Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 30

Тепер був саме той час, коли після деякого замирення починали знову виявлятися перші іскри ворогування.

Всі казали, що батава буде, та ще й незабаром.

Дожидали тільки зачіпки.

- Гей-гей, до гурту - наших б’ють! - Покотився по селу бентежний згук на війну. По улицях, по хатах, де гуляли бурсаки, швидко бігали, як тіні, гонці. Стріваючи по дорозі товаришів, вони нашвидку щось їм казали, а ті зразу, навіть не прощаючись, кидали своїх дівчат; кидали й бігли кудись за старий семінарський сад, туди, де він виходив глухим своїм краєм у поле.

А там під старим барканом коло маленької, забитої гвіздками хвірточки з саду, виблискуючи на місяці оксамитовими околишами семінарських кашкетів, стояла, як із землі виросла, бурсацька громада.

Раду радили. До гурту підходили все нові тіні. Дехто з їх питав крайнього, про що йдеться.

- Щура каменотеси побили! - нашвидку оповідав запитаний і знову повертав голову до гурту.

В центрі кола стояли старші бурсаки, як молоді дуби. Один поміж ними, уславлений бунтарник Терпило, колесом випинав могучу грудину з розстібнутого пальта і казав промову.

Переказавши всі кривди, що їх в останні місяці чинили каменотеси бурсакам, він почав розповідати про те, що трапилось недавно з Щуром.

- Товариші! Що ж це буде далі? - гримів він наостанку.- Нас кривдять, нас б’ють поодинці, у нас дівчат одбивають, а ми будемо мовчати? Та нам незабаром за браму не можна буде вийти, не то до дівчини куди піти погуляти! Що ж це ми - рук не маємо?

- На той бік! На той бік! - грізно залунали голоси. В повітрі замахали кулаки, зашуміла в когось у руках папліска.

Незабаром уся громада з гуком і з галасом вирушила в похід.

Де вони йшли - скрізь тріщали тини й загати - бурсаки ламали собі кілля та дрюччя.

Ішли широкою колоною. У перваків билося серце гаряче. Було чудно й дивно, ніби справді несли вони свої голови кудись на криваве поле. Запал розгорався, зростав гомін... Несподівано вирвався з гамору голос, як у сурму заграв, всіх як огнем упік:

Ціла буря, ціла хуртовина молодих, чистих як кришталь голосів зашуміла вслід заспіву:

Геть розкотилася луна, розносячи понад хатами і тугу скованого могучого духу, і красу, і смуток бентежної юності.

Розбили, розвіяли супротивника, як грім пір’я. Каменотеси поховалися по льохах, по горищах, деякі позабігали безвісти. Перемога була блискуча, і бурса верталася, п’яна славою. І довго ще далеко за північ розбуркана молодь не вщухала і не увіходила в свої береги. Бурсачня розсипалась уже по заснулих улицях села і дала собі волю. Чинили; що тільки в голову прийде: одні випускали із ставу воду, ламаючи заставки, другі спихали з гори в Тетерев величезне каміння, завмираючи од радощів, коли кусок, скелі рушав з місця і під ким стугоніла і тряслась земля. Двоє приятелів, що прозивалися - один Вовк, а другий- Хвіст, осяяні вищим натхненням, викинули не чуваний ще в бурсацьких сагах жарт: взяли за боки маленьку крамничку семінарського постачателя Мошки, крамничку, яку Мошко голосно взивав «магазином», і з усім крамом, що там був, одтарганили кудись геть за село - «украли магазин», як вихвалялись перед товаришами.

- Гоп-гоп-о-п! - по селу і за селом розлягався часом могучий, безтурботний, радісний вигук...

Пізно...

У великі вікна бурсацької опочивальні світить місяць згори.

Мороз примурував шибки, і вони сяють, як розмережані ліхтарі. Здається, підвіконня густо заставлене зільниками, що прозора стума од їх стоїть в опочивальні.

Долі одпечатувалися синіми квадратами місячні вікна, а на шибках у їх лежали нерухомі тіні од волохатих гілочок і сучечків, ніби хто понакидав туди срібного лому.

Бурсаки не спали. Дехто обгорнутий ковдрою, а як хто - в одній білизні, позбивались вони в гуртки коло двох-трьох ліжок і наперебій, гаряче, хоч і стиха, розповідали події, що так несподівано скувалися ції ночі. Ніч виростала в бурсацьку поему, а коло тії Оксани мало не легенди вже творилися в палкій бурсачій фантазії. Хтось казав, ніби ця Оксана - це якась артистка, що приїхала з Петербурга до міського дідича на свята. Ніби передяглась за сільську дівчину і, назвавшись Оксаною, пішла колядувати в село.

Довго гомоніли, галдикали, били та морочили голову, дошукуючись - де ж справді взялася на селі ця таємнича Оксана.

А тоді, коли пізній сон в’язав стомлену бурсу, тією ж нерозгаданою загадкою колихалося над ними в місячних чарах мармурове таємниче личко.

Найдовше не спав Щур.

«Ну й звідки вона, звідки?» - ламав він собі голову крізь дрімоти.

Мислі зраджують його, тікають. І немає йому поради.

Коли одразу винесло його кудись, і видно йому - вилітає із-за Тетерева, із борів, що сховали в собі маленький сусідній хутір Киричанку, вилітає й лине над лісом жлукто, а на жлукті - в білій свитині та в червоних чоботях сидить молоденька відьма - Оксана.

Світить місяць. Понад бором плине тінь...

«Еге!..- догадується радісний Щур.- Так і є. Недурно ото ж кажуть, що в Киричанці відьми водяться...»

А Оксана киває йому зверху головою, осміхається:

«А ти, дурний, і досі не догадався?..»

«Хлопці!..» - хоче сказати щось товаришам Щур.

Оксана затуляє йому рота, липким цвітом очі засипає.

- Щур! Щур! Щур!..

Щур напружується й одкриває вії.

Ясний, білий, ніжний вранішній світ мружить очі; горять рожевим огнем візерунки на великих шибках, а за ними осміхається на вітках білий-білий пелехатий, як хмаринки, легенький іней. Усі ліжка вже порожні. Коло його - кацап Макєєв, радісний, червоний, заклопотаний, шарпає його за руку, за плече:

- Вставай скорей, хохлина,- Аксана здесь.

Щур радісно потягається, пригадуючи вчорашній вечір - слова товаришеві він бере за жарт.

- Колядовать пришли дівчата із Киричанки, і она з ними,- радісно рапортує Макєєв далі.

Щур схопився, мов вилили на його цебер води.

Здавна було заведено, що різдвяними святами з села приходили дівчата колядувати паничам - стало ясно, що Макєєв каже правду. Щур кинувся мерщій одягатись. Товариш, не одступаючи, наганяв його, щоб дівчата, одколядувавши, не пішли часом із корпуса.

Розчісуючи нашвидку чуприну, Щур поспішає вниз по сходах, забувши навіть, що замість черевиків на ногах у його соваються одні чиїсь калоші. А із класу долітає вже веселий гук, в йому одзначаються дзвінкі дівочі голоси, такі чудні й незвичайні у цьому похмурому будинкові. І радісно, і боязко Щурові, аж серце б’ється, і боїться тільки, щоб як-небудь не острамиться перед товаришами.

«А що, як та Оксана та виявиться поганою?.. Може, я вчора не розглядів її добре?» - миготить у його думка.

Влітає в кімнату. Замаяли зразу перед очима кольорові стрічки, червоні чоботи, рум’яні з морозу дівочі лиця. Розсипались дівчата по всьому класові поміж семінарами, пораються коло семінарських шахвочок, шарпають книжками, визираються в маленькі люстеречка.

Похмура казарма - клас, незграбні столи й ослони в йому немов оджили, повеселіли.

Серед гамору Щура помітили не зразу, а як помітили - увесь гомін умить підскочив на цілу октаву вгору.

Оточили, сіпали за поли, кудись тягли, на когось показували руками. Незчувся, як і став щільно проти тієї дівчини, що вчора придивлявся до неї на мості.

Оксана стояла засоромлена й одхиляла голову до стіни.

Ох і прибралась же дівчина, виряджаючись до паничів: як стеблиночку, тонку та високу, обгорнуло сиве та шнурком мережане сукно стрункий її станок; горять як жар червоні чоботки козлові, міняться, сяють дукачі та дороге намисто на шиї, з-під чорного шовку на голові вибивається дівоча пиха - краща од шовку, темніша од ночі дівоча коса; а що вже теє личко, то хто його знає, які й малярі його малювали! Брови вишнурували, очі скарували, а на тому личкові білому-білованому та як калина достигає.