Житейське море - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 9

Іван, потім Надя в білій сукні.

Іван. Ха, ха, ха! Страсть Бальзаковського возраста поміша мені добрий борщ їсти. Пропали Лукуловські [85] обіди!... (Заглядає Надя.) Надя! Заходь!

Надя. А нема нікого?

Іван. Як бачиш - нема. (Дзвінок.)

Надя. Другий!

Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чи­стотою. Бере її за руку й садовить. Я тебе ви­глядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчости!

Надя. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходити: Людмила Павлівна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з ґрафом кататись, і я до вас забігла...

Іван. Людмила? З ґрафом? Хто тобі сказав?

Надя. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павлівну і ґрафа в вестібюлі.

Іван. А-а!... Чорт із нею! (Дивиться на Надю.) Чому я тебе раніше не зустрів... Ти - чистий ангел, ти б не зрадила.

Надя. І не зраджу! Я люблю в вас свій ідеал.

Іван. Але ти не моя...

Надя. І не можу бути вашою ніколи - ви жонаті...

Іван, тре лоб. - Жонатий?... Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я... жонатий, люблю свою Марусечку і... тварь!... Брр!... Край! [86] Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену [87] душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя! (Надя виходить.) Ах, яка мука зразу насіла на душу! Говорю одне, роблю друге. Нема в мене нравственної [88] дисципліни... Але я її добуду, добуду... Світлий образ Наді поможе очи­ститись І стати кращим! (Входить Крамарюк.) За­втра порву з Людмилою!

Крамарюк і Іван.

Крамарюк, ковиря в зубах і причмокує.

Іван. Випив і закусив?

Крамарюк. Ке-ке-ке!

Іван. Де Людмила Павлівна?

Крамарюк, жує. - Людочка? Пішла додому, головка болить.

Іван. Брешеш!

Крамарюк. Коли Людочка неправду ска­зала, то й Стьопка бреше.

Іван. Лукавий прислужник!...

Крамарюк. Їй, [89] не знаю нічого.

Іван. Я стояв на виході й бачив, як ґраф вернувся за куліси.

Крамарюк. Свята правда. Ґраф заходив.

Іван. Ну, говори далі святу правду!

Крамарюк. Так, заходив, заходив. Пострівайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказати.

Іван. А Людмила де була?

Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут... чи вже вийшла... Де тут пригадать, коли в нас, як у калейдоскопі, все міняється.

Іван. Вона поїхала з ґрафом!

Крамарюк. Не може бути?!

Іван. Скотина ти!

Крамарюк. Де моя шапка, я тікаю. (Как­тус на дверях.)

Кактус. Степане Кузьмичу, в вас не була Палагея Осипівна?

Крамарюк. Яка?

Кактус. Ваша... Наша... Ставська! Вона Емілію грає, а зуби пропали...

Іван. Що?

Кактус. Послідня сцена спочивальні го­това, а Емілія без зубів.

Іван. Які зуби? При чому тут зуби?

Кактус. В Палагеї Осипівни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої по­виривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби - десну давили - і вийшла, а хтось узяв зуби.

Усай, вбігає, до Кактуса. - Зуби, зуби! Де зуби?

Кактус. Не знаю.

Усай. Жалування одбіраєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай! (Кактус вибігає.) Стьопа, в тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть бути зуби Палагеї Осипівни?

За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!

Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.

Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки - може, собачка взяла? (Пішов.)

Іван. Ну, милий, я з тобою ще побала­каю. Завтра перебірайся у другу уборну..

Крамарюк. Чим же я винен?

Іван. Я тебе знаю - ти сприяв.

Кактус, у дверях. - Іван Макарович, починаю.

Іван. А зуби?

Кактус. Є, є- Амішка гризла.

Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)

Крамарюк, потім Райська.

Крамарюк. Пропав, і в мене настрій! Хвиля пішов вечеряти, а я тут жди; він повечеря сам, а я лягай голодний спати. От де настояща [90] траґедія. (Входить Райська.)

Райська. Іван Макарович на сцені, і я користуюсь, щоб побалакати з вами. (Починає плакати.) Я нещаснійша [91] женщина!

Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.

Райська. Мужчина не може бути таким нещасним, як я.

Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщини; я [зітхає] без пола!

Райська. Не жартуйте, Степане Кузьмичу, в мене серце болить... Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію й попросити, щоб засту­пився.

Крамарюк. Що ж там сталось? Ви, справді, стривожені.

Райська, здержно хлипає. - Уявіть собі: мій Альоша завів амури з удовою, купчихою Козодоєвою.

Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона - багата?

Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багацтвом!

Крамарюк. Щасливий Альоша - вічний кусок хліба!

Райська. А я, а я? (Витирає сльози; спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника й через його подлу красоту покинула свою сім ю... (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помири­лася з батьком! Подумайте: босяк, разночинець, [92] і дочка полковника!... Нарешті батько поміг... Я вивчила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає. На дверях Кактус.)

Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там траґедія, а ви тут кумедію ламаєте. [93] (Зника.)

Крамарюк. Тихо, тихо, Павлино Павлівно! Там траґедія - Отелло вбива Дездемону. Заспокойтесь.

Райська, хлипаючи. - Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витира очі.) Попросіть Івана Макаро­вича, щоб він сказав пару слів Альоші, Альоша його шанує, він його послуха! Подла тварь, жирна Матрьошка, не могла собі зна­йти пожарного - давай їй актора!

Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний... Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порівняння не може бути... Ну, заспо­койтесь! Я скажу Іванові Макаровичеві. Тільки треба, знаєте, вибрати підходящий настрій.

Райська, встає, бере за руку Крамарюка. - Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа й серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!...

Крамарюк. О, розумію, розумію.

Райська. Надіюся на ваше, добре, благо­родне серце! (Виходить.)

Крамарюк, а потім Кругляков.

Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Ви­удив такого карася: до смерти забезпечений чоловік!... Трапляється людям щастя. (У дверях голова Круглякова.) А вам чого? Сюди заборо­нено ходить.