Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич - Страница 7

Стеха. Та про це що й ка­зать: усі лю­ди у один го­лос ка­жуть, що ви чо­ловік ви­дю­щий і до усього знаєте!

Бичок. Знаю, та ще й доб­ре знаю! Я й ча­ру­ва­ти вмію, і на­си­ла­ти хво­ро­бу і злидні!.. Тілько я зло­го лю­дям не чи­ню!.. Бо­го­бо­яз­ли­вий я чо­ловік!

Стеха (ози­рається). Чу­ла я, що ви дев'ять су­бот про­ти ве­ли­кодніх свят хо­ди­ли під спуст, по­ки якусь чор­ну кни­гу здо­бу­ли?!

Бичок. Хо­див, го­су­да­ри­не моя!.. Я спог­ля­ну на чо­ловіка, отак крізь пальці, і зра­зу до­га­да­юсь, чим він і ди­ше! А як гля­ну на зорі, то вга­даю, що діється за двад­цять верс­тов відціля… До всього я, го­су­да­ри­не моя, вче­ний, та ще й не­аби­який вче­ний!

Стеха (по­мов­ча­ла). Ох, грішні ми лю­ди! Ось по­сидьте тро­хи, а я піду її по­шу­каю, мо­же, вдвох чи не при­сог­ла­си­мо. (Пішла).

Бичок (один). Сьогодні знов прий­шов від Андрія лист, ось-ось не­за­ба­ром при­бу­де; ча­сом Оле­на довідається про це, то в ме­не вже є дру­гий на­по­го­тові. (Вий­має). Осьдеч­ки він! Не­хай не­се до ко­го хо­че чи­та­ти, тут доб­ре на­пи­са­но. А хіба я ма­ло пе­ре­да­вав старій гро­ши­ма та хлібом? Та щоб так моє доб­ро і про­па­ло не за по­нюх та­ба­ки? О ні! Як не вдасться те­пер, то знов ку­ди-не­будь за­то­пи­рю Андрія, а ти, Олен­ко, та­ки хоч на тиж­день, на день, а бу­деш моєю! Та я за­да­вив би се­бе своїми ру­ка­ми, ко­ли б пе­ресвідчив­ся у тім, що з грішми я не ма­ти­му, чо­го схо­чу! На­що ж і гроші тоді, на бісо­во­го батька во­ни, ко­ли за них не мож­на ку­пи­ти увесь світ? Спа­лить їх тоді, в во­ду жбур­нуть, на вітер пус­тить!..

Би­чок і Оле­на.

Олена (хут­ко до Бич­ка). Де лист від Андрія?

Бичок (убік). Вже довіда­лась? (До неї). Не­ма у ме­не ніяко­го лис­та!

Олена (про­ся­чи). Віддай­те, ба­теч­ку, го­луб­чи­ку! Віддай­те!

Бичок (зітхнув­ши). Бідна, бідна ти, сиріточ­ка! За цілий рік діжда­лась од­но­го лис­та, та й той… Жаль мені те­бе, ду­же жаль!.. Я хотів за­таїти йо­го від те­бе, та пи­сар по­ба­чив, що з Хер­со­на, та й до­га­дав­ся, від ко­го він… На, чи­тай, без­та­лан­ная сирітко: тут твоя смерть! (Дає лист).

Ті ж і Сте­ха.

Олена (цілу­ючи лист). Тут, тут мої мрії, мій спокій, мій та­лан! О сер­це, бідне сер­це, щас­ли­ве сер­це! Тут мій сму­ток, тут мої і ра­дощі!.. (Роз­вер­ну­ла лист и ди­виться в нього). О го­ренько ж моє тяж­кеє, о боженьку мій! Яка я не­щас­ли­ва, що не вмію й сло­веч­ка про­чи­та­ти!.. Він, мій ми­лий, пи­ше до ме­не, він ба­ла­кає зо мною, вітає ме­не, а я… Од­не б тілько слов­це про­чи­та­ти своїми очи­ма, і я б по­ло­ви­ну сер­ця відда­ла!.. (Зно­ву цілує лист). Дру­жи­нонько моя, світе мій, дум­ко моя!.. Ох, яка ж я без­та­лан­на, яка я бідна. Я тілько пла­ка­ти вмію, та ри­дать, та сер­це кров'ю об­ли­вать!..

Бичок. Цілуй, цілуй свою от­ру­ту, при­гор­тай до сер­ця жа­ло га­дю­ки!

Олена (не слу­ха йо­го). Я піду за­раз до пи­са­ря або до дядька Мар­ти­на, він мені йо­го про­чи­та!.. (Побігла з ха­ти).

Бичок та Сте­ха.

Стеха (швид­ко). Що ж там Андрій пи­ше?

Бичок. Кра­ще не пи­тай! Дру­гу по­ко­хав, ось що! І не вер­ну­ся, ка­же, вже ж ніко­ли, і не сподівай­ся ме­не ба­чи­ти.

Стеха (сплес­ну­ла ру­ка­ми). Ох, бо­же ж мій, що ж це у світі діється? Ли­шенько нев­си­пу­че, при­че­пи­ло­ся ж ти до нас гірш про­пас­ниці… Прок­ля­тий Андрій, прок­ля­тий! А як же во­на йо­го лю­би­ла, як ко­ха­ла, як ан­го­ли люб­лять бо­га!..

Бичок. Та годі тобі, ста­ра, вби­ва­ти­ся. Що з во­за упа­ло, те про­па­ло! Гріх тобі так за од­ною ди­ти­ною пеклу­ва­ти­ся і пе­ча­лю­ва­ти­ся, а про дру­гих за­бу­ва­ти, а у те­бе ще їх трой­ко, тре­ба по­бе­рег­ти се­бе зад­ля то­го дріб'язку; що во­ни бу­дуть без те­бе, як го­ро­бе­нят­ка без ма­тері, як го­лу­бе­ня­точ­ка без неньки-го­луб­ки!

Стеха. Знаю, що тяж­кий гріх, ко­ли ж не мо­жу я за­бу­ти тієї зне­ва­ги, тієї на­ру­ги від то­го не­до­люд­ка, лу­ци­пе­ро­во­го си­на, пе­кельної душі! Прок­ля­тий, прок­ля­тий ти, Андрію, на цім і на тім світі!

Бичок. От Гордій Чов­га­ло, той доб­ре роз­су­див! Ад­же чу­ла, як поліз до йо­го доч­ки Христі сва­та­тись Мак­сим Лу­па­лен­ко? Тож торік уосе­ни сва­тав­ся, а це зно­ву су­нув­ся бу­ло - оце після ма­ковія, так Гордій і підніс йо­му та­ко­го гар­бу­за, що лед­ве на­ма­цав двері,- хотів би­ти і йо­го, і ста­ростів! Ка­жуть, що Хрис­тя зас­лаб­ла і не встає, зовсім не­мощ­на… Та не­хай луч­че пе­рех­воріє, ніж піде за обідра­но­го злид­ня!.. А Мак­сим з пе­ре­ля­ку чи, мо­же, від со­ро­му ку­дись щез, мов у опо­лон­ку впірнув!

Ті ж і Оле­на.

Олена (мов не­са­мо­ви­та). Ма­мо, ма­мо, ря­туй ме­не! Зра­див, зра­див ми­лий! Не­ма мо­го Андрія, не­ма мо­го сон­ця!.. Ох, ги­ну ж я ги­ну, як гор­лич­ка без го­лу­бонька!.. Бо­же, по­ка­рай Андрія, пош­ли на нього не­ви­мов­не ли­хо, щоб не мав він ні хви­ли­ни су­по­кою, ні жод­ної хви­ли­ноньки світлої!.. Ок­ру­ги сер­це йо­го га­ди­ною ши­пу­чою, щоб пи­ла з нього кров по рісочці, до­ки й віку йо­го!.. Опо­вий йо­го спокій чор­ною хма­рою, влий в йо­го ду­шу вог­ню пе­кельно­го, щоб тліла во­на, не стліва­ла, щоб горіла і кипіла смо­лою смрад­ною… (Па­дає на лав­ку).

Стеха. До­чеч­ко моя лю­бая, ли­шенько мені з то­бою!

Бичок (встає). Про­щай­те, бідо­ла­хи! Гірко мені ди­ви­ти­ся на ва­ше го­рю­ван­ня, не мо­жу я… сльози ме­не ду­шать!.. Тілько не за­бу­вай­те, що у вас один зос­тав­ся при­ятель і пов­сяк­час при­хильний до вас: я! (Пішов).

Завіса па­дає

ДІЯ ТРЕТЯ

Хата Стехи.

Олена (са­ма). Андрію, Андрію, от­ру­то моя!.. Нев­же ж ти зра­див ме­не? За віщо ж, го­лу­бе мій, ка­те мій?.. Дядько Мар­тин хрес­тив­ся і при­ся­гав­ся, що чув і він од яко­гось чо­ловіка, що Андрій по­ко­хав дру­гу!.. І во­рож­ка га­да­ла і теж ска­за­ла, що швид­ше місяць з сон­цем зустрінуться, ніж я з своїм ми­лим!.. Ох, як же мені важ­ко! Що ж мені, бідній, подіяти? Насміявсь ти з ме­не, Андрію!.. О, як би я хотіла насміятись над тією га­ди­ною, що відірва­ла те­бе од мо­го сер­ця!.. Як же б мені це зро­би­ти? Не зро­зумію!.. Хіба на гріх піти? Страш­но, страш­но!..

Входить Сте­ха.

Стеха. До­ненько, до­ненько, ди­ти­но моя лю­бая! Зас­по­кой­ся ж хоч на хви­ли­ноч­ку!.. Не вби­вай же ме­не своїм жа­лем!.. Сльоза­ми та смут­ком не вер­неш то­го, що вже ми­ну­лось!

Олена. Ох, яка страш­на прав­да!.. (Підве­ла го­лову, підійшла до ма­тері і взя­ла її за ру­ку.) Ма­мо! При­див­ляй­тесь на ме­не, при­див­ляй­тесь пильно! Кажіть щи­ру прав­ду, як бо­гові свя­то­му: чи вже ж змарніла моя вро­да, зав'яла моя кра­са? Чи вже ж по­гас­ло у очах моїх безк­рає чарівне щас­тя, ус­та мої сте­ря­ли чарівний посміх; чи зли­ня­ли чорні бро­ви, ли­ченько змарніло?.. За що ж Андрій ме­не зра­див?.. Він пи­ше, що по­ко­хав дру­гу, кра­щу й ба­га­ту!.. А я бідна, убо­га! А де ж він знай­де та­ке сер­це?.. Моя кра­са, мої карі очі, мої ус­та ро­жевії,- на­що во­ни? Нікчем­не, негідне це ба­гатст­во!.. Та, дру­га, у гарній одежі, у до­рогім на­мисті, а я у ла­таній со­рочці. О, пост­ри­вай же, мій ми­лий, пож­ди, мій ко­ха­ний Андрієчку: убе­русь і я у ок­са­мит та в зо­ло­то!.. Ідіть, ма­мо, за­раз до Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча: не­хай іде сю­ди, не­хай за­раз не­се до­ро­ге на­мис­то, персні зо­лоті! Не­хай не­се гроші, більше, більше гро­шей!.. Чо­го ви ди­ви­тесь так на ме­не? Я бо­ялась гріха, бо бо­яла­ся бо­га: в Андрієвій правді, в йо­го сер­цеві все бу­ло моє щас­тя, весь мій спокій, всі мої надії!.. Андрій зра­див ме­не, стоп­тав прав­ду, зла­мав сло­во, і не­ма у моїм сер­цеві бо­га. Те­пер я гріха не бо­юсь, а бідності й злиднів не хо­чу! Не жа­хай­тесь, ма­мо! Клич­те мерщій Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча!.. Не я пер­ва, не я й ос­тан­ня. Чим я кра­ща від дру­гих? Ідіть же, ідіть скоріше!.. (Ви­пи­хає матір з ха­ти). На гріх іду, на пок­вол лю­дям, на радість са­тані і всім пе­кельним ду­шам!.. Зроб­люсь відьмою, чаклівни­цею, пе­ре­ки­нусь у пта­шеч­ку ма­не­сеньку, у звіра, у ко­маш­ку і знай­ду те­бе, Андрію, зрад­ни­ку мій, ка­те мій!.. Геть, сльози з очей, геть, сму­ток!.. Смійтесь, очі, співай­те, ус­тоньки!.. Пісню, пісню!.. (Здав­лює го­ло­ву). Усі, усі за­бу­ла!.. Не зга­даю ні од­ної!.. Зга­да­ла. (По­ду­ма­ла). Та го­ло­су не од­ве­ду… (Про­мов­ляє пісню, му­зи­ка ти­хо наг­рає го­лос).