Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 26

«Еге... що!» - одмовляє Настя, а сама й не знає, що саме. А селезень кружить по воді, та все гуде, та все гуде. Далі - пуць у воду - уринув та й нема. Хлюпнуло коло ніг.

Настя зирк - та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор.

«Бач - що?» - одними очима промовила до Петра. Той схопився руками за голову й знову пішов димом. А інспектор підходить до неї та очима так і пряде по їй, так і пряде.

«Що це він?» - дивується собі Настя.

Взяв її рукою за підборіддя, а другою рукою за стан обгортає:

підспівує й підморгує.

«Еге! - подумала Настя.- А тоді, бач, я й не догадалася, нащо він за щоку брав».

А він нахиляється то до одної щоки, то до другої та тільки: жж... гу. «Так ось який він! - думає Настя.- Хай же тільки займе: ну й вибатькую, ну й вибатькую ж...»

«Ж-ж-ж...» - загув він над самим її ухом.

Настя набралася духу:

«Геть!..»

Кинулась у холодному поті.

- Та й що це зо мною діється,- вже розсердилась на когось Настя,- завтра екзамен, а воно таке верзеться - тьфу! - Сердито одвернулась до стіни, вкрилася з головою.

«Я вам, я вас, та я ж вас!..» - тупотить ногами інспектор.

Настя стоїть перед ним ні жива, ні мертва. Надворі хмариться чи на дощ, чи на вітер. Екзамен минув уже, коли і як - Настя не пам’ятає. За столом у її кімнаті сидить шкільна комісія, дожидає, поки інспектор переказиться, куняє.

«Признавайтеся, хто моргав на вас над річкою?» - визвірився інспектор.

«Я... він... я не знаю, де він узявся»,- виправдується Настя.

«Не знає... вона не знає»,- уїдливо звернувся інспектор до комісії.

Комісія заплющила очі й мовчки похитала головами.

«Ну, а отой ваш бриль, як решето,- хто одніс до писарки переховати, поки я тут? - встромив на Настю гострі очі інспектор.- Нащо то вчительці такий бриль?.. Голови паничам крутити?.. А у вашій корзині на самому дні картку якого ото шминдрика з патлами приховали звечора?.. Думаєте, не знаю?.. А пудра в шухлядці для чого ото?»

Бачить Настя: все знає! - тремтить мовчки. Інспектор пригнувся ближче до неї.

«А над водою, як узяв я вас за щоку, як рідний батько,- що ви подумали тоді?» - зашипів їй в самі очі.

Кров прилинула Насті до лиця.

«Ану - скажіть?.. Бач, казали, що вона смирна,- повернувсь він до комісії,- а вона, знаєте, що подумала на мене, старого?»

Комісія зітхнула й покивала головами.

«Я, їй-богу, не знаю, що зо мною діється,- щиро, як батькові, признається вона.- Це мені за гріх... за те, що не засвітила на ніч лампадки...» А сама плаче-плаче.

«Ну глядіть же мені,- пом’якшав інспектор,- щоб більш ніколи цього не було!.. Прощаю на первий раз. Починаймо!» - звернувся він до комісії; сів, присунув до себе папери, надувся, як тума. [21]

«Треба бриль дячисі перепродати, а Петрову картку в піч»,- думає Настя й, схлипуючи, сідає теж коло столу.

А в кімнаті темно, тихо... Десь на стіні цокає в темряві годинник. Скрипнуло вікно, одчинилося, стукнуло об стіну. Тихо вскочив через бузок у кімнату вітер і пішов нишпорити, як злодій, по всіх закутках. Никнув сюди-туди, злетів на ліжко, подув Насті на очі, на щоки, далі добрався до столу й почав порядкувати паперами.

...Бачить Настя - ляснули двері і в кімнату сміливо увійшов Петро, свіжий, хороший, як іскра. І вже не боїться, сідає поруч з інспектором, осміхається, квіткою з бузку грається.

«Й чого його принесло в такий час? - лякається Настя.- Хіба чи не кликали його в комісію?» - подумала. Чує Настя - стає жарко. «Не треба дивитись на його»,- подумала й одвернулась в другий бік. Проте не помоглося: починає горіти тіло, горять руки, горить, як у перці, лице.

«От лихо мені! - жахається вона.- Гляне інспектор і догадається! І що б його зробити, щоб не горіти так?» - кидає очима на всі боки, сидить як на жару.

З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.

«Ой, як же це добре!» - зраділа Настя і зразу - шусть під стіл.

«Поки позбираю їх, може, перегорю під столом»,- подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи. Побачив її та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:

«Маю сказати вам велику тайну.- Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці. Чує Настя, тихесенько шепоче над ухом: - А спробуємо отут... поцілуватись».

«Чи ви не сказилися? Чи ви не сказились? - Хоче одіп-хнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра.- Ой лишечко, ой що ж це буде, ой рятуйте ж мою душу»,- тулиться вона до його; а серце як не вискочить.

«Та й чого так страхатися? - спокійно радить на ухо Петро.- Ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас».

Насті одлягло од серця.

«Правда! - радісно подумала вона.- А я, й не догадалася. О, який же він розумний, мій коханий!» Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, докупи стулились, затихли, прислухаються.

Так, мабуть, справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.

«Послухаємо»,- повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.

«Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка,- швиденько, як паламар, вичитував інспектор,- производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:

зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.

«Що це він - сказився?»

«Цить,- моргнув до неї Петро,- зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося».

Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.

«...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!» - виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.

Настя торкнула ліктем Петра.

«Хі!» - засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі - червоний кіс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.

О [тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.

«Какаріку-гу!» - заспівав, немов сусідський півень.

«Умру!» - сказала собі Настя, мліючи од сорому.

А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими гудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:

«Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй...»

«Ех, усе одно - вмирати! - подумала Настя.- Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!» Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.

«Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!..» - загаласувала комісія.

Прибіг інспектор:

«Хто цілується? Де цілується?»

«Господи, прийми мою душу!» - «молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух..,

А на тім світі - ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно...

«Так немовби моя кімната...» - дивується Настя.

Під вікном щось кашлянуло.