Суєта - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 4

Карпо. То ще не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села, та від людей своїх, та від землі відстали!... Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти й кидають село у тьмі... Хоч задушіться тут - нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія й покинули! Ані лікаря, ані вченого хазяїна, ані доброго адвоката - нікого нема в селі! Тілько вивчився: прощай, батьківська стріхо, прощай, село, на віки!

Іван. Виходить: і не вчити - погано, і вчити - погано?...

Карпо. Ні, треба вчить, тілько не так.

Іван. А як по-твойому?

Карпо. Чого ти од мене захотів, є розумніші - нехай вони придумають.

Іван. Навряд! От і я: покруч, каліка, і живу в тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю - я скоро візьмусь за діло.

Карпо. Одпочивай, одпочивай! Думаєш, я не розумію, що ти втомився й тілом, і ду­шею? Розумію! Я рад, що ти вернувся в доброму здоровлі, бо, признаться тобі, дуже боявся, щоб ти не попав у дисциплінарний баталіон.

Іван. Ха, ха, ха! А що ти думаєш?... Діти взагалі не розуміють, що вони роблять і чого хотять. Часто це бувають оригінальні натури, вони не містяться на тім прокрустовім ложі, на яке їх кладуть, ну і пропадають... Добре, що я в свій час зрозумів, що мені треба обрізати своє серце - і раптом пере­мінився!...

Карпо. Олава Богу!

Іван. А все ж таки стою на роздоріжжі, і яким шляхом іти - не знаю.

Входить Демид.

Ті ж і Демид.

Карпо. Демид! Здорові були!- (Цілуються.) Дуже рад вас бачити.

Демид. Як поживаете?

Карпо. Спасибі! Живем серед натури, здається - натурально! Щодня бачимо, як на світ благословляється, як сонечко сходить, цілий день працюємо й, утомлені, разом зі сонцем одпочиваємо.

Демид. Радісно й мило так жити. (Пізнає Івана.) Іван?

Іван. Писарь корпусного штаба в запасі.

Обнімаються.

Демид, дивиться на Йвана. - Ой, як же ти перемінився! Ледви пізнав, а більше дога­дався!... І погляд не той, невеселий... Що ж поробляєш, давно вернувся?

Іван. Чотирі місяці як вернувся, і ввесь цей час лежу та думаю: що робити? А ти вчителюєш?

Карпо. А як же, випускає неграмотних грамотіїв у світ.

Демид. Ну, вже й неграмотних.

Карпо. Сам, брате, вчився в сільській школі, на екзамені читав, не розуміючи нічого:

«На бєрєґу пустынных волн, стоял он дум вєлікіх полн!» [2] А через два роки зробився неграмотним!... Нема чого читать, а най­гірше, що не розумієш того, що читаєш... Ну й покинув, ну й забув.

Демид. Одначе в вас он чудова бібліо­тека, а поговориш з вами, то думаєш, що скінчили вищу школу.

Карпо. То вже як брати почали вчитись у ґімназії, так і я з їх поміччю почав наново вчитись, і от за пятнацять літ мало-по-малу зробився грамотним!... Стрівайте, як же це? Ви ж мені казали, що поїдете на вчительські курси.

Демид. Я і приїхав на курси.

Карпо. Де ж тут курси?

Демид. У вас. Я приїхав повчитись.

Іван. Хіба й ти вже грамоту забув?

Демид. Ха, ха, ха! Приїхав повчитись хліборобству.

Карпо. Жартуєте?

Демид. Ні. Щиро кажу. Додумався до одної ідеї... Бачите, учителювати в сільскій школі і не працювати біля землі - прямо таки гріх! Подумайте: я щорічно п’ять місяців нічого не роблю у школі. На вакаціях учителі, здебільшого, робляться акторами і грають препогано аматорські спектаклі, а я хочу завести маленьке зразкове хазяйство на трьох десятинах і ду­маю згодом, коли моє хазяйство піде добре, подати в земство проект, щоб при кожній було таке хазяйство, де б діти бачили, як треба землю обробляти, щоб не дряпали її, як дря­пають батьки, без системи.

Карпо. Чудово! Діло! Хороше діло! Ідея золота! Тілько вам треба буде самому всяку роботу робить, бо на малому хазяйстві не можна наймитів держать.

Демид. А, звичайно! Звичайно, самому, для того й приїхав, щоб робити.

Карпо. А на який строк?

Демид. Я думаю, що до Семена всі ро­боти пройдуть перед очима і скінчаться.

Карпо. Певно. Дуже рад, дуже рад такого робітника мать. То я вам заплатю у строк до Семена по вісім карбованців у місяць, на моїх харчах.

Демид. Що?

Карпо. Мало? Така ціна - більше не дам!

Демид. Я не розумію, за віщо ви хочете мені платити як строковому?

Карпо. Щоб робота була справжня, і щоб ви були справжнім робітником - інакше нічого не буде! При цій тілько умові ви навчитесь і побачите: чи можна так зробить, як то вам тепер здається, чи це тільки ті благі бажання, якими вимощене пекло.

Демид. Ну, знаєте... Я, їй-Богу, не знаю, що сказати! Це... це... Ви неначе хочете посміятись, стати на перешкоді...

Карпо. Борони Боже! Скажіть мені щиро: ви хочете робить, чи так тілько розважатись досхочу?...

Демид. Робить!...

Карпо. Ну, а за роботу платять! Який же ви будете робітник і яке у вас буде зразкове хазяйство, коли ви будете робить досхочу - це буде химера, а не праця! А от коли я вам заплатю. і ви візьмете на себе обов’язок справжнього робітника, то це привчить вас до робочої дисципліни, і після строку у вас перед очима буде ясна стежка, ви не будете себе обманювать, а певно знатимете: куди приве­дуть вас ваші хороші жадання...

Іван. Правда! Діло! В кожному слові життєва правда: привикнути до робочої дис­ципліни! Це не слова, тут зразу побачиш, чи ти годишся на діло... Робоча дисципліна... Важна річ! Куди б молодий чодовік свою путь не направив - скрізь робоча дисципліна по­може стати на тверді ноги! Робоча дисци­пліна !... Це слово зразу перевернуло мене... Я наймаюсь до тебе в строк до Семена. Прий­маєш?

Карпо. З радістю!

Іван. Став могорич!

Карпо, сміється. - За обідом вип’ємо: і по случаю приїзда братів, і могорич.

Іван. Ху! Неначе лантух піску лежав довго на плечах і раптом зсунувся, так легко стало! Робоча дисципліна - чудове слово! За що не візьмись, без цієї дисципліни нічого не зробиш! Ну, тепер і я чоловік - хоч і стро­ковий!

Демид. Ну, як так, так - так! Нехай буде по вашому: стаю і я в строк!

Іван. Тілько не годуй кандьором, бо під­німу бунт.

Карпо і всі сміються. Входить Явдоха, а потім Василина.

Тіж, Явдоха й Василина.

Явдоха. А, Демид Семенович! Я вас пі­знала в вікно! Чого ж це ви так довго не загля­дали до нас.

Демид. Ніколи було.

Іван. За те ж тепер нанявся в Карпа у строк до Семена.

Явдоха. Що?

Іван. І я строковий!

Явдоха. Та відчепіться, що ви мелете. (Входить Василина.) Бачиш? Я ж казала, що то Демид Семенович приїхав!

Демид. Доброго здоровля! (Чоломкаються.) Скінчили? (Василина кива головою.) Поздравляю! Що ж тепер - учительницею?

Іван. У строкові краще!

Василина. Ще не знаю. А сестра ваша, Маня, що робить? На курсах?

Демид. Ні, вийшла заміж.

Іван. Натуральні женські курси! - Карпо сміється.

Василина. Коли, за кого?

Демид. Після паски повінчалася з учи­телем, Олександром Кручковським.

Василина. А курси? Вона ж торік збіралась їхати на курси?

Іван. Дівчина тоді кінчає всі курси, коли виходить заміж!

Василина. Та відчепись, от іще отець базіка!

Демид. І, справді, знаєте, чи до курсів, чи після курсів, а прийдеться вийти заміж, коли посвата чоловік достойний, що, мовляв, ще й до серця припадає. Так чого ж його від­кладати?