Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 53

Економ єхидно посміхається, сам до себе крутить головою, благочестиво навшпиньках виходить у двері.

Давно вже все спить... Сяють біломурові колони будинків поміж деревами. Біліє пісок на круговині, що вирівняно перед верандою, а на піску вигріваються проти місяця кудлаті здоровенні собаки. Далі од шляху довга шеренга гостроверхого штахеття, як густий ряд грізних списів. Буйно кохані квіти горять і мліють під місяцевим зором. Ніщо не шивовкне. Чудно, як у завороженому двірці. Крикнули десь півні... В саду на глухій алеї виявляються дві химерні тіні: одна, закутана, наступає на ногу, кульгає, друга, висока, запобігливо придержує під руку, вихиляється... Баба-яга з своїм перелесником.

- Не може бути, цього бути не може! - тихо казала княгиня, збентежена і розхвильована.- Чому ж ви цього раніш мені не казали?

- Я не міг цьому вірити, поки не побачу сам, живо-видячки,- одповідав їй улесливий голос економа.

Ішли задихані, аж спотикалися.

- От вам і виховання. От вам і інститутка. Ні, правда завжди буде правдою: яблучко недалеко одкотилось од яблуні... Ох...

Спинились, постояли і знову швидко закульгали.

- Ах ти ж мерзьке дівча... Ну-ну,- бідкається здивована і гнівна. З алеї звернули на стежку поміж рясні клени, крізь клени було вже видно осяяний згори флігель - московський теремок, помальований та помережаний. В теремку було темно, а вікно з різнобарвними шибками було трохи одхилене.

- Цс... будемо йти тихіше...

В кольорові шибки визирають потьмарені верховіття бузку, в кімнаті стоїть рожево-синява стума. На столику у фарфоровому позолоченому зільничку - жмут темних, мов на уголь перегорілих, рож... Дівоча постіль... Кошлатий килим на стіні... Проти вікна виявляє себе з темряви у ясних фарбах малюнок голої, в баговинні, якоїсь русалки чи феї. Душить помалу крамними пахощами. В закутку на софі чітко помітно в білому поставу, панни Наталі, глибше за нею, мов її тінь, темний невиразний силует кучерявої голови юнака... Нижче - одна в одній дві руці - одна біла, до паперу рівна, друга - мусяжева.

Шепотіння, шелест, як той струмок, що туркоче без угаву десь за кущем. Крізь гуркотняву вихвачуються сміливіше звуки людської мови і знову тонуть.

Вона раптово:

- Цс!..

Він:

- Що таке?..

Наталя швидко підвелася, закинула за плечі розкошлачену косу, пішла до одчиненого в сад вікна. Вихиливши у вікно голову, вона кидала очима затурбовані погляди, пильно дослухалася, а разом із тим приспівувала стиха, неповинно, безтурботно:

Вернулася з осторогою до дверей, брязнула ключем, замикаючи.

Він стиха:

- Що таке?..

- Нічого... мені здалося, що хтось гомонів у саду!.. Ніч же яка хороша - тиха-тиха...

Стоїть перед ним, дивиться загадково, непевно осміхається. Заплющила очі, розкинула руки, навалом похилилась на його, оповила руками, як з хмелю, його голову, міцно, щільно... Сміх...

- Наталю... Нат... задушиш!..

- Лицарю мій непереможний... Айвенго!

Сміх... цілування... мов тріск сухого на огні лому. Шепіт...

Все забули, як діти.

Тук-тук - повільно стукало щось на ганку, мов ішло щось на дибах...

Не чули.

Шарудіння коло дверей, голос.

Слова вони не вчули, а вже їх рвонуло, розкидало одно од другого, як бомбою. Стоять, виструнчившись одно перед другим, ніби несподівано довідались, що вони одно одному смертельні вороги. Чекають.

- Наталю! Наталю! Впусти-но мене на часинку до себе.

- Мама! - жахно, одними губами вимовила Наталя. Далі очі її стали гострі, сама заметушилась, заметлилась по кімнаті, легко, як тигриця... Збилась набік коса, рухи буйні, сильні.- Це все та гадюка, це все та гидота вистежила.- Очі заогнилися ненавищами.

- Хто такий?

Вона не одповіла. Далі глянула на його владно, гостро.

- Чого ж стоїш? Ховайся,- кинула похапцем.

Голос за дверима:

- Наталю, не бари ж мене тут під дверима...

- Сюди! Сюди! - шепоче, як з огню, Наталя і тягне, як дитину за руку, Якова до ліжка.

Яків косо позирає під ліжко і опирається.

За дверима нетерпляче:

- Наталю!..

Яків вириває руку, легенько вискакує на вікно і без шуму тоне в кущах... Дві-три гілочки на бузку тільки похитнулися і знову стихло.

Раптово гвалт:

- Хто такий? Стій! Стій! - не своїм голосом закричало щось у кущах... Геть пішла луна в заснулому саду.

Кущі бузку захитались, затріщали, заходили ходором, ніби несподівано звели між собою люту бійку.

- Ні, не вирвешся! Не вирвешся! - навмисне якнайголосніше галасував у кущах уже охрипший економ.

У відповідь йому: лясь, лясь! Щось мішком повалилось додолу, гупнуло.

Кущі вирівнялись, примовкли, стоять у задирливій позі.

Шелестіли вже бур’яни десь у гущавині, захрустів під ногами сухий лом - затихло.

- Прибив, розбіяка, скалічив!..- урочисто вигукував економ.

Підійшла княгиня.

- Що таке сталося? Він? Яшка?

- Він, шибеник, він, арештанюга. Ось...

Економ показав княгині Яковів козирок.

- Ну, то чого ж кричати, чого людей гвалтувати? - сердито казала княгиня. Взяла з його рук козирок, уважно розглядає.- Умгу,- протягла вона похмуро. Далі з притиском: - Ах ти ж мерзотнику! Ах ти ж гадино!

Ось він тобі який, цей тихенький та святий.

Грубо:

- Щоб завтра ж і духу його не було в економії. Чуєш?

- Слухаю, пані,- витираючи лице і ніс хусткою, невиразно, проте охоче сказав економ.

Княгиня повернулась і швидко покульгала у флігель з грізним, гнівним виглядом.

Всю ніч стояла заметушня у панських будинках. Світилося в одній кімнаті, потім десь у другій і гасилося. Врешті свічка засвітилася в глухому закутку будинків, де містилася домова князівська аптека...

Поговір у селі аж гуде - хоч не ходи на люди. Яків удень сидить удома, а ночами блукає коло економії, в гаю, понад річкою, крадькома проходить у сад: хоч би здаля її заглядіти, хоч голос її почути. Нема, ніби замурували її там десь у німих стінах. Через вірних людей посилався до неї листами, писав: «Наталю, гінжал ти мого серця». Благав її вийти до його в ліщину.

В кінці листа приписав слова з пісні:

«Причарувала серце і душу, тепер без тебе жити не мушу...»

Всі листи мов у прірву летіли без вороття.

Приятель його, садовник, розповідав йому, що панночка гарно перепрохала княгиню, плакала перед нею, усі руки їй вицілувала, то стара пані все їй дарувала... Казав, що всю провину на його, на Якова, звернула.

Гірко було Якову про це дізнаватись. Засумував, змарнів.

І ось тоді вже, коли Яків знадіявся зовсім, щоб її бачити,- мов сонце засяяло йому - маленький од Наталі лист:

«Сьогодні увечері виходь у ліщину. Буду тебе дожидати». Мовби крила виросли у Якова. Ще й гаразд і не звечоріло, а Яків схвильований і радісний увіходив у ліщину.

Тільки увійшов Яків в гущавину кущів, як з лісу несподівано гогонув: галас, вигуки, висвисти з усіх кінців.

«Бери його! Аджи!»

Гавкнуло, як із бочки,- і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищереними зубами, за ним другий з другого боку, а ззаду - третій...

- А лю-лю! А тю! Го-го-го!..- ішла гука по ліщині, як од дикої орди.

Яків рвав траву, ламав гілля, вертівся між собаками, одгонився - далі ударився бігти.

Коли обірваний і покусаний Яків опинився геть-геть у полі, а собаки поволі верталися до лісу, чмихаючи і потріпуючи ушами, услід Якову чоловічим голосом загомоніла ліщина:

«І що ти у голову собі забрав, куди ти мостишся, куди ти лізеш, дурило! І на що ти уповаєш, що туди сунешся, куди голова не влізе? Попустив кучері, то вже гадаєш, що вже до панів дорівнявся? Дурню ти, дурню божий - тими кучерями тут дворища замітають...»