Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич - Страница 5

Андрій (блис­нув очи­ма). Йо­сип Сте­па­но­вич! Моя жінка - то мій і со­ром бу­де! А вам до цього діла зась!

Бичок (убік). Ото, який бас­кий! (До нього, сміючись). Га­ря­чий, як у горні залізо!

Іван Пав­ло­вич. За­по­розька кров! Люб­лю та­ких мо­лодців! Га­ря­чий чо­ловік, бу­дем так го­во­рить, до вся­ко­го діла га­ря­чий!..

Бичок. А я тобі ска­жу, Андрію, по-при­ятельськи, тілько ти не сердься на ме­не! Бач, як­би най­няв­ся, то й мені б швид­ше віддав по­зи­ку.

Андрій (по­чер­вонів). Йо­сип Сте­па­но­вич! Не прис­та­ло пу­та­ти чу­жо­го чо­ловіка у наші з ва­ми сто­сун­ки!.. Ду­же вже час­то ста­ли ви доріка­ти ме­не тією по­зи­кою.

Бичок. Гос­подь з то­бою! Як вже я те­бе дорікаю, то й не знаю! По-бо­жо­му, по-бо­жо­му з то­бою об­ход­жусь!.. (Сміється). Хоч, по правді ка­жу­чи, ти, го­лу­бе си­вий, ніби й честі вже не знаєш! Ще торік слідо­ва­ло відда­ти? Ну, та те­пер вже, як най­меш­ся, то я бу­ду за­без­пе­че­ний!..

Андрій (заск­ре­го­тав зу­ба­ми). Годі, Йо­сип Сте­па­но­вич! Не знаю, хто з нас честі не має! Ви б кра­ще роз­ка­за­ли, як та по­зи­ка скла­да­лась. Ну, та що вже тут го­во­рить: за­су­нув шию у яр­мо, так тре­ба й вез­ти!.. (До Іва­на Пав­ло­ви­ча). Я йду, я сог­ла­сен!..

Іван Пав­ло­вич. Хва­лю. Зна­чить, мо­ло­дець!.. Щоб уся ета про­це­ду­ра зра­зу,- іду або не іду! Мо­ло­дець, од­но сло­во, мо­ло­дець!

Бичок. Ну, сла­ва гос­по­деві, що все бла­го­по­луч­но! Ходімо у гос­по­ду і там вже по­ба­ла­каємо собі лю­бенько до ла­ду.

Андрій. Можна і тут ба­ла­ка­ти! Я не кра­де­не про­даю, а свій піт, свою кри­ва­ви­цю!

Іван Пав­ло­вич. О ні! У хаті якось бла­го­родніш!.. Та вже й смер­кає.

Андрій. Про ме­не, ходім хоч і в ха­ту!

Би­чок (до Іва­на Пав­ло­ви­ча). Ми­лості ж про­сю хліба-солі од­ку­ша­ти й чаю-са­ха­ру од­пи­ти.

Іван Пав­ло­вич. Бла­го­дать до­му ва­шо­му!

Би­чок (бе­ре люб'язно Андрія за пле­че). От ти все ніби сер­диш­ся на ме­не, а я, єй-бо­гу, тобі доб­ра ба­жаю!

Андрій (зітхнув). Ба­чу, ба­чу доб­ре, та не смію до ла­ду по­дя­ку­ва­ти.

Пішли всі в до­мок.

Виходить Оле­на, приг­ля­дається упо­довж ву­лиці.

Олена. Що це Андрія так дов­го не­ма? Ка­жуть сусіди, що який­сь-то міща­нин йо­го до­го­во­ряє у од'їзд… Не до­ве­ди гос­по­ди! Ох, не­да­ром бе­ре ме­не ту­га, нес­подіва­ний сму­ток да­вить мою ду­шу!.. Ох, сер­це моє, бідне сер­це, ли­хую го­ди­ноньку ти мені віщуєш! (За­ду­ма­ла­ся). Де мої ра­дощі, де моє без­печ­не ве­сел­ля поділось? Про­ми­ну­ло, як у сні!.. Ось і те­пер виг­ля­даю ми­ленько­го, та вже не з тією гад­кою, як ко­лись, не з тією дум­кою… І він прий­де, прий­де ми­лий, та вже смут­ний, не­ве­се­лий: хоч ус­тоньки йо­го й усміхнуться, та вже не тим посміхом чарівним, хоч оченьки йо­го й гля­нуть на ме­не, та вже не тим пог­ля­дом щас­ли­вим!.. Су­мує мій ми­лий, дав­но вже я це помічаю, і йо­го пе­чаль в'ялить ме­не і су­шить!.. Без­щасні ми, без­та­ланні… (За­ду­ма­лась).

Виходить Андрій і Іван Пав­ло­вич.

Іван Пав­ло­вич. Так, ста­ло, бу­дем так го­во­рить, завт­ра і в до­ро­гу?

Олена нас­лу­хає.

Андрій. Я своїм сло­вом не тор­гую і набір йо­го не даю!..

Іван Пав­ло­вич. Мо­ло­дець, го­во­рить як по пи­са­но­му! Так уранці схо­ди­мо до во­лості і всю там ме­ханіку на­щот ус­ловія… Щоб, зна­чить, бу­дем так го­во­рить, ніяко­го хвак­та, ніякої про­це­ду­ри… А що, пи­сар ваш лю­бить при­но­шеніє?

Андрій. А де ж ті пи­сарі, котрі цього не люб­лять?

Іван Пав­ло­вич (розвів ру­ка­ми). Що ти вдієш? Здирст­во, скрізь здирст­во, од­но сло­во,- грабіж! Не­ма честі, у яму честь за­ко­па­ли! (Вер­нув­ся у до­мок).

Андрій (один). Важ­ко бу­ти вольним і не ма­ти волі, стра­чу­ва­ти си­ли на чу­жу ко­ристь, чу­жую ни­ву, об­роб­ля­ти, а свою за­нед­ба­ти… А ще тяж­че не зна­ти про-світлої го­ди­ни і не ба­чи­ти краю гіркій праці!.. По­би­ла вже ли­ха го­ди­на, як чу­жая ни­ва та по­зи­че­ний серп!.. І нев­же так і гну­тись довіку? Ні, ще навк­ру­ги ме­не за­сяє яс­не со­неч­ко, ще до­ля усміхнеться! Один рік - і дум­ки темнії од­ли­нуть!.. Допік ти мені, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, твоєю лас­кою: "По­зи­ку,- ка­же,- знаєш, а за відда­чу не дбаєш?.." Я не дбаю, я не пра­цюю? Гру­ди­на та спи­на про те знає та оці кістляві ру­ки в пу­хи­рях!.. Доб­рий ти чо­ловік, Йо­си­пе, тілько не впа­дай­ся тобі в ру­ки: жив­цем об­лу­пиш! Ти до­по­ма­гав мені і ра­див, спа­сибі тобі, до­ки не скру­тив ме­не, мов на­ли­га­чем, твоєю по­зи­кою! І за­раз ме­не по­ра­див, тілько що ця твоя по­ра­да гірш, ніж зра­да: вир­вав ти у ме­не сло­во твоїм дорікан­ням, я зга­ря­чу дав йо­го і те­пер вже ніза­що не зла­маю, луч­че б ти ме­не но­жем порс­нув, та не ко­рив, га­ди­но, твоїми грішми, ви­тяг ти у ме­не жи­ли, щас­тя моє над­ла­мав, сер­це кров'ю об­лив!.. Сліз ще не ви­лив моїх, ба­га­то ще їх зос­та­лось! (Ви­ти­рає очі ру­ка­вом). Со­ром, со­ром пла­ка­ти ко­за­кові! А Оле­на, що з нею бу­де, як довідається про не­ми­ну­чу тяж­кую роз­лу­ку? Ох, не мо­жу ж я далі терпіти, гну­тись і вкло­ня­тись пе­ред тим, кот­рий моїм же са­лом та по моїй шкурі ма­же, кот­рий ко­рис­тується моєю кри­ва­ви­цею і за мою гірку пра­цю ме­не ж зне­ва­жає!.. Скріпись, сер­це, ви­сохніть, очі!..

Олена (па­дає). По­ки­дає! По­ки­дає!

Андрій (здриг­нув). Оле­на?! Во­на чу­ла! (Підбіг до неї і підійма). Оле­но! Оле­сю!.. Пта­шеч­ко моя, го­лу­бонько моя си­зок­ри­лая, до­ленько моя щас­ная!..

Олена (ри­да­ючи). Сер­це, сер­це го­рить!.. О, дай­те ж мені от­ру­ти-зілля!.. Ми­лий ме­не по­ки­дає!.. Рвись же, сер­це, з гру­дей, ту­манься, ро­зум, по­же­жею па­лай­те, мрії! Про­па­ща я, про­па­ща! (Зомліла, па­дає Андрієві на ру­ки).

Андрій (з кри­ком). Олен­ко! Що це з то­бою подіялось? Зомліла… Ру­ченьки по­хо­ло­ну­ли… не б'ється сер­це!.. Оле­сю!.. Бо­же, бо­же! Оле­сю, про­мов же хоч сло­веч­ко!.. Зіронько моя, не зво­ру­хуй же моєї од­ва­ги!.. Лю­ди добрі, ря­туй­те її, ря­туй­те ме­не!.. Оле­сю, я сло­во зла­маю, чуєш?.. (Ри­дає). Одк­ри­ла оче­ня­та… Чо­го ж так, сер­денько, так пильно, так страш­но ди­виш­ся на ме­не? Ні, я не мо­жу розрізниться з то­бою, не­хай ум­ру в ярмі, про­па­ду у кор­мизі, а те­бе не по­ки­ну!..

Олена (дов­го ди­виться на нього, далі лед­ве про­мов­ляє). Стри­вай, стри­вай!.. На рік? У най­ми? А там зно­ву щас­тя, зно­ву рай?.. Ди­вись, ди­вись мені в вічі: пря­мо, лю­бо, ве­се­ло, щас­ли­во!.. О, як я те­бе ко­хаю! Пом­ру без те­бе! (Ти­хо пла­че).

Андрій. Не ка­жи, не ка­жи так!..

Олена. Зав'яне сер­це, і оченьки по­гас­нуть!.. Стри­вай, я по­ду­маю! Я по­ду­маю… (По­мов­ча­ла). Нічо­го не зро­зумію!.. Без те­бе зос­та­тись?.. Дай сю­ди ру­ку до сер­ця, так!.. їдь, їдь, мій со­ко­ле, мій світе, моя дум­ко!.. Ох, в'яну ж я, в'яну, як квіточ­ка на вогні!.. їдь, їдь, ми­лий!.. Швид­ше їдь! Сер­цем те­бе бла­гос­лов­ляю! (Одійма йо­го ру­ку од сер­ця). Про­щай!..

Андрій (здійма ру­ки до не­ба). Бо­же ми­лий! Один ти ба­чиш моє сер­це, пе­ре­пов­не­не кри­ва­вих сліз! Усе я тут по­ки­даю: сер­це, ду­шу, дум­ки, надії і та­лан!.. Те­пер я бідніш від стар­ця! Зглянься ж на­до мною, си­ро­тою бідо­лаш­ним! (Ту­лить Оле­ну до сер­ця і дов­го цілує).

Олена (па­да нав­колінки). Бо­же ми­ло­серд­ний! Бла­гаю те­бе, єди­но­го, з'єди­ня­ючи в бла­ган­нях всі мої сльози, всі мої дум­ки, оси­ротілеє сер­це, в сльозах по­топ­ле­ну ду­шу… Прис­пи, бо­же, моє сер­це, до­ки мій Андрій, моє ко­хан­ня, при­ли­не до ме­не го­лу­боньком си­зок­ри­лим!.. Бо­же, по­рад­ни­ку єди­ний, ус­та мої не змо­жуть ви­мо­ви­ти пе­ред то­бою мо­го го­ренька, слізонька­ми уми­то­го!..