, на своє горе,

Десь загнався на край світу,

Під Льодяне море.

Істомились бідні слуги,

І кінь спотикався,

Та і сам він на коневі

Ледве що тримався.

І гадає пан мисливий,

Де би відпочити.

Брат причепа по дорозі -

Чому б не вступити?

Заїжджає до причепи.

«Здоров, пане-брате!

Чи позволиш відпочити,

Переночувати?»

«Здоров, братику мисливий!

Прошу до покою...

О, як же я давно, брате,

Видівся з тобою!»

Привів в хату, просить сісти,

Просить їсти-пити,

А тим часом каже слугам

Коня уходити.

Слуги взяли вівса мірку

І вином полляли

І вівсом тим аж до звалу

Коня вгодували.

Вгодували, в льох завели

Під залізні брами.

І всі двадцять брам замкнули

Двадцяттю замками.

А тим часом і мисливий

У палаці впився

І хитався в своїм кріслі,

Поки не звалився.

І муляри ізійшлися,

Мисливого взяли,

Назад руки ізв'язали,

В стовп замурували.