Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Лірникові думи

Руданський Степан Васильевич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Лірникові думи - Руданський Степан Васильевич - Страница 13

Изменить размер шрифта:

ІІ

Пройшов місяць з того часу

Другий іскінчився,

От на третій в першу нічку

Соломон родився.

І в ту нічку ясне небо

Хмарою обвилось,

І в тій хмарі на схід сонця

Три зорі явилось.

І Давид-цар обіцявся

Золотії гори,

Хто лиш тілько розгадає

Що ті значать зорі.

І зібралось много мудрих,

Стали ворожити:

Той - на щастя, той - на долю,

Той - на довго жити.

А премудрий коло мами

Тілько усміхався;

І, як мудрі замовчали

Він тогді озвався:

«Ти не слухай їх, мій тату,-

Став він говорити.-

Три зорі - то три лиш роки

Маю в світі жити!»

І вся тая мудра зграя

З встиду розбрелася,

А Давидові на серце

Туга заляглася.

ІІІ

А тим часом від дня до дня

Соломон мудрився,

І бог знає - де і в кого

Розуму учився.

Лиш кінчалося три роки -

А вже був охочий

Розпізнати, кілько важить

Розум весь жіночий.

Змудрував шайки як треба,

Дістав чепець з мами,

Набрав клоччя повну жменю

І пішов до брами.

І на брамі на желізній

Він шайки чіпляє,

Кладе чепець, кладе клоччя

Да і розважає.

Розважає і регоче.

Аж приходить мати.

«Що ти дієш, Соломоне?» -

Почала питати.

А Соломон все регоче,

Її каже в очі:

«Важу, мати, жменю клоччя

І розум жіночий.

Та дивися: сама бачиш,

Голова жіноча

Не заважить да й не варта

Сеї жмені клоччя!»

І цариця злютувалась,

І пішла від него:

«Чекай, сину,- розважає,-

Не дарую сего!»

ІV

І приходить до покою,

Слугів закликає,

Оглянулась кругом себе, -

Стиха промовляє:

«Ой ви, слуги мої, слуги,

Вчиніть мою волю:

Вчиніть волю, щоб не було

Мому серцю болю,

Возьміть сина Соломона,

Одягніть, умийте,

Виведіть його до лісу,

Серед лісу вбийте.

Вбийте й серце принесіте

І мізинній палець,

Най загине з сего світу

Соломон-поганець».

Взяли слуги Соломона

І ведуть убити,

А Соломон вірним слугам

Почав говорити:

«Ой ви, слуги, вірні слуги,

Душі не вбивайте,

Хоть ще місяць до трьох років

Пережити дайте.

Я вам дам мізинний палець;

Ріжте, добрі люди.

А із нами єсть собака,-

3 неї серце буде!»

Відрубали слуги пальця,

Серце в суки взяли,

І принесли до палацу,

І цариці дали.

І не стало Соломона,

І ніхто не знає,

Лиш Давид по нім, нещасний,

З жалю умліває.

А Соломон серед лісу

Став думу гадати:

Днів лиш десять оставалось

Білий світ видати.

І умився, він, залився

Гіркими сльозами,

І на землю сировую

Впав межи дубами.

І ті жалі, і ті сльози

Небеса пробили

І усіх святих і бога

В небі розбудили.

І зачали святі люде

Господа молити,

Щоби господь Соломону

Дав ще літ прожити.

«Соломона,- господь каже,-

Щиро я кохаю

І своїх літ йому дав би,

Но я літ не маю.

Ви, святії мої люди,

Ви на землю йдіте

І для него кілька років

У людей просіте!»

І зійшли святі із неба,

Стали скрізь ходити.

І ходили, й літ просили

Соломону жити.

Цілий день вони ходили...

Закотилось сонце.

І приходять святі люде

Під їдно віконце.

Там старая баба жила,

Що сто літ прожила,

А ще других сто прожити

Доля їй судила.

І зачали святі люде

Бабу ту питати,

Чи не схоче тая баба

Своїх літ віддати.

«Нащо маю віддавати? -

Баба говорила,-

Коли мені літа тіі

Доля присудилаї»

«Старість, бабко, нам - не радість,

Як старому жити-

Хіба тілько свої кості

Жовтії сушити.

А на світі єсть дитина,

Бідна сиротина,

Літ не має і вмирає,

Як тая билина!»

І здихнула стара баба,

І стала казати:

«Коли так, то вже я мушу

Тридцять літ вам дати.

Лиш нехай дитина тая

Гайом не гайнує:

Нехай літа дорогії

І себе шанує ...»