Широкий шлях - Васильченко Степан Васильевич - Страница 11

Аж раз увечерi iде через мiст i чує за спиною:

- А зажди, Тарасе, я щось скажу тобi! Озирнувся - вона, виросла, струнка, як очеретина, очi ще чорнiшi стали, а з-пiд хустки вибиваються кучерi. Серце забилось, рвуться i смiх, i плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах i жалощi, i смiх, i радiсть.

- Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув i думать, - засмiялась. Так i згорiв Тарас, як на огнi. Не втерпiла:

- Та ти в цiй свитi, як довгопола Марина.

Затулився рукавом, далi од неї.

- Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотiла, Тарасе, зажди, щось скажу...

Тарас бiгом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попiвський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку пiд лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... I раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтiли. Здавалося, що вiн оживе, одужає, як почне малювати, перемiниться... Знову забилося серце:

"А спробую ще раз". Чув вiн багато гарного за хлипнiвського маляра: "Пiду до нього! Пiду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчiть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тiльки на маляра, - а я вам вiк того не забуду". Вирiшив, аж повеселiв, поживiшав. Другого дня й пiшов, нiч не спавши.

Подивився хлипнiвський маляр на Тарасовi малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путнiй маляр". Тарас i ушам своїм не вiрить. "А тарасiвський дяк он каже, що нiчого з мене не вийде". - "А вiн звiдки знає?" - "По долонi побачив". - "Плюнь ти тому дяковi межи очi. Оставайся на кiлька днiв у мене на спробу, а тодi скажу останнє слово".

Побув Тарас на спробi у маляра в Хлипнiвцi два тижнi. Маляр йому й каже знову:

- Як казав ранiш, так i тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде дiло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обiщав прийняти i прийму, тiльки спершу зроби ти от що: сам ти крiпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панiв нарiкання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхнiх крiпакiв, сходи ти спершу про всякий случай у Вiльшану до управителя, хай дасть записку на дозвiл.

Не чув на себе лиха Тарас, - бiг до Вiльшани, землi не чуючи пiд собою. Радий, щасливий, тiльки снiг рипiв пiд ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр i маляр". По дорозi забiг ночувати у Кирилiвку. Були зимовi свята. Снiг. Мороз. Висипали вечiрнi на небi зорi. В селi повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду iти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Нi, хай як дадуть у конторi записку". Крiм того, хлопцевi не хотiлось показати знову себе Оксанi у цiй довжелезнiй свитi. Як пiп у рясi. "Буду вертатись iз Вiльшани, зайду до Катрi - полагодимо свиту, пiдрiжемо рукава, поли, позалатує дiрки, що мишi прогризли, то й можна буде надiти. Надiну ту сорочку з вишиваним комiром, що той раз покинув у неї, то й зовсiм буде добре... А сьогоднi краще не попадатись їй на очi". Щоб часом випадково не зустрiнутись коло її двору, пiшов iншою улицею.

Хоч було темно, Тараса впiзнали по старiй батьковiй свитi, що телiпалась мало не по п'ятах.

- А, отче Тарасе? Пане пiддячий! Iди до нас, Тарасе! - гукали часом з-пiд хат хлопцi. Його в селi жалiли й любили.

Коло церкви смiх, галас. Меншi й бiльшi дiти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впiзнав Тараса:

- Гляньте, "довгопола Марина" знову в селi з'явилась! Тарасе, де це ти був i досi, що тебе в селi не було видно? Що, вже книшi попiвськi покинув та латаний кожух? - Хоч часом i смiялись iз Тараса, проте жалiли його i любили.

- Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надiв. Чого скинув попiв кожух?

Тарас не ображався на смiх i на жарт одповiдав жартом:

- Щось менi тi книшi завадили, а кожух - роздивився - не на мене шитий...

- Ну, вже як i ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцевi й очi повилазили! Регоче гурт, смiється Тарас.

- Ех! Та нехай же i той сирота у дранiй свитi раз спуститься з гори! - гукає вiн i, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бiгу, гуцає в саму гущу саней, падає горiлиць на чиїсь колiна, на руки, на ноги...

Вереск, метушня, цiлий рiй блискучий навкруги очей, а мiж ними чиїсь засяяли, як зорi... Чиї це? "Оксана!" - впiзнав Тарас, i все в головi завертiлось. Що воно? Сани, здавалось, шумiли й свистiли на одному мiсцi, на одному ж мiсцi гуцалi зорi, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так бiжать-бiжать, поки ворота стукнулись об сани i стали.

- Приїхали! - хтось гукає, i всi починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбiгла на гору, а над нею десь високо-високо зiрок-зiрок у темному небi, як золотого маку... Хтось рiдний, радiсний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тiльки одчуває, як радiсно серце забилося. Сiпає його за рукав: - Чуєш чи нi? - Кидається, як зi сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новiй свитi, в червонiй хустцi, аж дух забило. Нiколи ще такого не бачив.

- Що таке?

- Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селi?

- А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервонiла.

- А хiба ж нi! Я думала, що ти розсердився отодi та й змандрував iз села. Де ти, питаю, був оце?

- Тепер я у Хлипнiвцi. Учуся на маляра.

- Таки на маляра?! - i очi в неї засяяли. Тарас нашвидку розповiв, що затримка тiльки за дозволом од управителя. Завтра зранку вiн пiде у Вiльшану. Оксана хотiла iще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.

- Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона i почервонiла. Тарасовi теж у лице вдарило жаром. Стиха:

- А де?

Трохи вернулась, щоб другим не було чути:

- У вербах, на ставу, - одними губами, i побiгла вгору доганяти сани.

- На добранiч! - гукає вiн до гурту.

- До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, i тiльки десь унизу самi собi рипiли на снiгу чоботи, приграючи i приспiвуючи: "Маляр, Оксаночко, зiрочко вечiрняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгi поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай i в дранiй свитi, а ж таки щасливий, трясця його мамi".

Як прощались, думали - на час, сиротi й щастя, що стрiтися раз. А вийшло так: тiльки вони й бачили одно одного довiку. Не на день, не на рiк, а навiк...

Не почуваючи нiякого на себе лиха, другого ж дня пiшов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мрiяв, що скаже увечерi. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високi палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

- Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

- Нащо ж я вам?

- Оддамо тебе в кухню до кухаря.

- А як я хочу в маляри?

Засмiявся управитель, засмiявся писар i всi, хто був у конторi. Видно, що ще не учений.

- Забув, що крiпак.

Управитель, пересмiявшись:

- Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що вiн - зв'язаний, i не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залiзнi ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумнi розмови про панщину, про рiзки, про те, як на собак людей мiняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотiлось радощiв, i вiн одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всiєю страшною своєю вагою. Раб... невiльник, довiчний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось i свiт потемнiв, почорнiло якось село, небо синє - i те помарнiло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як нiби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, i в грудях забилось, в головi замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини i накладали на себе руки. Тiльки дарма вiн рiвняв їх до себе. Коли вiн прибiг до глибокого ставу i став над ополонкою, ноги в нього затремтiли, i якась невiдома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що вiн летiв вiд неї необзiр, аж спотикався. Перед очима встали затурбованi, зляканi обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобi, Тарасе!" Пригрiло, осмiхнулось сонце, як мати, i вiн одчув, що зв'язаний з ним, iз життям, такими мотузками, що нiколи не вистачить у нього сили перервати їх...