Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 36

Радісно палило сонце. Цвіли акації й пахли.

Гурт людей ішов за Сонею.

- А як тая ж голубонька біла! - шептали баби позаду.

Одчиняючи вдома мені двері, аж захлиналась - ридала наймичка Христя, утираючи наплакані очі рукавом брудної, як ганчірка, кофточки - недоноска старої Сури.

- Що сталося, Христе?

Христя близько нахилила до мене лице з червоними од сліз очима й таємнично, стиха промовила:

- Жиди моляться... і хазяїн, і хазяйка... Ой як же хороше моляться... та плачуть, та рвуть на собі волосся... та...- Христя од сліз замовкла, затулившись рукавом.

Справді, без тривоги не можна було слухати ції молитви-плачу. Причитували щось то Сура, то Дувид по одному, далі разом починали співати-голосити, як поривання осінньої бурі, як тужний крик якогось невідомого звіра.

Промайнула сінцями Сура: лице, уші палахкотіли, а очі сяяли у вінках із сліз, як в алмазах. Було дивно, що якої туги було треба на неї, щоб до червоного розпалити цей білий, сухий мармур, та якого огню треба було, щоб скувати на старих очах ці блискучі скалки-сльози!..

Широкими хвилями огортав усього незвичайний настрій. У цій бурі чужої туги відчувалися сльози не однієї людини - відчувався могучий, стихійний крик цілого народу, який гине, якого зраджують, якого кривдять.

Кидають кревні на чужині в тяжку годину, кидають рідні, кидає викоханий, випещений цвіт його. Мов вітром його зносить. Рве квітку за квіткою і несе, й несе...

І ось тепер, на очах, погас в одному серцеві огонь любові до рідного народу, навіки погас...

...Стоїть Христя коло дверей,- затруджена молодість, невмита краса в лахміттях, довічна темная неволя. Стоїть, заздрить - сльози застигли в очах:

- Ой, коли б же я, коли б я вміла так молитись!..

А я спинивсь та й думаю:

«Мабуть, піду я од тебе, Дувиде: немає коло тебе Соні - не буде радощів твоєму дому. А довіку буде все нудьга та задума. А що того суму, а що того жалю-жалю - безпорадного, нерозважного, німого! А як почуєш, що за ту кривду та скується їй між чужинцями ще й доля щаслива, то, може, й зів’янеш на тому жалі.

Е... прощавай, Дувиде».

Притихла неволя. Мріється їй щось; крізь смуток осміхається із-за грат вечірній красі.

Стою у затінку край вікна, крадькома дивлюсь за грати. Перед очима - нема вже красеня города: здавалось - згорів, і з-під попелу, спускаючись з гір, немов з неба, безліччю жарин жевріла велетенська пожарина, срібною тканкою - туманом покрита; а над нею - темна ніч з далекими зорями, весняна, свіжа, дихає пахощами, вабить, студить, мов продимає жарини.

Нило моє серце із самого рану, а тепер горить... Прийшла звістка з волі, що в рідному краї за довгі роки неволі вперше вільно вдарили в дзвін, будячи од вікового сну заколиханий неволею край. Блукаючи по світах, скільки марив я про це в самотині, скільки разів займалася надія й знову гасла, скільки було й сподіванок і зневір’я, і коли ось прийшло свято, мене немає там... І таким забутим і самотнім почуваю себе за гратами, і гірка мені самотина тепер. Немає дитячих мрій, не марю себе героєм у рідному краї, так хочеться, до сліз, до болю, хоч один камінчик, хоч цеглинку покласти крадькома, нікому невідомому, на те нове велике будування, а коли не збагну, то хоч осторонь стояти,- може, треба буде кому пити подати, коли за роботою його згага пектиме.

І забуваєш усе, линеш кудись, тягнеш за собою і мури, і грати.

На сонному подвір’ї, оповитому весняними шатами, оку-реному пахощами, ніжно, тихо засюрчали кайдани, пустили стиха отруту на серце:

А перед очима - діється диво: немає города - під темрявою сховалась руїна. Серед каміння, засипаних будов, розвалених храмів огневим пунктиром визначались в темряві контури стін, зруйнованих будинків, цілих серед руїн улиць. Осторонь стоїть гора різно, сяє чарівним бляском, мов густо уквітчана червоно-огневими рубінами.

Німіють жалі, зашерхає думка, і бентежну душу, мов пестливу непокірну дитину, чиясь владна й лагідна рука тихо огортає, як пелюшками, блискучою казкою - примарою зоряної ночі.

1913

ВІДЬМА

Серед безлюдних просторів, морозом окутих, засипаних мертвим снігом-піском, білим та холодним, по хуторах і селах світились привітні небуденні огні.

Рік од року, довгі віки, серед самої глухої ночі-зими, коли, здається, і сміх, і пісню, і всі радощі людські закує, замурує в крижану дулевину, погасить у людських кублах останні огні й оповиє їх у довічну темряву,- по всіх неосяжних просторах степів поміж сонними борами, по всіх закутках, де тільки притаїлись людські житла, всі разом, немов по захованих дротах, світились вони, радісні, живі.

Боязко заблимали огники десь і на дні глибокої степової балки, самотної на далекому степу.

Десяток убогих хаток визирали із заметів, мов нори степових звірів, а поміж ними лунав веселий гомін: веселою, ясною марою вертиться по хуторі різнокольорова звізда, лящать бадьорі пісні про райські сади, про золоті розкоші.

Здається, повійнуло на завмерлий хутір з вікової давнини казковим сном, чарівним і теплим.

А кругом балки в грізне військо вирядились тіні всякого страхіття й примар з відьмами й мерцями, з усіма витворами темної ночі; заворушились, стурбовані світом і радістю, озброїли свої сили проти радісного свята.

І зашумів люто вітер із степу, загув,- із свистом, із диг ким гуком метнулась на хутір разом із ним темна сторожа, подула холодом, війнула снігом, накинула темне рядно. Стало порожньо й сумно.

Тільки сила ворожа гасає, лютує в темряві.

А радість вже осміхається то з одного, то з другого віконця теплим червоним огником.

Пізніш за всіх заблимав огник у крайній од ярів хаті, неясний - блідий і злий.

Й сунули до неї всі страховища, вкрили стару похилену оселю, осілись на воротях, на старих полатаних вікнах.

Повіяло од хати на хутір сумом та острахом.

Блідо горить на карнизі прикручена гасничка. Вікно од дороги затулене; в напільному, од степу - кружалками одтавали замуровані шибки. І здавалось, що то незграбні кудлаті опудала з чорними обличчями й ватяними бородами й чубами товпляться знадвору у вікно. Із миски самітно визирає худе святкове порося з гострими ушима, визирає в убогому світі, як старовинний дерев’яний ідол.

Піч полупана, долівка немазана, грубо, абияк підбілені голі стіни. Сумно й бідно, неохайно.

Ні, немає радощів цьому дому...

Сумний-невеселий ходить по хаті господар цього дому, Іван Крупка.

Сам підголений, благенька свитина новим поясом підперезана, чоботи вилискують дьогтем - молодець хоч куди, а невеселий.

- І чого воно так, Катре; тільки у людей зайде свято - у нас здіймається гризня? - промовляє мов сам до себе.

В темному кутку блиснуло щось хижими гарячими очима.

- То кому свято, а мені тільки серцю сухота! - одповіло плаксивим голосом.

Схилившись на ріг до столу, сиділа, схлипуючи, в новому вбранні молодиця.

Незграбно на всі боки стирчав і оддувався на їй недоладно вдягнутий кольоровий крам. Дикунським кокетством оддавало од темно-рожевого очіпка з якимись давніми ріжками на голові. Чорна коса, як буйна грива, не вміщалась під очіпком, і здавалося, що то дитяча невміла рука, жартуючи, начіпляла грубі прикраси на якогось молодого гарячого-звіра.

Глянула на піл - і здригнула од огиди й зненависті:

- Бачить їх не можу!.. Дух мені од них противний, одворотний... Наплодить наплодила, дохляка, та й сама згинула, то це мені панькатися з ними, з вонючими?.. Нащо? За що? Що це я - наймичка їй?.. У мене свої сипнуть незабаром.