Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 2

Старшина. Який там от­вiт! Вiзьми ти Олек­су за­раз пiд арест, у ме­не ко­нi на тiй не­дi­лi, пок­ра­де­нi, ска­жи, що на йо­го па­да пi­доз­рi­нiє. Га­ля вiд нього вiд­ки­неться, як вiд зло­дiя, а там ми ще по­мiр­куємо з пи­са­рем, як­що бу­де сто­ять на свой­ому, чи не мож­на йо­го в мос­ка­лi зап­ро­то­рить. Пiс­ля завтрього як­раз прий­ом в на­шо­му участ­ку. Так, так! А мо­же, ще що ви­ду­маю. Iди за­раз та гук­ни Омельяна Гри­го­ро­ви­ча, вiн тут, у Герш­ка у шин­ку.

Сидiр ви­хо­дить.

Старшина (один, гу­ка в две­рi). Мер­щiй пи­са­ря зви! От то­бi й раз! Хто ждав, щоб дiв­чи­на, го­ла як бу­бон, не пiш­ла за ме­не за­мiж? Але я хо­чу, щоб во­на бу­ла моєю жiн­кою. Хо­тiв я роз­ба­га­тiть - роз­ба­га­тiв; хо­тiв я по­че­ту - маю; те­пер хо­чу кра­си­ву мо­ло­ду жiн­ку - та й не до­бу­ду?! Нi, до­бу­ду! Я Олек­су то­го й у Си­бiр пош­лю, як на те пi­де! Все спро­дам… Нi, це вже лишнє: цi­лий вiк на­жи­вав, та й збуть? Мож­на й так обiй­тись!.. Ста­рий, ка­же, дур­на, дур­на! А гро­шi, а ху­до­ба!! Хо­тiв би я те­пер упи­рем буть, щоб при­ча­ру­вать її…

Входить пи­сар.

Писар. По­щи­та­лись. Ви­хо­дить ба­ри­шiв п'ятсот руб­лiв. Сот­няж­ка и ме­нi пе­ре­па­де!

Старшина. Двi! Тiлько зро­бiть дi­ло. Омельян Гри­го­ро­вич, ска­жiть ме­нi: чи мо­же­мо ми з ва­ми вку­пi зап­ра­вить так, щоб суп­ро­тив­ни­кам на­шої во­лi прий­шло­ся i сверб­ля­че, i бо­ля­че?

Писар. Як у яко­му дi­лi, а до то­го ще й як ко­му, тре­ба знать пос­лi­до­ва­тельно.

Старшина. Ви вiд ме­не не обi­же­нi? Еге, нi? То й знай­те: по­ма­гаєте ме­нi - со­бi по­ма­гаєте.

Писар. Iс­ти­на. Я всег­да так ду­мав i так пос­ту­пав, що це ви так збен­те­же­нi? Яке там дi­ло? Ма­буть, кру­те?

Старшина. Мно­гос­лож­не дi­ло, Омельяне Гри­го­ро­ви­чу, але як i виг­раємо, то й мо­го­рич бу­де!..

Писар. Мно­гос­лож­ний?

Старшина. Он який!

Писар. Ка­жiть.

Старшина. Я знаю, що вам ба­га­то го­во­рить не тре­ба. Ви зра­зу ме­не уро­зу­мiєте. Єсть тут дiв­чи­на пре­хо­ро­шая со­бою - Га­ля Ко­ро­лiв­на. Ме­нi за­хо­тi­лось її взять за жiн­ку. Пос­лав сва­тать, а во­на не за­хо­тi­ла.

Писар. Це дi­ло труд­не: В ду­шу не за­лi­зеш i ту­ди її не на­вер­неш, ку­ди са­ма не схо­че.

Старшина. Не те. Слу­хай­те да­лi. Во­на не хо­че за ме­не че­рез од­но­го па­руб­ка - Олек­су Жу­па­нен­ка. От цього-то Олек­си тре­ба зди­хаться - i Га­ля Ко­ро­лiв­на моя. Ро­зiб­ра­ли?

Писар. Те­пер ро­зiб­рав. Зди­хаться? У го­ро­дi є у нас один чо­ло­вiк, Ка­зю­кою про­зи­вається, так той тiлько й по­ра­дить, як зди­хаться.

Старшина. Як са­мi не при­ду­маємо, то й до Ка­зю­ки вда­ри­мо­ся, - я Ка­зю­ку й сам доб­ре знаю, не од­ну спра­ву з ним виг­рав! А по­ки що са­мi по­мiр­куємо. Оце за­раз я пос­лав Си­до­ра за­ареш­то­вать Олек­су за те, що бу­цiм­то вiн пок­рав мої ко­нi на тiм тиж­нi. Ме­нi здається, що Га­ля вiд нього вiд­цу­рається, як по­чує, що вiн зло­дiй. Та цього ма­ло. Чи не мож­на йо­го в мос­ка­лi вiд­дать? Бо з кiньми спра­ви не виг­раєм. Ну ли­шень роз­киньте ро­зу­мом!

Писар. А пост­ри­вай­те, справ­люсь, яке йо­го по­се­мей­ст­во.

Старшина. Ма­ти-вдо­ва i три сест­ри.

Писар (шу­кає по спис­ку). Один син.

Старшина. Ма­ти вий­шла за­мiж та жи­вуть при вiт­чи­мо­вi.

Писар (уда­рив по спис­ку). Ой, пос­той­те, - мож­на.

Старшина. Чи єсть же та­ке дi­ло, щоб во­но бу­ло не­воз­мож­но? Хi­ба ми сьогод­нiш­нi? Ну, ка­жiть, як?

Писар. Ма­ти, зна­чить, Вер­бен­чи­ха, доч­ки при нiй, а Олек­са Жу­па­нен­ко осо­бо ос­тав­ся - оди­ноч­ка, зна­чить, а оди­ноч­ки йдуть! Так i по спис­ку по­ка­за­но.

Старшина (цi­лує пи­са­ря). Го­ло­ва!

Писар. Пост­ри­вай­те, а як по справ­цi ска­жеться…

Старшина. То дру­га рiч, не­хай ока­зується, а тим ча­сом не бу­де мi­шать.

Писар. Та чи так? А як хто зас­ту­питься, як ма­ти по­жа­лується?

Старшина. Ку­ди їй к бi­су жа­лу­ваться! Та ми її охо­лод­ну зап­рем на той час, по­ки прий­муть Олек­су; а ме­нi би Га­ля по­ба­чи­ла, що Олек­са в мос­ка­лi пi­шов, то во­на моя.

Писар. Як так, то й так! Зна­чить, пiд­же­нем свою по­лi­зу. Гля­дiть же: двi сот­нi з ба­ри­шiв i мо­го­рич! А тим ча­сом бувай­те здо­ро­вi, я пi­ду до Герш­ка, там ще що­ти зос­та­вив, тре­ба кiн­чать.

Старшина. Я вже знаю, якi то що­ти, луч­че б ви їх не кiн­ча­ли, бо ще ра­но, мо­же тра­питься яке дi­ло, а як що­ти скiн­чи­те, то…

Пиcap. Я свою сте­пень по­нi­маю! От тiлько ста­тис­тi­ка ме­нi в пе­чiн­ках си­дить - та нi­чо­го, не уда­рим в грязь ли­цем: та­ку ста­тис­тi­ку пiд­ве­дем, що тiлько ру­ка­ми ста­но­вий роз­ве­де. (Ви­хо­дить.)

Старшина (один). От i хо­ро­ший чо­ло­вiк, тiлько тор­ка ба­га­то! А го­ло­ва зо­ло­та! Ну, здається, дi­ло iде на лад! Ко­ли б ме­нi тiлько це дi­ло виг­рать - го­дi! Бу­ду в церк­вi щоп­раз­ни­ка ота­ку свiч­ку ста­вить!.. О, здається, це Си­дiр iде. Так, вiн, i Олек­са з ним. Ану, поп­ро­бую ще лас­ка­во зас­пi­вать.

Сидiр i Олек­са.

Сидiр. Так, так, го­луб­чи­ку! Нi­чо­го тут кру­тить i сю­ди i ту­ди, у на то свiд­ки, що ти ко­ней вiд­дав зло­дi­ям!

Олекса. Та бо­га ви по­бiй­те­ся, я вам де­сять свiд­кiв по­дам, що як у стар­ши­ни ко­ней пок­ра­де­но, я був аж у Вис­цi, на ве­сiл­лi, там i но­чу­вав, там i на дру­гий день зос­тав­ся i тiлько в обiд третього дня приїхав.

Старшина. Та вже як не вер­тись, а тре­ба бу­де приз­наться, бо з го­ро­да я по­лу­чив звiст­ку, що зло­дiй пiй­мав­ся i на те­бе по­ка­зав.

Олекса. А щоб вiн ка­то­вi на сво­го батька по­ка­зав! Не пас­кудьте ви ме­не, ви знаєте, що ми бу­ли ха­зяїни i мiй дядько Па­нас був стар­ши­ною, як i ви, а що те­пер зу­бо­жi­ли, то це не по­рок, мо­же, ще й ми ха­зяїна­ми бу­де­мо. За що ж ви та­ку бi­ду нак­ли­каєте на ме­не.

Старшина. Бач, у дядька пi­шов! Ду­же цi­ка­вий! Гля­ди, щоб i то­бi, як i дядько­вi, не втер­ли но­са. Бу­ли ха­зяїни! А те­пер твiй дядько - бур­ла­ка, ча­ба­ном десь слу­жить, а все че­рез те, що ро­зум­ний ду­же.

Олекса. Дай бо­же всiм та­ко­го ро­зу­му.

Сидiр. Ти луч­че поп­ро­си стар­ши­ну, а то ти все гост­ро од­ка­зуєш.

Старшина. А вий­ди, Си­до­ре, в сi­ни, я з ним по­ба­ла­каю. То вiн те­бе со­ро­миться!

Сидiр ви­хо­дить.

Чуєш, па­руб­че, я то­бi i ко­нi по­да­рую, i дi­ла нi­яко­го не за­ве­ду, i ще дам сто кар­бо­ван­цiв… тiлько вiд­сах­нись ти вiд Га­лi Ко­ро­лiв­ни - я її сва­таю! Iди ку­ди в най­ми, ска­жи, що ко­хаєш дру­гу - од­кинься вiд неї! Бо як цього не зро­биш, то я те­бе i в ост­рог по­са­дю, i в мос­ка­лi вiд­дам - все од­но про­па­деш.

Олекса. Так ось во­но що! Ви б так i ка­за­ли: це ви ку­пуєте у ме­не мою дiв­чи­ну? Нi, дядьку, бiд­ний я, прав­да, i сто кар­бо­ван­цiв гро­шi, але я по­вi­сив­ся б на дру­гий день або й за­раз, як­би взяв у вас сто руб­лiв для то­го, щоб роз­па­на­хать свою ду­шу, зсу­шить своє сер­це ра­зом з чу­жим сер­цем! Нi, дядьку, цього не бу­де! Ви ме­не не зля­каєте тим, що по­са­ди­те. По­са­ди­те - то й ви­пус­ти­те. А в мос­ка­лi пi­ду, то не по ва­шiй во­лi, а так, зна­чить, слiд, те­пер усi iдуть. Тiлько ме­нi пи­сав дядько Па­нас, що я вiльгот­ний…

Старшина. Я то­бi по­ка­жу вiльго­ту, ко­ли так! Бач, який зав­зя­тий! Я до те­бе лас­кою, а ти гу­ком на ме­не! Е, со­ба­чий си­ну, стри­вай же, я те­бе по­ки в мос­ка­лi вiд­дам, то ще й рiз­ка­ми ви­по­рю, во­лос­ним су­дом. Си­до­ре! Вiзьми йо­го в хо­лод­ну, ми з ним завт­ра розп­ра­ви­мо­ся, ач яке зiл­ляч­ко!