Житейське море - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 15

Крамарюк. Хороші прикмети. Ка, ка, ка!

Іван, подумавши. - І Хвиля був з нею, з Марусею! Друг!... Приїздив два рази, ви­відав і підвів усе, як у комедії, - падлюка, шпиг! І Маруся з ним заодно! Безумно. Ха, ха, ха! О, Стьопа, Стьопа! Пада на диван і плаче. (По хвилі піднімається.) Людмила.!

Крамарюк. Нема. Вийшла кудись.

Іван. Куди? Ху! Від совісти, як і від своєї тіні, не втечеш.

Крамарюк. Не втечеш!

Іван. І якого чорта я жив рядом з нею - номер [130] із номером? Осліп!

Крамарюк. Так, так - помраченіє. [131]

Іван, довго дивиться на нього, хитаючи головою. - Ти!

Крамарюк. Я.

Іван. Наливай!

Крамарюк. Іване Макаровичу, сьогодні спектакль.

Іван. Уже скінчився.

Крамарюк. Як?

Іван. А -а-а! (Сміється нехотя.) Ху, ху, ху! Як? Так. Усе життя людське - спектакль: траґедія, комедія, мелодрама, і фарс, і опе­ретка - разом усе; і мій спектакль - фарс, скінчився!

Крамарюк. Ваш? (Зітха.) Скінчився! Строга женщина.

Іван. І як противно, як пусто на душі, коли побачиш кінець найкращому, що є в життю в чоловіка!... А кінець є всьому, всьому...

Крамарюк. Так, так! Усьому, всьому!

Іван. Що ти мені підтакуєш? Бішено. [132] Спритчайся, скотино, моїм думкам, доказуй, що я винен, що помиляюсь, розбий у пеньок усе те, що я кажу!... Не такай, дай щи­рості мені!... (Мовчки ходить.) Наливай!

Крамарюк, суворо. - Не дам вина! Грати сьогодні треба.

Іван. Я не буду грати! На чорта я ла­матиму свого душу! Доволі, моя комедія скінчилась...

Крамарюк. Ніщо не починається й ніщо не кінчається... Так було, є й буде.

Іван. Шут! [133] Говори ясніше; я туману не люблю! (Сам наливає.) Та й і говори свої думки... Ну, говори!... Скотина ти, ско­тина, - все життя тілько такаєш! Побілів, зуби повипадали, і досі не чоловік, а... Чорт тебе знає, хто ти? (Надпива зі стакана.) Хто ти? Хто, питаю?

Крамарюк, зітхає. - Шкапа.

Іван. Брешеш, лицеміре! Ти міг би мені опитну [134] правду сказать, оберегти від пороків, а ти благословляєш усіх на безпутство! Вон! (Крамарюк устає.)

Крамарюк, бере шапку. - Де моя шапка?

Іван, бере в нього шапку. - Сиди! (Цілує його.) Прости! Ти не винен: і тебе, й мене скалічило життя! Пий, Стьопо! (Витирає сльози.) Далі, упротяг монолоґа Крамарюка, Іван сідає, встає, ходить, курить циґарку за циґаркою, п’є.

Крамарюк. Ти правди хочеш, правди?

Іван. Правди, блазню!

Крамарюк. Ну - на! Я шкапа, в мене все криве, все гниле, мені не можна вірити ні одного слова, я - тварь! (Випиває.) Думаєш легко сказать на себе таке слово, легко? (Б'є, себе у груди, через сльози.) І в мене була душа, й я любив правду, пробував говорити, й гово­рив правду [стає в позицію] прохвостам, які мо­тають і промотують із веселими жінками батьківщину, які для хвастовства запалюють сторублівкою циґарку, а бідному і гривні [135] не дадуть; я говорив правду розпутним мужам і жінкам, які святість мудрих заповітів лічать умовними, аби догодити своїм хотінням... І що ж? Вони сміялись надо мною, цура­лись, не любили. Скучний чоловік, мораліст глупий, і покиваху на м’я головами, одверта­лись і не хотіли кумпанії водить зо мною!... Я, червяк, бездара, театральна шкапа, я не мав сили самостійно йти на боротьбу, а їсти хочу так само, як і таланти!... Ну... і став я всім годить, щоб бути люб'язним, приятним чоловіком і напхати своє черево! І побачив я, що це добре, і привик, і блазнем став, і низькість до мене так приросла, як го­лова до шиї. Я не почуваю вже сорому, в мене нема чести, і всі раді мати такого компаніона - з ним лекше жити, він потура всьому... От ти великий артист, а я блазень, шут; яка я тобі кумнанія? Одначе ти, як і всі, любиш мою кумпанію! Через що? Через то, що й ти падлець [136] такий же, як усі!

Іван. Браво, паяце! Далі, далі! Ну ж, блазню, бичуй пороки короля, він у нещасті, не бійся, лий на його голову помиї!

Крамарюк. Тобі треба мати при собі блазня, над яким ти будеш сміятись, кепку­вати, плювать йому в морду, а він - лизатиме в тебе руки! Ти, й такі, як ти, сильні та­ланти в літературі й на сцені взагалі - є божі вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви боїтесь правди, шукаєте лицемірної приязнії від усякої тлі й усім неправдам потураєте, топчите мораль під ноги - у вас бракує мудрости! Ви правду говорите тільки зі сцени - і то чужу правду, і хорошими словами ловите душу слухача, щоб славу тим собі здобуть, а сами не почу­ваєте й на макове зерно того, що солодко так ллється з вашого божественного горла! Ви проповідуєте любов, справедливість, всепро­щення, а самі - розкрашені гроби, [137] в яких повно нечисти всякої... А?... Чув? Я, брат, був колись першим оратором між дурнями!...

Іван. Далі, далі! Крутись, паяце, пускай завчені ядовиті слова, дай у волю наслухатись п’яної твоєї правди! Далі!

Крамарюк. Ага - п'яної! Вже нудить від правди, й ти її п’яною звеш. Слухай: ти забув своє розбите корито й через те не думаєш над тим, що робиш!... аби тобі було приятно! Ти заробляєш стільки, що можеш їздити вкупі з жінкою й дітьми, але тоді треба моральну вуздечку надіти на свої примхи, і ти кидаєш жінку на шість місяців, а сам тут догоджаєш своїй крові... Дурак!

Іван. І падлюка!

Крамарюк. От бач! Фортуна вдарила тебе по голові, - ти очманів і помнякшав, бо побачив, що і для великою артиста, і для блазня один кінець, коли вони нехтують спра­ведливість і догоджають свойому „я“! От і вся моя правда! Коли хотів ти її знать - так знай!

Іван. Браво, браво! Молодець, Стьопа! Справжній королівський шут із класичної траґедії! Ах, ти каналія! Та ти порядний актор, тебе не оцінили. А я ціню. Я люблю благородні слова й говорити і слухати, хоч би вони вилітали в гадючого горла, і от, зараз, лишній раз упевняюсь, що хороші слова ча­стіше всього говорять послідні падлюки. Підходить до нього й дивиться довгенько. Шуте, ти без серця! Ти вмієш лизать руки, лицемірить, обманювать і вбитому долею чоловікові говорить суворі слова, докорять його тим, що і без твоїх докорів вогнем пекло й пече його немощну душу; тобі захотілося вилити свою жовч, яка накипіла в тебе давно, - і ти без жалю нанизав на своє жало тисячу завчених давно тобою чужих слів і колов мене в набо­лілу душу! А де ж твоя мудрість, старий псе? А? Милосердіє, прощеніє, любов, по­рада старої мудрої голови, якими б ти залив мою болючу рану й умастив, єлеєм кротости [138] страждущу душу? Нема? Вон, паяце!

Крамарюк. Ка, ка, ка! Іване Макаро­вичу! І охота вам від шкапи ждать єлею? Колись у Нижнім я п’яному купцеві говорив такі ж рації, а він дав мені два рази по морді, і ми зосталися друзяки. А ви стаєте на прю зо мною і ждете поради... (Плаче.) Що ж я можу вам пораяти, коли я ніколи не міг собі нічого путнього пораять. (Ридає.)

Іван. Чого ти плачеш?

Крамарюк. Я співчуваю вам усім серцем!

Іван. Щиро?

Крамарюк. Клянуся моєю смертію, а смерти я боюся більше, ніж гріха.

Іван. Стьопа! У твоїх ядовитих словах було багато правди. Ти, п’яний, говорив те, що думаєш, тверезий. (Іди сюди. Крамарюк підходить, Іван його цілує.) Від нині ти не шут, а друг! Один благородний друг жінку одняв; побачу, що зробить другий! Для першого разу скажи, друже: можу я п’яний показатися на сцені перед публичністю, котру я люблю за її любов до мене?