Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 12

Семен і Одар­ка (зди­ву­ва­лись). Що ти ка­жеш, Іва­не?

Іван. Та це я з ко­чер­га­ми ба­ла­каю. Еге, та й ка­жу: піду я за нього в мос­калі!…

Семен і Одар­ка ки­да­ються до Іва­на.

Семен. Опам'ятай­ся, Іва­не! Моє ли­хо, мені й од­бу­вать йо­го!…

Іван (кри­чить). Мов­чи!

Семен і Одар­ка обійма­ють йо­го.

Та ну вас! Ще зва­ли­те з ніг! А ви ду­ма­ли, що Іван вас тільки так лю­бить? Що Іван тільки вміє бре­ха­ти?… Так, бра­те Се­ме­не? Ти мені став як замість батька!… Ніко­ли і ні в чім ти ме­не не скрив­див, від те­бе я ніко­ли ли­хо­го сло­ва не по­чув. Знай же й ти, що у Іва­на під оцією дра­ною сви­ти­ною є сер­це, га­ря­че сер­це! (Чап­ко вти­ра ру­ка­вом очі і сміється крізь сльози). Дурні очі, по­ча­ли пла­ка­ти!…

Семен і Одар­ка (радіючи). Іва­не, бра­те, дру­же!… То­ва­ри­шу вірний!…

Іван. Су­хий­, не­ма­за­ний!… (Вти­ра очі). Ач розп­ла­ка­ли­ся! Ще посліпнуть, ди­явольські очі! Да­вай­те ж хоч горілки або­що! (Сіда за стіл і бадьориться).

Семен і Одар­ка пек­лу­ються і по­да­ють горілку і за­кус­ку.

Зачепиха (хли­па). Спа­сибі тобі, мій си­ноч­ку! От і ка­жуть, що то­ва­рист­во пе­ре­ве­лось!

Іван. То ну-бо вже, не хваліть, а то пе­рех­ва­ли­те на один бік! Не рюм­сай-бо, Одар­ко, та да­вай швид­ше по чарці, а то й я знов зап­ла­чу!

Одарка час­тує йо­го.

Прощай, па­ру­боцт­во! Про­щай, моя ла­та­на сви­ти­но! Про­щай, моя по­шар­па­на до­ле!… Е, та й бра­вий з ме­не бу­де мос­каль! Бе­ре­жись, ду­ша, по­топ бу­де! (Ви­пи­ва). Не бе­ре, зовсім не бе­ре! Лий, Одар­ко, ще! Про­щай, ро­зу­ме! Завт­ра по­ба­чи­мось! (Ви­пи­ва). Да­вай хоч заспіваю на­ос­танці… (Співа).

Гляди ж, Се­ме­не, і ти, Одар­ко,- як по­ба­чи­те ко­ли си­ро­ти­ну, то по­ша­нуй­те й на­го­дуй­те її, як батько ди­ти­ну. Си­ро­ти - то моя рідня! Я за ни­ми пов­сяк­час пек­лу­вав­ся і по­би­вав­ся, я пла­кав з ни­ми… Пла­кав-та й тільки! Не за­бу­вай­те ме­не, мої любі!

Семен і Одар­ка. Не­хай гос­подь од нас одс­тупиться, як ми те­бе за­бу­де­мо!

Іван. А як тра­питься у вас зай­вий кар­бо­ва­нець, ви й пришліть йо­го мені, я за­раз вип'ю, щоб світ мені за­макітрив­ся…

Семен. За це не тур­буй­ся, бра­те!

Іван. Ба­га­то не тре­ба, а так, ко­ли-не-ко­ли кар­бо­ван­ця або й два! Еге, стри­вай, аж ось ко­ли діждусь!... Слу­хай, Одар­ко, ви­ший мені со­роч­ку! Бо в ме­не ще зро­ду-віку не бу­ло ви­ши­ва­ної со­роч­ки.

Семен. Одар­ко, ти мені да­ру­ва­ла оцю со­роч­ку, по­да­руй кра­ще її Іва­нові!

Одарка (по­дає Іва­нові со­роч­ку). Не­хай тобі бу­де на спо­мин!

Іван. Оце так гос­ти­нець! Та як же гар­но ви­ме­ре­же­на! За та­кий по­да­ру­нок го­диться й поцілу­ва­ти!

Одарка (цілує йо­го). Чо­му ж і не поцілу­ва­ти?

Іван. Ну, та й поцілу­ва­ла! Не­на­че вог­нем опек­ла!

Семен. Од щи­ро­го сер­ця!

Іван. А ти, Се­ме­не, не дрімай,- час­туй!

П'ють.

Семен. Чи в пам'ятку тобі, Іва­не, як ми ще за кріпацт­ва втіка­ли у Ба­са­рабію? І тоді при­каж­чик хотів нас пок­ро­пи­ти різка­ми за те, що те­лят упус­ти­ли в шко­ду. А пам'ятаєш, як ми, бу­ло, в Акер­мані хо­ваємось по ро­вах та по плав­нях, як, бу­ло, наїде ста­но­вий! Заз­на­ли ми тоді го­ря!…

Іван. Ех, ли­хо, ли­хо! Ко­ли ти нас пе­рес­та­неш няньчи­ти? Хоч би ти на врем­ня по­ку­ма­ло­ся з ба­га­ча­ми!…

Голос за вікном: "Се­ме­не, а йди до во­лості!"

О, бач, вже й зно­ву прис­ла­ли! А що, тьохну­ло сер­денько? Ну, вип'ємо ще та й ходім.

П'ють.

А за мною ніякий біс і сльозин­ки не проллє. Вставаймо та ходім! (Налива чар­ку). “Будь здо­ров, своло­че, ко­ли ніхто не хо­че!” Про­ща­вай­те до яко­го ча­су!

Одар­ка хо­че об­нять йо­го.

Пост­ри­вай, ще вспіємо поп­ро­ща­тись! Ще не од­ну квар­ту осу­ши­мо, до­ки ло­ба заб­ри­ють.

Одарка. При­ходь же до нас обіда­ти.

Іван. Хоч і не про­си, то прий­ду. (Тан­цює і співає).

Виходять з Се­ме­ном.

Завіса

ДІЯ П'ЯТА

Через чо­ти­ри ро­ки після третьої дії.

Одміна перша

Середина Се­ме­но­вої ха­ти. Се­мен і Іван си­дять край сто­лу. Одар­ка по­ряд­кує біля печі.

Іван, Се­мен і Одар­ка.

Іван (на ми­лиці). Ста­ло буть, отак стоїмо ми, а на­суп­ро­ти нас неп­ри­ятель, од­но сло­во: вармія. Ско­ман­ду­ва­ли нам: "У шти­ки!",- ну, во­ни за­раз навтіка­ча. Ото вско­чи­ли й ми в ліс, здо­ро­вен­ний та­кий ліс! Див­люсь, тур­чин із-за ку­ща ціляє пря­мо в ме­не. Паф! А ку­ля над самісіньким ву­хом: “Дзиз!..” Він ба­че, що не по­пав, та дра­ла; я за ним!… Дог­нав йо­го та з пе­ре­ля­ку як шпор­то­нув шти­ком, так наскрізь і про­ко­лов!… От пішли ми далі. Ко­ли це чую, щось під коліном не­на­че ме­не ци­ганською гол­кою штрик­ну­ло. Я зирк, а кров дже­ре­лом біжить. Тут я, як по­ба­чив на собі кров, так, як сто­яв, так і ба­бах­нув об зем­лю… І вже не пам'ятаю, як і в ла­за­рет ме­не од­нес­ли…

Семен. А страш­но на війні?

Іван. Спер­шу не так страш­но, як сум­но! Бо, ку­ди оком не ски­неш, всі мов­чать. Сал­да­ти - як по­лот­но; інший мо­литься, а інший пла­че та про­сить то­ва­ри­ша по­дать звістку до­до­му, як­що ча­сом йо­го вб'ють. Ду­же сум­но! А як ско­ман­ду­ють: "Марш!" - отоді тільки й по­чуєш, як сер­це тьохне, а далі вже й не чуєш йо­го!…