Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 8

Шмигельський. З то­бою по­руч я го­тов ру­ба­ти во­рогів твоїх ду­мок, а за од­ну крап­ли­ну твоєї крові го­тов я ви­то­чить усю свою!

Чалий. Я чую щирість в твоїй мові; до те­бе я ду­шею ли­ну і ду­же рад то­му, що шлях­тич ти освіче­ний і по­руч ста­неш з на­ми, щоб бо­ро­нить на­род!.. Будь моїм при­яте­лем, а ко­ли що, то і по­ра­ду доб­ру дай.

Шмигельський. За щас­тя за ве­ли­ке я те маю, що ти ме­не при­яте­лем наз­вав, і всім жит­тям своїм тобі я друж­бу до­ка­жу.

Чалий. Вірю. (По­мов­чав.) Слу­хай, ска­жи мені: що, Зо­ся ра­да, щас­ли­ва тим, що до батьків вер­ну­лась?

Шмигельський. Ні.

Чалий (зітхнув­ши). Див­но! Чо­го ж бо то?

Шмигельський. Діво­че сер­це ти за­па­лив ко­хан­ням!… На тобі ось від пан­ни перс­тень. Про­ща­ючись зо мною, пан­на Зо­ся да­ла цей перс­тень і ска­за­ла: віддай Саві і ска­жи йо­му, що я йо­го ко­хаю й ко­ха­ти бу­ду все жит­тя, і ра­да б більш бу­ла зос­та­тись з ним, аніж вер­та­ти­ся до­до­му.

Чалий (зітхнув­ши). Жал­кую й я, що ста­лось так. Ця дівчи­на між гар­ни­ми бу­ла б най­кра­ща! Ска­зать по правді, її кра­са опа­ну­ва­ла мною теж, а очі яснії, як не­бо, вже дру­гу ніч мені спа­ти не да­ють! Приз­на­юся тобі, що я хотів же­ни­тись з нею, бо і во­на на теє бу­ла згод­на. На пре­ве­ли­ку си­лу я за­да­вив своє ко­хан­ня, щоб не пош­ко­ди­ло во­но моїй меті - повс­тан­ню! І от те­пер одвіз її до­до­му ти, а я щод­ня зітхаю й ду­маю про Зо­сю; хоч не прис­та­ло це мені, та що ж ро­бить, ко­ли ніяк не мо­жу сер­ця вга­му­вать…

Aле… за­бу­деться, пус­те!

Ті ж і Гнат.

Чалий. Здо­ров, мій бра­те! А це той ко­зар­лю­га вже вер­нув­ся, спро­ва­див­ши дівча, що я тобі роз­ка­зу­вав про ньо­го… Але я ба­чу, бра­те, що ти сум­ний ізно­ву? Що ста­лось?

Гнат. Нуд­но тут сидіть згор­нув­ши ру­ки. Щод­ня ми чу­є­мо, як в Тульчині, Не­ми­рові, Ли­сянці сти­на­ють го­ло­ви бра­там, що сміли­во бо­ро­нять пра­во, а ми тут мовч­ки ждем слу­ш­но­го ча­су, хоч нас наб­ра­лось стільки, що всю Брац­лав­щи­ну пос­та­ви­ти уверх но­га­ми мож­на! По­ра і нам по­чать зне­­нацька на­па­дать, і різать, і па­лить на­пас­ників.

Чалий. Бра­те! Ти тілько мсти­ти хо­чеш, а я прог­нать всі крив­ди хо­чу з України, щоб не бу­ло потім при­чи­ни нам кров бра­терську зно­ву й зно­ву про­ли­вать! Про це не раз уже тобі ка­зав я… І от прий­дуть до нас всі ті ва­та­ги, яким лис­ти я розіслав: і на По­дол, і на Во­линь - і вис­ту­пим тоді у по­ле справжньою війною! Бу­де ще час і си­лу, бра­те, і зав­зя­тість по­ка­зать!

Гнат. По­ки там що, а ми те­пер стра­ху наг­на­ли б їм і са­ла за­ли­ли за шку­ру!

Чалий. Поспієм ще, пож­ди, щоб зга­ря­чу не зоп­су­ва­ти ді­ла,- я жду лю­дей, я жду гар­мат… А от по­чуємо, що ко­шо­вий нам пи­ше.

Ті ж, за­по­рожці і гай­да­ма­ки, одяг­нені як пос­по­литі, в сви­т­ках, при шаб­лях. Де­які в од­них со­роч­ках, при зброї, у польських кун­ту­шах, пос­то­лах.

1-й за­по­ро­жець. Ось тобі лист від ко­шо­во­го.

2-й за­по­ро­жець.А нас от двад­цять, не вва­жа­ючи на те, що там на­пи­са­но в листі, прий­шли тобі на поміч, батьку ота­ма­не!

Всі за­по­рожці. Наші го­ло­ви батькові Саві!

Чалий. Спа­сибі, ли­царі прес­лавні! Що ж тут в листі ціка­во­го, по­ба­чи­мо. Ану лиш, па­не Іва­не, про­чи­тай, будь нам за пи­са­ря, у нас не­ма.

Шмигельський (чи­тає). "Річ Пос­по­ли­та…"

Всі за­гу­ли: "О-о-о!"

Чалий. Слу­хай­те, па­ни-брат­тя, ти­хо!

Шмигельський. "Річ Пос­по­ли­та жа­ло­бу мос­ковсько­му уря­дові вчи­няє, що за­по­рожці, з'явля­ючись на Ук­раїні, підніма­ють усе поспільство про­ти панів; що хло­пи ки­да­ють ґрун­ти й осе­лю, ідуть в ліси й сте­пи і там, при по­мочі січо­виків, скла­да­ються в за­го­ни і, мов та­та­ри, на­па­да­ють скрі­зь на шлях­ту, на жидів, навіть на зам­ки; що край не має спо­кою, що все кру­гом плюнд­ру­ють гай­да­ма­ки, по­же­жею й гра­бун­ком ни­щать Ук­раїну! А з по­во­ду цього уряд мос­ковський при­ка­зує ка­ра­ти смертію тих січо­виків, ко­торі до гай­да­мак прис­та­нуть. При­каз цей об'являю і сам на­ка­зую від се­бе всім, хто на Ук­раїні,- вер­ну­тись в Січ, справ­ля­ти служ­бу військо­ву, оберігать гра­ниці, не по­ту­ра­ти гай­да­ма­кам, роз­га­нять їх, ло­вить утікачів і відда­вать на суд військо­вий, щоб смертію ка­ра­ти не­покірних".

Всі мов­чать.

Чалий. Чу­ли, па­но­ве?

Гнат. Це так! От і до­сиділись!

Починається ґвалт: го­во­рять всі ра­зом. Се­ред гвал­ту по­винні скілько мож­на виділя­тись Гна­тові сло­ва.

1-а КУ­ПА.

Гнат. Па­ни ля­хи самі всьому ви­ною, во­ни зну­ща­ються над всім пос­по­литст­вом, що осе­ли­ло­ся на сло­бо­дах, вва­жа­ючи на привілеї!

Всі. Так, так…

Гнат. З жи­да­ми, вірни­ми своїми слу­га­ми, укупі зне­ва­жа­ють віру пра­вос­лав­ну, за­во­дять унію. А па­ни, замість то­го щоб при­пи­нить се­бе і свою че­лядь, лю­ту­ють на на­род. Бо­я­ться, щоб не повс­та­ли всі, та з стра­ху самі се­бе роз­па­лю­ють.

Всі. Прав­да, прав­да.

Гнат. Оща­ди не да­ють ніко­му, і віша­ють і на кілки са­дов­лять всіх, і ви­ну­ва­тих і не­вин­них. (Пе­ре­хо­дить в тре­тю ку­пу.)

2-а КУ­ПА.

Гаврило (по­чи­на на репліку "От і до­сиділись"). Хоч не жи­ви на світі!

Медвідь. Хто ж за нас зас­ту­питься, ко­ли від нас і За­по­рож­жя відсах­неться?

Грива. А за­по­рожців хіба ми­лу­ють?

Медвідь. Де зустріли - на па­лю!

1-й за­по­ро­жець. По­пус­ти­ли се­бе так. Пер­ше не посмів би ніхто з брат­чи­ка­ми розп­рав­ляться!

Гаврило. Всі жи­ли вільно на Вкраїні.

3-я КУ­ПА.

2-й чо­ловік. Як же йо­го ви­дер­жиш, ко­ли такі по­дат­ки, що цілий рік тре­ба ро­бить, щоб хоч відку­пи­тись.

Микита. І на пан­щи­ну, і на вар­ту, ще й гроші пла­ти.

2-й чо­ловік. Ко­ли ж ро­бить на се­бе?

Микита. Те­пер вже ті й по­мер­ли, що йшли на сло­бо­ди і ма­ли привілеї, а ми за них ро­би!

2-й чо­ловік. А тілько пис­нув хто, за­раз на лан­цюг, яке ж це жит­тя? Хто йо­го втер­пить?

Микита. Не то на лан­цюг, а й смерті вільно пре­дать.

2-й чо­ловік (до за­по­рожців). Про­си­мо вас, брат­чи­ки, не ки­дай­те нас!

Всі. Не по­ки­не­мо.

Гнат. Пос­лу­хай ме­не!

Всі. Ти­хо, ти­хо! Слу­хай­те сю­ди!

Всі сти­ха­ють.

Гнат. Ко­ли по­ки­нуть нас всі за­по­рожці, то ми й самі! Па­ни ота­ма­ни і вся чес­на гро­ма­до! Не ми ґвал­туємо про­ти ляхів, але во­ни ґвал­ту­ють про­ти нас! Во­ни самі лю­дей усіх без ми­ло­сер­дя смерті пре­да­ють, аби по­пав­ся, хоч і не­ви­ну­ва­тий, а потім ще й кри­чать на увесь світ, що ми хар­ци­зи, що ми плюнд­руєм край. Те­пер у Січ он зак­ли­ка­ють всіх за­тим, ма­буть, щоб бен­ке­ти за­во­дить, са­ди­ти го­па­ка, на­пив­шись всмак горілки, або щоб вкупі з ко­шо­вим ми посіда­ли над Дніпром і уди­ли уд­ка­ми ри­бу, тоді як тут неп­рав­да скрізь па­нує і ллється брат­ня кров річка­ми!.. По-ли­царськи - нічо­го ска­зать! Чо­го ж мов­чиш ти, Са­во? Ти ко­шо­вий, ти нам усім стар­ший, ти го­ло­ва, ска­жи своє ти сло­во: що бу­де­мо ро­бить?

Всі. Ка­жи, батьку ота­ма­не!

Чалий. Тре­ба по­ко­ри­ти­ся на­ка­зові.

Гнат. Як? По­ки­нуть все і в Січ вер­ну­тись, а пос­по­ли­тим пан­щи­ну ро­бить?!!

Чалий. Слу­хай.

Медвідь. Мов­чи, Гна­те! Слу­хаєм!

Всі. Слу­хаєм! Слу­хаєм!

Чалий. По­си­ди­мо до ча­су слуш­но­го ми тут, у цьому місці ти­хо; збе­рем до се­бе всі ва­та­ги; за гроші ті, що маєм, прид­баємо гар­мат як мож­на більше; тим ча­сом за­тих­нуть тро­хи ґвал­товнії лис­ти маг­натів, ос­лаб­не обе­режність в зам­ках, у роз­ко­шах поч­нуть ку­па­тись зно­ву во­ро­ги, мос­ковська вар­та від спо­кою зас­не, і вже тоді розп­ра­вим кри­ла, та не за­го­на­ми ма­ли­ми, а військом ду­жим, як батько наш Бог­дан ко­лись, на зам­ки їх без­печні на­па­дем! В бою на гру­ди - гру­ди ми візьмем верх; я пе­вен в тім, бо на­бе­реться війська де­сять ти­сяч,- тоді усіх панів зас­та­вим по­ва­жа­ти на­шу віру, дать суд і пільги пос­по­ли­тим!