Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 92

— Я вже чув такий вираз від Осман-бея, ви знаєте його?

— За чутками. Втім, поза всяким сумнівом, це поріддя необхідно винищити за будь-яку ціну.

— Здається, Рачковський зовсім не зважає на таку думку, він вважає, що євреї нам потрібні живими, аби завжди мати в їхній подобі гарного ворога.

— Дурниці! Доброго ворога завжди можна знайти. Ви не думайте, що через те, що я працюю на Рачковського, я поділяю всі його погляди. Він сам мене навчав, що, працюючи на сьогоднішнього начальника, треба вже готуватися до служби наступному. Рачковський не вічний. У Святій Русі чимало людей, які дотримуються радикальніших поглядів. Урядам західноєвропейських країн бракує рішучості прийняти остаточне рішення. А Росія переповнена енергією, навіженими сподіваннями, там завжди мріють про всесвітню революцію. Саме звідти слід чекати вирішального вчинку, а не від тих французів, що й далі ялозяться зі своїм egalite та fraternite, чи від хамлюг-німців, неспроможних на величні вчинки…

Я усвідомив це ще після розмови з Осман-беєм, під час нашої нічної прогулянки. Отримавши дідів лист, абат Баррюель побоявся піти далі у своїх звинуваченнях, злякавшись повселюдної різанини, та, ймовірно, мій дід прагнув саме того, на що натякали Осман-бей і Головінський. Може, дід прирік мене втілити його мрію. Святий Боже, на щастя, знищення цілого народу безпосередньо мене не торкається, але я свій внесок, хай і скромний, роблю.

Зрештою, справа ця була прибутковою. «Жиди б ніколи не заплатили мені за винищення всіх християн, — втішав я себе, — бо їх без ліку, та й якби мали таку можливість, самі про це подбали б. А євреїв, зрештою, зі світу звести цілком можливо».

Мені особисто не треба було перейматися їхнім винищенням, адже я здебільшого уникаю фізичного насилля, та, переживши часи Комуни, я, теоретично, в курсі, як це робиться. Набираєш бригаду добре натренованих людей, яким прищепили певну думку, й усіх, кого зустрінеш дорогою з карлючкуватим носом і кучерявим волоссям, — до стіни. Звісно, як казав той архієпископ, якому приписують різанину в Безьє, запрудженому альбігойцями: «Задля перестороги, повбиваємо їх усіх. А там Бог розпізнає своїх та чужих»[328].

Як написано в їхніх Протоколах, мета виправдовує засоби.

27. Перерваний щоденник

20 грудня 1898 року

Віддавши Головінському всі матеріали, що стосувалися Протоколів з кладовища, я почувався спустошеним. Я, як і колись в молодості, отримавши диплом, питав себе: «І що тепер?» Поза тим, вилікувавшись від роздвоєння особистості, тепер я не мав кому звірятися.

Я поклав край роботі всього життя, розпочатій колись на піддашші у Турині, з прочитаної книжки Дюма «Джузеппе Бальзамо». Пригадую діда, його погляд, звернений в нікуди, коли він викликав з пам'яті привид Мордехая. Завдячуючи й моєму творінню, всі Мордехаї світу відправляються на велично-жахливе вогнище. А що ж я? Відчуваю смуток, разом з відчуттям виконаного обов'язку: він усеосяжніший і невловиміший за той, який відчуваєш, пливучи пароплавом.

Я й надалі складаю «заповіти, написані власною рукою заповідальника» й продаю щотижня з десяток облаток, але Ебутерн більше мене не шукає, мабуть, вважаючи застарим, не кажучи вже про військових, де моє ім'я, мабуть, стерли з пам'яті навіть тим, хто ще його пам'ятав, якщо, звісно, такі ще лишились, оскільки паралізований Сандер лежить у якійсь лікарні, а Естергазі грає в бакара в якомусь розкішному лондонському борделі.

Справа не в тім, що я маю потребу у грошах, бо заощаджень у мене достатньо, просто мені нудно. Маю розлад шлунка й тепер навіть не можу втішитися смачненьким. Варю домашню юшку, а якщо йду попоїсти у ресторан, потім усю ніч не засну. Часом блюю. Ходжу за вітром частіше, ніж зазвичай.

Я й надалі навідуюся у «Libre Parole», але мене вже не захоплюють палкі антисемітські промови Дрюмо. А над подіями, що відбувалися на Празькому цвинтарі, вже працюють росіяни.

Справа Дрейфуса досі кипить на повільному вогні, наразі у газеті «La Croix», яка завжди жорстко підтримувала антидрейфусарів, чимало галасу наробило несподіване інтерв'ю одного католика-дрейфусара (які чудові були часи, коли «La Croix» з боями стояла на захисті Діани!). Вчора на перших шпальтах газет писали про бурхливі антисемітські виступи на площі Згоди. У «Caran d'Ache» надрукували подвійну карикатуру: на першій намальована велика родина, яка мирно обідає, й голова сім'ї попереджає, щоб про справу Дрейфуса — ані пари з вуст. А на другому малюнку зображена запекла бійка, а внизу підписано, що про справу Дрейфуса вони таки побалакали.

Через цю справу французи розділилися, і судячи з того, що можна прочитати то тут, то там, решта світу також. Буде перегляд процесу? Наразі Дрейфус ще на Чортовому острові. От і гаразд, хай там і лишається.

Навідавшись до падре Берґамаскі, я побачив, що він постарів і втомився. Хоч так, хоч сяк, та якщо мені вже шістдесят вісім, то йому, мабуть, щонайменше вісімдесят п'ять.

— А я саме хотів тебе привітати, Симоніно, — мовив він. — Повертаюся до Італії, аби дожити віку в одній з наших обителей. Я занадто довго працював на славу Господа. А ти, мабуть, досі живеш у вихорі інтриг? А от мені вже штукарство огидне. Яким усе було ясним у часи твого діда: знаєш, що карбонарії осьтутечки, а не отам, завжди знаєш, хто тобі ворог. Я вже не той, що колись.

Він уже несповна розуму. Обнявши його по-братському, я пішов геть.

Учора проходив повз церкву Сен-Жульєн-ле-Повр. Просто під вхідними дверима сиділа потолоч, сліпий cul-de-jatte[329], голова котрого була вкрита жорстокими порізами, він через силу мугикав якусь пісеньку на пікколо[330], запхнувши її до однієї ніздрі, а іншою видаючи глухе свистіння й хапаючи ротом повітря, наче задихаючись. Не знаю чому, та мені стало лячно. Ніби життя — це погана річ.

Не можу нормально спати, вночі бачу жахіття, в яких мені являється розпатлана й бліда Діана.

Часто спозаранку я виходжу, щоб поспостерігати за тим, що роблять збирачі недопалків. Мене вони завжди зачаровують. Ранесенько-вранці помічаєш, як вони тиняються навколо, прив'язавши мотузкою до пояса смердючу торбинку й тримаючи у руках палицю із залізним наконечником, на який вони нашпигують недопалки, навіть якщо вони валяються під столом. Так кумедно спостерігати, як офіціанти з кав'ярень просто неба виганяють їх копняками, нерідко ще й поливаючи з сифона для содової.

Багацько з них ночували на набережній Сени, тож часом уранці можна побачити, як вони, сидячи на quais, вибирають з попелу ще вологий від слини недопалок чи перуть сорочки, просякнуті тютюновим соком, а поки ті висохнуть на сонці, продовжують свою справу. Найхоробріші збирають не лише недопалки від сигар, але й цигаркові недокурки, в яких відділити мокрий папір від тютюну — це ще бридкіше діло.

Пізніше вони роєм снують пляс Мобер та сусідніми вулицями, збуваючи свій крам, а щойно щось вторгують, ідуть до шинку випити якогось отруйного пійла.

Аби згаяти час, я спостерігаю за чужим життям. Справа в тім, що сам я живу, ніби пенсіонер чи ветеран.

Дивно, та я неначе сумую за євреями. Мені їх бракує. Замолоду я складав свій «Празький цвинтар», я б навіть сказав, надгробок за надгробком, і тепер почуваюся так, ніби Головінський украв його в мене. Грець його знає, як вони вчинять з ним там, у Москві. Може, навіть складуть з моїх протоколів сухий бюрократичний документ, не відтворивши його оригінального стилю. Ніхто не захоче його читати, я поклав життя на марні докази. А може, ідеї моїх рабинів (вони назавжди залишаться моїми) розлетяться світом і стануть частиною остаточного рішення.