Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 1

Кропивницький М. Л.

ДОКИ СОНЦЕ ЗІЙДЕ, РОСА ОЧІ ВИЇСТЬ

                                  Драма в 4-х діях і 5-ти одмінах

                                 Лицедії:

Олексій Дмит­ро­вич Воронов, поміщик, капітан в одс­тавці, літ 65.

Наталя Се­менівна, йо­го жінка.

Бо­рис, син їх.

Владимир Пет­рович Гор­нов, сту­дент аг­ро­ном, при­ятель Бо­ри­са.

Антон За­ва­да, був­ший кріпос­ний.

Оксана, йо­го доч­ка, на 19 році.

Максим Фортуна, був­ший кріпос­ний, стрілець і швець.

Степан Ку­гут,

Охрім - па­руб­ки.

Гордій По­ва­рен­ко, го­ро­дянський швець.

Скубко, пи­сар.

Текля

Соломія

Катря - дівча­та.

Парубки і дівча­та.

Діється між 1862-1865 ро­ка­ми.

ДІЯ ПЕРША

Вид се­ла. Став, греб­ля, млин і т. д.

Текля, Со­ломія, Кат­ря і дівча­та.

Катря. О сест­рич­ки, матіноч­ки, ку­ди ж ми оце заб­ре­ли? Тут так страш­но.

Текля. Тю, навісна! Чи не страмо­ви­ще! Та осьдеч­ки ж сло­бо­да. Сотні сту­пенів не одійшли від ха­ти, а їй це здається вже за край світа,

Соломія. Во­но та­ки й справді смер­ком тут не­без­печ­но. А все ти, Тек­ле,- ідем та ідем, а ми за то­бою, як вівці за ца­пом; от, їй-бо­гу, що прав­да. Зад­ля чо­го ти нас сю­ди за­ве­ла?

Текля. Тут бу­де на греблі ди­во!

Дівчата. Яке ди­во?

Катря. Ка­жуть лю­ди, що у тім млині що­ночі ме­лють.

Текля. Брех­ня; прав­да, що ме­лють, тілько не що­ночі, а про­ти ве­ли­код­ня та про­ти зе­ле­них свят. Батько мої самі ба­чи­ли.

Катря. Ох, не роз­ка­зуй же, сест­рич­ко!

Текля. Мої батько ба­чи­ли і тих, що ме­лють, ба­чи­ли своїми очи­ма. Такі, ка­жуть, чорні-чорні, аж ви­лис­ку­ються, а з очей та з ро­та по­лум'я так і па­лить…

Дівчата. Годі-бо тобі плес­ка­ти!

Текля. А он­деч­ки та ске­ля, біля кот­рої по­за­торік чу­мак уто­пив­ся.

Дівчата. По­ча­ла ви­га­ду­ва­ти.

Текля. Я ба­чи­ла, як йо­го й з во­ди ви­тя­га­ли, та­кий синій! Ходімо, гей, дівча­та, аж ту­да. А глянь, Кат­ре, що то пли­ве?

Соломія. От та­ки на­мог­ла­ся по­ло­ха­ти? Глянь, Кат­ря аж трем­тить.

Текля. Ве­ли­кий мені клопіт.

Катря. Бо ко­ли б тобі та­ке тра­пи­лось, як мені.

Текля. Що та­ке, роз­ка­жи.

Катря. Страш­но роз­ка­зу­ва­ти. За мною оце про­ти се­ре­ди бе­не­ря гна­лась…

Текля. Чи й справді? Стри­вай, бе­сур­ко, дасться тобі уз­на­ки та бе­не­ря! ску­паємось, дівча­та!

Дівчата. Ота­кої ще ви­га­дай!

Соломія. Хіба не чу­ла, що тут по захід сон­ця раз у раз во­дя­ник бов­тається?

Текля. Я во­дя­ни­ка не бо­юсь.

Дівчата. Не бійся, та сте­ре­жи­ся.

Текля. Пхи! От­же нав­ди­во­ви­жу вам бу­ду йо­го дра­ту­ва­ти.

Охрім. Ось я за­раз!

Дівчата побігли.

Входить Охрім.

Охрім. Ач, як дре­ме­ну­ли урозтіч, не­на­че ті ко­зи. Тю-тю, навісні! Верніться-бо сю­ди! Це я, Охрім!

Текля. Чи й справді то ти, Охріме?

Охрім. Та уже при­ди­вись. Во­дя­ник же, звісно, з бо­ро­дою і увесь в ку­ширі.

Текля. Справді, це Охрім.

Соломія. Оце ж не­хай тобі вся­чи­на, як ти нас на­ля­кав. А Кат­ря то ма­ло що не зомліла, от єй-бо­гу, що прав­да. Зас­по­кой­ся-бо, це ж Охрім, ось при­ди­вись!

Катря. Ох, дух мені зовсім за­би­ло.

Охрім. І ви­га­да­ють же чорт батька зна які виг­раш­ки - од­на од­ну по­ло­ха­ти.

Катря. Це ж все Тек­ля на­мог­ла­ся.

Текля. Навіщо б мені зда­ло­ся те­бе по­ло­ха­ти?

Охрім. Це вже я знаю навіщо.

Текля. Справді? Ох, який же ти до­гад­ли­вий.

Охрім. Та не по­мо­жеться.

Катря. Я вже й не знаю, що я тобі, Тек­ле, за­подіяла.

Охрім. Як що? їй всі дівча­та за­ва­жа­ють: те­пе­реч­ки ти зо мною стоїш, учо­ра і по­зав­чо­ра теж сто­яла. Ну, а це їй гол­ки у печінки.

Текля. Ой який же хо­ро­шун! Ох, ря­туй­те, сест­рич­ки, бо збо­же­волію від зазд­рості!

Охрім. Ой не ре­го­чи, ой не ска­женій. (До Катрі). Чо­го-бо ти й досі трем­тиш?

Текля. При­го­луб її та міцніше при­ту­ли до сер­ця, то во­на за­раз і одійде.

Охрім. І при­го­луб­лю, Я тобі ж що?

Текля. Аж нічогісінько! Сьогодні при­гор­неш її, завт­ра дру­гу, а там тре­тю.

Охрім. Що ж то я та­кий хвой­дник чи ду­рисвіт?

Текля. Роз­жуй, ко­ли зу­би цілі. Ут­ри сли­ни своїй кралі, бо он­деч­ки які се­реж­ки по­пус­ти­ла че­рез гу­бу.

Катря. Са­ма ти сли­ня­ва.

Охрім. Плюнь ти на неї.

Текля. Зап­лач, тон­кослізко.- Гляньте, сест­рич­ки, яка гар­на па­ра стоїть, мов на­мальовані. А во­на? Во­на - як ро­жа.

Охрім. Відсах­нись ти, са­та­но! Чо­го ти в'язнеш до дівчи­ни?

Текля. А во­на тобі вінча­на, чи як?

Охрім. Хоч во­на мені й не вінча­на, а те­бе я й без по­па поб­ла­гос­лов­лю сьогодні по по­ти­лиці!

Текля. Ру­ки по­кор­чить, ось що!

Охрім. Тьфу!

Текля. І тобі тьфу!

Охрім. (Котрі). На насіння!

Текля. Дай же й мені.

Охрім. Під церк­ву з дов­гою ру­кою.

Текля. Ой які ж до­рогі гос­тинці! Аж у печінках ме­не лос­ко­че від зазд­рості!..

Степан. Бач, ку­ди їх ли­хе за­нес­ло! А все це Тек­ля ке­рує! Ото во­на за то­бою, Охріме, так зо­рить, пев­но, пос­те­рег­ла, що ти пішов у Купріянівку, так вже й на­зустріч тобі вибігла.

Охрім. Хай во­на про­па­де, анах­те­ма!

Тек­ля. Мо­же, й зо­ри­ла, до­ки дур­ною бу­ла!

Охрім. А те­пер по­ро­зумніша­ла? От і сла­ва бо­гу, Що хоч од­ною дур­ною менш бу­де на селі.

Текля. Не пе­ча­луй­ся! Дур­ний зас­ту­пив по­рожнє місце.

Охрім. Ну й дівчи­на! Нас­то­яще срібне зо­лот­це!..

Текля. І я ж ка­жу, що нас­то­яще!

Гордій. До­вольно ост­ро­ум­ная ба­риш­ня.

Степан. А чи по зна­ку, дівча­та, вам оця про­ява?

Дівчата. Хто ж це?

Текля. А я відра­зу пізна­ла: це ж Гордій По­варів.

Гордій. Он і єсть, Гордій Ми­ки­то­вич! Я січас только што з го­ро­да при­катіл з ко­ло­кольчи­ком. Моє пош­теніє, ба­ришні.

Текля. Бла­го­да­ри­мо вас!

Дівчата. Що? Пош­теніє, ба­ришні?

Гордій. А то как же? Ну, мам­зелі, ког­да же­лаєте по-німецько­му. “Без привєту, как отвєту бить нельзя”. У нас у го­роді, зна­чить, как збе­руться на про­ми­наж, чи, по-ва­шо­му, на ву­ли­цю, січас один дру­го­го за ру­ку: "Моє пош­теніє". І з ба­риш­ня­ми та­кой точ­но хва­сон. Ну, у вас на де­ревні совсєм дру­гой по­ря­док! Так не­да­ром же ска­за­но: "Де­рев­ня как де­рев­ня, а го­род как го­род!"

Текля. Від на­ших па­рубків нав­ряд чи діждеш­ся го­родсько­го зви­чаю!