Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 10

Нацiєвський, а по­тiм Мар­тин i Па­лаж­ка.

Нацiєвський (один). Лю­бить дру­го­го… По­ло­жим, єже­лi то­лько лю­бить, то це круп­ний пус­тяк, но єже­лi лю­бов з фi­на­лом… Це для ме­ня му­чiтєльно бу­дить i по­зор­но да­же!.. Впро­чем, до свадьби да­ле­ко, ми i ето ра­зуз­на­ем; а от­ка­за­ться i пе­ред вiн­цем мож­на… Как би я не вско­чiл у ко­ри­то!

За ко­ном го­лос Мар­ти­на: "Так я хо­чу!" Го­лос Па­лаж­ки "А я не хо­чу!"

Голос от­ца i ма­те­рi… один - хо­че, дру­гий - не хо­че. Же­ла­тельно пос­лу­шать, об чом спор? На­вер­но, про ме­ня… Сю­да, здається, iдуть! Схо­ва­юсь. Де б же?.. Тут не­ма мiс­ця… А, в ето­й ком­на­тi, де спав, бi­ля две­рей є шкап, за шка­пом ста­ну. (Пi­шов.)

Входять Па­лаж­ка i Мар­тин.

Палажка. Не хо­чу, не хо­чу я твоїх ку­мiв!..

Мартин. Цс-с! Дур­на! (Iде на пальчи­ках до две­рей i заг­ля­да.) Не­ма. Пiш­ли, ма­буть, з Ма­ри­сею на про­ход­ку у са­док. Так не бу­де, як ти, душ­ко, ка­жеш! Ку­мом вiзьме­мо Ля­с­ковсько­го, - чо­ло­вiк знач­ний i нуж­ний, а ку­мою бу­де ге­не­ральша Яловська - во­на криж­мо хо­ро­ше дасть…

Палажка. Та ка­жу ж то­бi, що я не хо­чу нi Ляс­ковсько­го за ку­ма, нi Яловської за ку­му.

Мартин. У Ляс­ковсько­го дi­тей не­ма, ба­га­тий, вiн i ди­ти­ну вос­пи­тає по-дво­рянськи.

Палажка. Як­раз! Та­кий ску­пий та бу­де вiн то­бi пек­лу­ваться про чу­жу ди­ти­ну? Ме­нi страш­но на нього й гля­нуть. Кра­ще ми вiзьме­мо ку­мом Гар­бу­зинсько­го, а за ку­му Трщи­н­ську.

Мартин. От ви­га­да­ла! Ну, Трщинська ще нi­чо­го ку­ма, а в Гар­бу­зинсько­го своїх де­ся­те­ро, чо­го вiд нього мож­на спо­дi­ваться для хре­ще­ни­ка?

Палажка. I нi­ко­ли ти ме­нi не ува­жиш; я ж зго­ди­лась, щоб хлоп­чи­ка зва­ли Мат­вiєм, а ти уваж за ку­мiв.

Мартин. Та не ува­жу! Ляс­ковський пол­ков­ник, а Гар­бу­зи­нський ко­пи­тан,

Палажка. Та не­хай же то­бi чорт, ко­ли так! Ви­би­рай со­бi сам ку­мiв, нi­чо­го бу­ло й пи­тать ме­не! (Iде на­зад.)

Мартин. Ку­ди ж ти, стри­вай!

Палажка. Нi­ко­ли ме­нi, че­рез те­бе по­ро­ся ще пе­ре­пе­че­ть­ся! Бе­ри со­бi ко­го хо­чеш. (Пiш­ла.)

Мартин (iде за нею). Ти ж роз­мiр­куй… Нi­чо­го в чи­нах не тя­ме (Пi­шов.)

Входить На­цiєвський, з на­кид­кою в ру­ках, а по­тiм Оме­лько.

Нацiєвський (на­дi­ва на­кид­ку). Це так! Не­вес­та з прип­ло­дом!.. Бла­го­да­рю!.. Я ще тiлько сва­таю дiв­ку, а во­ни, ба­чу, вже й ди­ти­ну хрес­тить бу­дуть. Нi, шу­кай­те со­бi дур­нi­шо­го. (Бе­ре гi­та­ру пiд по­лу.) Да­вай бог но­ги вiд та­ко­го шлю­бу. Пi­ду на­че у про­ход­ку i - по­ми­най, як зва­ли! (Хо­че йти).

Входе Омелько.

Омелько. Ану, скиньте лиш чо­бо­ти, по­сидьте тро­хи бо­сi, те­пер теп­ло…

Нацiєвський (на­бiк). От то­бi й маєш! (До Омелька.) З якої ста­тi? Для якої на­доб­нос­тi?

Омелько. Та я дос­тав тро­хи га­ланської са­жi, то по-чис­тю, щоб бли­ща­ли… Я вмент… я чис­тив i письмо­во­ди­те­ле­вi, i…

Нацiєвський. А!.. Не нуж­но, брат. Ска­жи ме­нi, чи тут є корч­ма?

Омелько. А як же без шин­ку? Отут за­раз за мiст­ком… Без шин­ку не мож­на.

Нацiєвський. То я пi­ду тро­хи прой­дусь, а кста­тi у ме­не є дi­ло до жи­да… (Пi­шов.)

Омелько (один). Пох­ме­литься пi­шов… I не ди­во! У чо­ло­вi­ка го­ло­ва трi­щить пiс­ля вчо­рашнього, по со­бi знаю. А на­шi за­ве­ли свар­ку за ку­мiв. Ну й чуд­нi! На трой­цю ще тiлько ве­сiл­ля, та, мо­же, й дi­тей у Ма­ри­сi не бу­де, а во­ни вже зби­ра­ються хрес­тить ону­ка!.. Ста­рий хо­че ку­мом пол­ков­ни­ка, а ста­ра - ко­пи­та­на! I та­ке пiд­ня­ли, що страх! Ста­ра вже двi­чi за ка­чал­ку ха­па­лась!..

Входять Мар­тин i Па­лаж­ка.

Мартин. Ну, го­дi, ну, не сердься, душ­ко, а то ти i при гос­тях над­меш­ся, як гин­дич­ка!.. Я вже згод­жу­юсь: не­хай пер­во­го ох­рес­тять твої ку­ми, а дру­гу ди­ти­ну мої…

Палажка. Отак доб­ре! Як так, то я вже не сер­дюсь… На­то­ми­ла­ся з обi­дом, а тут ще й че­рез свар­ку… Ну, обiд, сла­ва бо­гу, го­тов…

Мартин. А ти чо­го тут вис­неш?

Омелько. Та я дос­тав га­ланської са­жi, хо­тiв па­ни­че­вi чо­бо­ти по­чис­тить, а вiн пi­шов у корч­му…

Мар­тин. Чо­го?

Омелько. Пох­ме­литься.

Мартин. (пiдс­ту­па до нього). А ти по­чiм знаєш? Га? Хi­ба вiн то­бi ка­зав, що йде пох­ме­литься? Звiд­кi­ля ти це узяв?

Омелько. Та я так до­га­ду­юсь, а вiн ка­зав - дi­ло є до жи­да.

Мартин. Н-ну! Не та­кий сьогод­ня день, а ко­ли я то­бi зу­бiв не по­ви­би­ваю за твої ре­чi, то не я бу­ду!.. Так i ляп­неш, що в го­ло­ву влi­зе. У чи­нов­ни­кiв у кож­но­го є дi­ло до жи­да! Бi­жи пок­лич йо­го за­раз, ска­жи - гос­тi зби­ра­ються, бу­де­мо обi­дать. А Ма­ри­сi не ба­чив?

Омелько. У сад­ку си­дять.

Мар­тин. Гук­ни й на неї, щоб iш­ла.

Омелько пi­шов.

Палажка (у две­рi). Дiв­ча­та! Го­туй­те стiл!

Мар­тин. Що ж це не­ма гос­тей?

Входять дiв­ча­та i по­ра­ються ко­ло сто­лу.

Палажка. Ко­го ж ти кли­кав?

Мартин. Дульсько­го, Про­та­сiя, Си­до­ро­ви­ча, Рач­линсько­го, з жiн­ка­ми, з доч­ка­ми, - на­бе­реться до­во­лi.

Входе Дульський з жiн­кою.

Дульський. Здо­ро­венькi бу­ли! Мар­тин. Про­си­мо, про­си­мо…

Жiнки цi­лу­ються, сi­да­ють i ти­хо ба­ла­ка­ють.

Дульський. Ну, поз­до­ров­ляю те­бе! Дай бо­же дiж­дать ону­кiв!

Мартин. Спа­си­бi!

Входе Про­тасїй з жiн­кою, дво­ма доч­ка­ми. От i Про­тасїй з сi­мей­ст­вом.

Дульський хо­вається мiж ба­ба­ми.

Протасїй. Всього доб­ро­го вам у ха­ту! (До Мар­ти­на.) Го­ло­ва тро­хи бо­лi­ла пiс­ля вчо­рашнього… А доб­ре спi­ва граж­данський офи­цер, твiй зять! Я ше як жив на Дi­до­вiй Бал­цi… А там здав­на осiв­ся Ки­ри­ло Гар­бо­лiнський, вiн був, ка­жуть, мар­ки­тан­том в ти­ся­ча вi­сiм­сот двад­цять дев'ято­му го­ду i на­жив­ся здо­ро­во: свiй та­бун ко­ней, пар со­рок во­лiв, ко­ро­ви, вiв­цi… то­дi не так ще су­туж­но бу­ло на зем­лi, як те­пер… А ми дер­жа­ли сад i став гра­фа Рип'яшинсько­го, на од­ку­пi… Сад був чу­дес­ний… Од­них груш, бу­ва­ло, в Хер­сон­щи­ну фур де­сять одiш­ле­мо, а скiлько сви­нi поїдять, та до­во­лi то­го з те­бе, що ми то­дi ви­го­ду­ва­ли де­сять ка­ба­нiв, та якi ка­ба­ни!..

Тимчасом як Про­тасїй го­во­ре, вхо­де ще Си­до­ро­вич з жiн­кою, здо­ров­ка­ються, жiн­ки цi­лу­ються; вхо­де Ма­ри­ся; Си­до­ро­вич гля­нув на Про­та­сiя, мах­нув ру­кою i пi­шов до Дульсько­го. Слу­ха один Мар­тин, ко­то­рий теж по­ки­да Про­та­сiя, i той, сма­зав­ши слiв де­сять на вi­тер, за­мi­ча, що нiх­то йо­го не слу­ха, за­мовк i в цей мент по­ба­чив Дульсько­го.

Ага! Дульський вже тут! Па­не Мар­ти­не, а ско­ро бу­дем обi­дать?

Мартин. От за­раз прий­де па­нич наш, вiн пi­шов тро­хи про­гу­ляться…

Протасiй (Цульсько­му). От ї доб­ре, по­ки обi­дать, я то­бi скiн­чу про церк­ву, - вчо­ра не­до­го­во­рив, хтось пе­ре­бив.

Дульський (на­бiк.). Нi­ку­ди вiд нього не схо­ваєшся, за­го­во­рить на смерть.

Входе Ра­чинський з жiн­кою i ще гос­тi. Цi­лу­ються. Про­та­сiй зас­ту­кав Дульсько­го i роз­ка­зує йо­му, а той тiлько го­ло­вою хи­тає. Мар­тин по­чи­на ну­диться: то в две­рi виг­ля­да, то на сто­лi поп­рав­ля, то жiн­ку ма­нить до се­бе пальцем, шеп­четься з нею, роз­во­дить ру­ка­ми, зве Ма­ри­сю. Пiд кi­нець мо­но­ло­гу вiн зов­сiм стур­бо­ва­ний.