Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич - Страница 11

Роман. Це во­ни тільки що виб­ра­ли­ся від нас.

Сви­рид. На те во­ни й па­ни, щоб па­ну­ва­ти.

Ро­ман. Хто ж їх па­на­ми нас­та­но­вив, як не ви? Хіба стар­ши­ну на те ви­би­ра­ють, щоб він п'янству­вав та зне­ва­жав ми­рян?

Ті ж і Де­нис.

Денис (під чар­кою). А що, ко­ли б оці сло­ва та уряд­ни­кові в ву­ха?

Степан. Що це ти, не­на­че злодій, підійшов крадько­ма! А де ж твоє "з праз­ни­ком"?

Денис. Хоч і не тре­ба!

Роман. Мо­же, я не прав­ду ка­жу?

Денис. А хоч і прав­ду? На­чалст­во, нед­зя! За­бу­ли, що уряд­ник на сходці ка­зав: ко­ли що по­чуєте та­ке, що не слід,- ос­терігай­те­ся! Ос­терігай­те­ся, то й вам кра­ще бу­де!.. От я й ос­теріга­юся… Ну, що соцько­му, він ме­не виг­нав оце з шин­ку,- підне­су ду­лю під самісінький ніс!

Степан. Ішов би ти своєю до­ро­гою.

Денис. Це твоя ву­ли­ця, твоя? Во­на об­чеська, а я об­чеський собст­вел­ник - о! - я при своїм за­коні!..

Пилип. І при своїм ро­зу­мові?

Денис. Пи­ли­пе! Єй, плю­ну в вічі!.. Ще й ся­ду отут, по­се­ред ву­лиці, на своїм об­чеськім по­ло­жен­ню… (Сів). О, при­кипів!

Свирид. У іншо­го ніби й го­ло­ва на пле­чах, а при­ди­виш­ся гар­ненько…

Пилип. По­ба­чиш по­рожнє місце.

Степан. Або ж пляш­ку замість го­ло­ви.

Денис. Сам ти пляш­ка! Моя пляш­ка, а твоя не варт і цвяш­ка!.. І що ти ча­бан, то я тобі не вівця!.. (Драж­нить). "Би­рю, би­рю! Цка­лей!.." О! Ти ме­не роз­жуй!

Свирид. Та й вип­люнь!

Денис. Га? Я кож­но­го з вас на пальцях знаю!

Пилип. Це вже так і на лобі у те­бе на­пи­са­но.

Денис. Єй-бо­гу, я всіх вас на пальцях знаю! (До Ро­ма­на). Ти ро­зум­ний, ро­зум­ний?

Роман. Ні!

Денис. Ні, ти не ду­рак! Ну, а ска­жи: чи ско­ро нам приріжуть землі?

Роман. Ви б уряд­ни­ка спи­та­ли.

Денис. Не ска­же! Па­ни підку­пи­ли!.. Я знаю, я все знаю! Я кож­но­го з вас на пальцях знаю!.. Два оно­ра­ли ве­зуть від ца­ря гроші, та па­ни за­дер­жу­ють…

Пилип. Ішов би вже своєю до­ро­гою, а то ско­ро зас­неш!

Денис. Га? Дай, ка­жуть, ви­куп!.. Пи­ли­пе, а йди сю­ди.

Пилип. Підвес­ти? (Підхо­дить). Ну, вста­вай! (Підво­дить йо­го).

Денис (ше­по­че йо­му на ву­хо). Ну, єй, віддам!.. У вівто­рок піду до те­бе мо­ло­ти­ти: пря­мо йди в ха­ту до ме­не і тяг­ни за чу­ба!.. Я тобі он як відслу­жу!.. Щоб я до завтрього про­пав!..

Пилип. Та що вже з то­бою вдієш, ходім! (До дру­гих). Тре­ба бідо­ла­ху за­ря­ту­ва­ти…

Денис. Ха­ри­то­не, гай­да, по­час­тую! Ну, соцько­му ду­лю під самісінький ніс!..

Харитон. Та що спо­час­тую"? Ко­ли б у "за­бо­рон­ку"?..

Денис. А кар­ти є?

Харитон. В ки­шені!

Денис. На­ли­вай! Чи то пак зда­вай!

Пішли.

Свирид. Со­неч­ко ско­ро спо­чи­не, по­ра ху­до­бу на­пу­вать. (Пішов).

Степан. Це вже й Сви­рид щось всу­не Де­ни­сові; вдвох з Пи­ли­пом так і лов­лять запіяк. І піде Де­нис за півціни ро­би­ти. А ці не да­дуть, то у дру­гих ду­карів пози­че ще за більшо­го про­цен­та.

Роман. Так во­но діється й по го­ро­дах, не тільки по се­лах.

Степан. А який робітник - за двох ро­бе! І вже відро­бе, ніко­ли не схи­бить.

Роман. От ко­ли б стар­ши­ни у такі діла впу­ту­вали­ся, бу­ло б, мо­же, й пут­тя. Ка­же­те, Де­нис ро­бе за двох? А на реш­ти го­дує злидні?

Степан. Та хто їх не го­дує? Злид­ня - то на­ша рідня.

Роман. А від чо­го? Я так міркую, що ро­бо­та в селі при­хап­ком: два-три місяці і вго­ру ніко­ли гля­ну­ти; а прий­де зи­ма - си­ди склав­ши ру­ки. Ось від чо­го! Ко­ли б, нап­рик­лад, ре­мест­ва які за­вес­ти на гур­тові гроші. Те, що найбільш потрібно в гос­по­дарстві: бо­ро­на, віз, боч­ка, ко­ле­со, чо­бо­ти,- все це щоб до­ма ро­би­ти?..

Степан. Ко­ли б же то? І де­шевш во­но бу­ло б, і міцніш, та й кру­го­вий за­робіток. Та хіба на­шо­го бра­та при­на­диш до спілки?

Роман. Чо­му ж ні? Тре­ба тільки до ла­ду з'ясу­ва­ти пе­ред гро­ма­дою, ви­го­ло­су­ва­ти, як на до­лоні, яка з то­го усім ко­ристь.

Степан. Ко­ли б ця дум­ка та за­па­ла од­но­му-друго­му в го­ло­ву, во­на, мо­же, і роз­жевріла­ся б?..

Роман. Дві го­ло­ви - два ро­зу­ма, п'ять голів - гро­ма­да, а гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік. (По­мов­чав). А я оце-та­ки йшов до вас.

Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?

Роман. За­ко­хав­ся я…

Степан. Он як! Це ти не за ста­рос­ту прий­шов ме­не кли­ка­ти? Шко­да, не піду! Чо­ловік я не­пи­ту­щий; а на весіллі як ста­рос­та тве­ре­зий, то й весілля сум­не.

Роман. Не вга­да­ли… Я по­ко­хав ва­шу доч­ку!

Степан. Як?

Роман. Так, батьку! Це вже і в бо­га за­пи­са­но.

Степан. Як же це, ко­ли? Еге, пи­таю! Хіба дов­го?.. Гм! Як ба­чу, то во­но й завж­ди так при­па­да, що й сусіди, мов­ляв, вже зна­ють, а батько та ма­ти на­ос­танці?.. Ну, а Хве­дос­ка ж як?

Роман. Ко­ли б не знав її сер­ця, хіба зва­жив­ся б до вас обер­та­тись?

Степан (по­мов­чав). Що ж, її во­ля!.. її во­ля, її й до­ля! Ні си­лу­ва­ти її, ні відмов­ля­ти - не хо­чу! Ко­ли це їй від бо­га, то бог їй і та­ла­ну за­ли­шив… Хо­че йти - по­мо­жи їй бо­же; не хо­че - сла­ва бо­гу!

Роман. Дя­кую за щи­ре сло­во!.. А… де ж, батьку, Хве­дос­ка?

Степан (усміхається). То ти та­кий ко­зар­лю­га? Чу­же діло, мов­ляв, ру­ка­ми роз­ве­ду, а до сво­го то й ума не при­бе­ру! Бо­дай вас з та­ки­ми па­руб­ка­ми! Не побіжу я за нею, сам її по­шу­кай. (Шут­кує). Мо­же, по­да­лась у бай­бу­зи?

Роман (не зна, що ска­за­ти). Та я… я, бач­те, тільки так спи­тав…

Степан. Бо­дай те­бе!.. По­чер­вонів, як ка­ли­на! Який з те­бе чо­ловік бу­де?

Роман. Нічо­го, ви­люднію! Це ж ви зовсім ме­не за­со­ро­ми­ли… (Укло­нив­шись, пішов).

Степан (сам). Он які па­руб­ки на­ро­ди­ли­ся! Пи­та, де йо­го дівчи­на! А ко­лись, бу­ва­ло, стир­луєш вівці гін за шість від се­ла, ста­неш на шпи­лю та як свис­неш: ле­тить Хо­ти­на, аж зем­ля під нею двиг­тить!.. Ота­ке! (За­ду­мав­ся). Та­лан це Хве­досці чи ома­на? Ко­ли по­ко­ха­ла, по­вин­на зна­ти ко­го… Ач! Хм! Не­ма ж і моєї Хо­ти­ни до­ма, пішла на гроб­ки, а з гробків чи не зай­шла до ко­го з кумів? При­ти­чи­на!

Хведоска (йду­чи се­лом). Ка­за­ла Мот­ря, що Ро­ман пішов упо­довж се­ла,- ку­ди ж то?

Степан (по­ба­чив її). А де ти веш­таєшся? Ще тобі не об­рид­ли співи та гульня?

Хведоска (ди­вується). Ота­кої! Почніть гри­ма­ти!

Степан. І ма­ти, і доч­ка май­ну­ли з подвір'я, ні на ко­го й ха­ти ки­ну­ти… Ма­буть, і ху­до­ба не­на­по­єна?

Хведоска. Ба ні, на­поєна! Оце свіжо я на­пу­ва­ла.

Степан. Хо­диш там… Мо­же, яке ба­ловст­во? Гля­ди мені!

Хведоска (убік). Ли­хо! Нев­же батько пос­те­рег­ли?

Степан. Що то, лег­ко вас, ду­маєш, до ро­зу­му до­во­ди­ти? Зос­танься ж біля ха­ти, а я… Ча­сом надійде…

Хведоска. Хто?

Степан. Хто­ка­ло! Та не стій по­се­ред шля­ху, мов та про­ява, нез­ви­чай­но!.. А я піду по­шу­каю ма­тері. Пев­но, до кумів зай­шла. (Пішов).

Хведоска (са­ма). Так же й є, що пос­те­рег­ли! Нічо­го не роз­бе­ру, що во­ни мені на­го­во­ри­ли?.. Стри­вай, на­га­да­ла! Сьогодні за обідом ка­за­ли: "Ко­неві - стай­ня, во­лові - яс­ла…" Це ж во­ни мені наз­до­гад?.. Щ о ж це бу­де? Ой ко­ли б же хоч ма­ти швид­ше прий­шли, пора­дю­ся з ни­ми… Як тре­ба, тоді їх як­раз і не­ма! Де ж це во­ни за­ба­ри­ли­ся?.. (Пішла зас­му­че­на на вго­род).