Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 24

лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бринів голос нового «сіромахи».

Мимо проходили «пани», кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.

Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском «сіромах» і пішла далі.

- І що ото вони витівають там! - загомонів хтось з-під стріхи на «старців».- А чи не пора б уже вам на піч!

І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло кілька старих.

- Чиє воно? - придивлялись вони до його.

- Чий ти, Колю? - питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.

Коля сказав.

- Це аж із базару, - дивується якась жінка. - Та чого ж ти аж сюди забрів?

Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.

Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.

Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.

Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до нього:

- А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику?

ДОМА

Помалу скриплять вервечки...

В кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лампадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою, над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. В кочергах, під припічком і по всіх темиих закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.

Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.

Дивно в хаті - і чудно, й радісно.

Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло і вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряджались.

А радісно, що в хаті у їх - як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки - все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки...

- Поле, поле, зелене, а по йому квітки-квітки! - розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах.- Летять зірки - жовті, червоні, блакитні, та все рядками... А тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться...

- Цить, Колю, а то Горпинку збудиш,- обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.

- Петько! - перекинувся догори на подушці Коля.- А коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?

Петько трохи помовчав.

- Таку заженуть! - поважно одмовив він.- Наша мама була ніжна, так її й загнали.

- Яка - ніжна? - здивувався Коля.

- Така... біла.

- Така, як гуска?

- Дурний! - пояснив Петько.- Ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ,- добавив він, зітхнувши.

- Бо в дяді Михайла волів немає?

- Воли дядько купить,- кивнув головою Петько,- у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.

- А що, а...- хотів про щось спитать Коля, та тільки зітхнув та й замовк.

В колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки:

Ай нуй-нуй-нуй, коточок...

Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.

Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.

Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого уха й страхає пальчиком.

- Цить, Петько! - потайки шепоче йому.- Бо отам ходить злодій. Кричить - чуйте, кури, чуйте, гуси...

- Мовчи,- спинив його Петько,- ось скоро паску привезуть.- Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.

- Йди, Колю, будемо виглядати!

Коля подибав до його.

Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.

- Он бач, Колю,- показував Петько на купку зірок у небі,- ото немов груша на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.

- Де, де? - приглядається Коля.

- А отам, де просторо... А он... дивись, дивись, Колю! Он панна з відрами... Бачиш?

- Петько, то наша мама! - зрадів Коля.

- Ні, то тільки зірки.

- Ні, то мама! - завіряв Коля.

Петько замовк.

- Кажи, Петько, то мама? - допитувався Коля й лагодився вже заплакати.

- Ну, годі, не плач, то мама,- погодився Петько.

Коля засміявся.

- То її бозя послав води брати до колодязя?..

- Еге,- кивнув головою Петько.

- Вона прийде через поле до нас?

- Не прийде, Колю.

- Ні, прийде!

- Вона нас не бачить.

- А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! - крикнув Коля, піднявши очі в небо.

- Не кричи, Колю! - спинив його Петько.- Маму треба кликати тихенько. Треба так казати,- Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати: - Мамо, йдіть сюди!

- Мамо, йдіть сюди! - ще тихше казав за ним Коля.

- Це ми, Петя й Коля...

- ...Петя й Коля,- оддавалося, як тихий шелест листу.

І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо - їхня мама з відрами. І тихо там, тихо, гарно...

- Ідіть-ідіть! - голосніше кликали хлопці.- Бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..

- І б’є... Мамо! - заплакав одразу Коля.

А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа.

Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.

А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.

Хлопці почули.

- Мамо! - з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.

В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.

- Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? - спитав він дітей.

Хлопці держалися за його поли й мовчали.

- Мама... не йде,- промовив Коля й схлипнув.

Дядьо помовчав, і його очі понялися слізьми.

- Не йде? Ото горенько,- промовив він щиро.- Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала,- і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю.

А дядьо сів на лаву, меншого взяв на руки, а Петька посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче.