Суєта - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 17

Макар. Клопоти, сину, великі в тебе клопоти, - нелегко ті чини достаються!

Bбігaє Паша, а слідом всовується Тарабанов.

Т і ж, Паша й Тарабанов.

Паша. Розчитайте мене!

Тарабанов, показує на Пашу.

Михайло, гнівно, задавленим голосом. Убірайся! Босяк! Що ти наробив з провізією? Все пропало... Пріч, п’яниця!

Тарабанов. Горький, ваше превосходительство! Одначе простіть, я не виноват. (Пада на коліна.) Як лист перед травою! (Показує на Пашу.) Неприятель вискочив на позицію і все повалив у помиї.

Паша. Брешеш, босяк, ти повалив!

Тарабанов, встає. - Кухарка, руки по швам: з тобою говорить повар барона Корфа!

Михайло. Пішли вон обоє! Я вас, тварі, в участок.

Тарабанов. Ваше превосходительство, пере­мініть гнів на милость! Я все поправлю: витягну провізію з помий, вимию уксусом, і на плиту. Я не раз так робив. Усі повари так роблять, а господа їдять і хвалять.

Макар. Ідіть, люде добрі, коли честю просять.

Тарабанов. Мужичок, не твоє діло!

Михайло. Убірайся, говорю!

Тарабанов. Ваше превосходительство, до­звольте остаться одному й доказать свій талант. А Пашу я в потилицю!

Паша. Ах ти, босяк морожений! Ти мене будеш гнать У потилицю? (Засукує рукава.)

Тарабанов, робить прийом на руку. - Ударю в штики! З нами Бог. (Грає на губах наступ, не переміняючи пози. Входить - Акіла, хапає обох за коміри й виводить, Тарабанов не перестає грати і в той мент, коли його веде Акіла.)

Михайло, Макар, потім один із гостей і Акіла.

Михайло. Ху ти, Господи! (Сідає у крісло й обмахується ґазетою.)

Макар. Спочинь, сину, спочинь! Цур йому, яка морока! Ох, нелегко ті чини достаються!

Входить один із гостей.

Гість. Михайле Макаровичу, ідіть сюди.

Михайло. Простіть, я не маю часу.

Входить Акіла.

Гість. З директором, Федором Івановичем, удар!

Михайло, зіскакує. - Що? Боже мій! (Біжить у залу.)

Акіла. От, єрунда! (Теж пішов у залу.)

Макар. Хто ж це осмілився його вдарить ? От тобі і благородна кумпанія.

Входить Наташа й Тетяна, одягнена в чорне плаття, в чепчику. Макар не пізнає жінки, почтиво піднімається і кланяється.

- Це, мабуть, ваша мама? Доброго здоровля, свахо! Привів Бог поріднитись.

Тетяна. Та що ти, старий, - це я! Це так невісточка мене нарядила, щоб вивести до своїх знатних гостей! Тілько я не можу ходити... Як спутана, і під груди підпирає! Ой, не можу дихать! (Хоче сісти.) І сісти не можна!

Наташа. То з непривички, мамо; воно пройде, обійдеться; а за те як вам гарно! Прямо - баронеса! Жаль, що ви не захотіли припудритись!

Макар. Чи ти не здуріла стара? Як ти могла дозволить такий глум зробить над собою ?

Тетяна. Коли ж Наташа так просила, так просила, що я не змогла одмовити й мусіла одягатись... Ой, яка тісна супоня, не можу дихать! Ой, дочко, розпережи мене, бо я за­давлюсь.

Макар. І ти, дурочко стара, дозволила зробить зі себе малпу? Іди зараз переодягнися! Не вгодні ми такими, як є, - не треба! Про­щайте, Бог з вами! Ще чого доброго, вимаже­те нас сажею й будете показувати для сміху своїм гостям.

Наташа. Моя мати так одягалась, і ніхто не сміявся.

Макар. Коневі сідло, волові ярмо! Пере­одягайся мені зараз, та й гайда додому!

Тетяна. Та Бог з тобою, старий! Мені вже нічого; я можу витерпіть, який там час.

Входить Михайло.

Ті ж і Михайло.

Макар. Подивись, полюбуйся, як твою матір жінка перевела на чорта, на відьму з Лисої Гори...

Тетяна. Старий! Та мене вже не давить!

Макар. Так мене давить сором - я не можу тебе бачить, так наче тебе опльовано!

Михайло. Дурощі говорите! Який тут сором ? Хто оплював ? Переодягли у благородну одежу, і більше нічого! Пожалійте вже хоч ви мене: я так утомився сьогодні, що не можу говорити, не можу думати. Ти знаєш, яке не­щастя, Наташа? З Федором Івановичем удар! Зараз побігли за лікарем.

Наташа, біжить у залу. - Ах, ах! - Михайло за нею.

Макар і Тетяна.

Тетяна. Ой, старий, умліваю, під грудьми давить, ребра тріщать, - не можу дихать!...

Макар. От безглузда! Що ж тепер робить? (Роздивляється.) Не видко, де починається супоня; хоч би ніж. (Шукає в кишені.) Нема!

Тетяна. Ой, рятуй, задавить супоня! Клич ту молодицю, що мене супонила... Боже мій, забула, як її звуть.

Макар. Хоч сядь...

Тетяна. Не можу пригнутись, печінку випира, Дарино, Дарино! Слава Богу, нага­дала. (Входить Дарина.) Ой, розпусти супоню, бо я лусну!

Макар. Скоріше! На милость Божу, зглянься! Що ти зробила зі старою жінкою? Гріх так знущатись!

Дарина. Так велено! Ходімо, я зараз розпустю. (Тетяна хоче йти й путається у шлейфі.) Одкиньте ногою, ногою одкиньте! Отак! (Показує.)

Макар. Хвицни, стара, хвицни! (Піднімає шлейф, вона випуталась і пішла.)

Тетяна, йдучи. - Ой, Мати Божа, змилуйся! Ой, розперізуй мерщій!

Зникли. Входить Акіла.

Макар і Акіла.

Макар. Що там сталось? Хто так смер­тельно вдарив директора?

Акіла. Кіндрат!

Макар. От твар нечувственна! Таку особу осмілився вдарить.

Акіла. Єрунда, він не розбірає особ. Тепер для вашого сина одкриється вакансія - директора.

Макар. Одному - горе, другому - радість, одному - смерть, другому благополучіє й по­чести.

Акіла. Одно слово - єрунда!

Макар. Чудне, незрозуміле життя людське.

Входить Наташа й Михайло.

Наташа. Даша, шляпу!

Акіла. А що директор?

Михайло. Прийшов до пам’яти, повезли додому.

Даша хутко вносить шляпу. Наташа надіва перед дзеркалом.

Наташа. Пальто! (Даша хутко йде й вертається з пальтом; Наташа надіва.)

Акіла. Так я туди!

Михайло. І ми туди.

Наташа. Чого ж стоїш, Миша? Одягайся!

Михайло. Я зараз... А ви, тату, виба­чайте, посидьте тут самі, ми тільки подивимося, що там з директором.

Виходить Наташа попереду, за нею Михайло.

Акіла, до Макара. - Три копійки програв у карти й так сердився, що достав параліча. (Повертається.) От, єрунда. (Вийшов.)

Тетяна, на дверях, переодягнена у свою одежу. - Куди ж це вони ? Покинули нас, а самі по­втікали ?

Макар. Тікаймо й ми звідсіля мерщій у старе своє гніздо! Там гарно все - і ясно, і просто, і спокійно, як небо й земля! А тут, кругом, як бачу, одно: суєта суєт і всяческая суєта!

Завіса.

1903