Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 79

Симоніні не мав до підміни жодного стосунку й хотів прояснити це й разом з тим довести, що його підробки є, так би мовити, автентичними. Він вирішив ризикнути й звернувся до Сандера, який спочатку неохоче погодився його прийняти, ймовірно, боячись шантажу.

А коли Симоніні розповів йому правду (єдину істину серед того моря брехні), обличчя Сандера стало ще більш землистим, ніж завжди, й він наче не хотів тому йняти віри.

— Полковнику, ви, певна річ, зберегли фотокопію того bordereau? Дістаньте взірці почерків Дрейфуса та Естергазі й порівняймо всі три зразки.

Незабаром на столі у Сандера лежало три документи, й Симоніні почав указувати на докази:

— Гляньте-но, наприклад, сюди. У всіх словах з подвійною літерою «s», як у словах «adresse» чи «interessant» з тексту, написаного рукою Естергазі, перша «s» завжди трошки менша, ніж друга, і вони майже ніколи не поєднані. Саме цю особливість я зауважив учора вранці, бо, складаючи bordereau, я був до цього дуже уважний. А зараз подивіться на почерк Дрейфуса, який я бачу вперше в житті: дивовижно, але з двох літер перша завжди трохи більша, а друга — дещо менша, й вони завжди поєднані. Мені продовжувати?

— Ні, я зрозумів. Гадки не маю, як сталося таке непорозуміння, але я дізнаюся. Наразі клопіт у тому, що документ уже в руках Мерсьє і він усе одно може забажати порівняти його зі зразком почерку Дрейфуса, але позаяк він не є добрим почеркознавцем, порівнянь між цими двома почерками ніяк не уникнути. Отже, необхідно, щоб йому навіть на думку не спало порівнювати документ з почерком Естергазі. Одначе, чому б це йому думати саме про Естергазі, якщо ви — ні пари з вуст? Спробуйте про все забути, й благаю, не показуйтеся більше у цих місцях. Вашу винагороду переглянуть відповідним чином.

Потому Симоніні вже не доводилось діставати секретну інформацію, аби бути в курсі того, що відбувається, оскільки про справу Дрейфуса писали геть у всіх газетах. Утім, навіть у генеральному штабі трапляються розсудливі люди, які забажали провести експертизу, щоб установити, чи документ справді написано рукою Дрейфуса. Сандер звернувся до Бертільйона, відомого фахівця-каліграфіста, який підтвердив, що дійсно, почерк не абсолютно тотожний руці Дрейфуса, але в даному випадку було очевидно, що Дрейфус сам підробив документ: він змінив свій почерк (хоч тільки частково), щоб усі подумали, що лист написано іншою людиною. Та, якщо не зважати на ці занадто очевидні деталі, документ, безсумнівно, написаний Дрейфусом.

І хто б насмілився сумніватися у цьому, адже навіть «La Libre Parole» щодня торочила про суспільну думку, висуваючи припущення, що справа здулася, бо Дрейфус був євреєм і ті ж євреї його захищали. В армії сорок тисяч офіцерів, як же, питав Дрюмо, міг Мерсьє довірити таємниці національної безпеки ельзаському єврею-космополіту? Мерсьє був лібералом, на якого з одного боку тиснув Дрюмо, а з іншого — націоналістично налаштовані видання, які звинувачували його у семітофілії. Він не міг зажити собі слави людини, що захищає єврейського обманщика. Тому він аж ніяк не був зацікавлений у тому, щоб розслідування затримували, навпаки, Мерсьє брав у ньому найактивнішу участь.

Дрюмо не вгамовувався:

— Тривалий час євреї трималися подалі від армії, зберігаючи французьку чистоту її лав. Наразі вони просочилися у національні збройні сили й тепер хазяйнуватимуть у Франції, а Ротшильд віддаватиме їм накази на мобілізацію… й ви здогадуєтеся, з якою метою.

Напруга досягла піку. Начальник драгунів Крем'ю-Фуа писав Дрюмо, що своїми словами він ображає всіх офі-церів-євреїв, і вимагав відшкодування. Двоє чубилися, а щоб додати жару, хто ж є начальником Крем'ю-Фуа? Естергазі… У свою чергу, маркіз де Море з редакції «Libre Parole» викликав Крем'ю-Фуа на дуель, але його начальство заборонило йому двобій, запроторивши чоловіка до казарми, й у бій вступив капітан Майєр, котрий помер від перфорації легені. Розгорілися дебати, протести проти розпалення релігійних воєн… А Симоніні тим часом із захватом оцінював галасливі наслідки всього однієї години своєї роботи писарем.

У грудні скликали військову раду, й одночасно з тим з'явився ще один документ — лист до німців, у якому італійський військовий аташе Паніццарді писав, що «це падло Д…» продало йому креслення певних укріплень. «Д» — значить Дрейфус? Тоді ніхто не насмілився засумніватися, й лише згодом виявилося, що це був такий собі Дюбуа, який служив у міністерстві й продавав документи по десять франків за штуку. Але було вже запізно, 22 грудня Дрейфуса визнали винним і на початку січня понизили у званні в «Ecole Militaire». А вже у лютому його посадили на корабель, що відпливав на Чортів острів.

Симоніні пішов на церемонію пониження в званні Дрейфуса, яку він у своєму щоденнику називав страшенно вражаючою: по периметру внутрішнього дворика стояли у строю солдати. Дрейфус, наблизившись, мав пройти майже кілометр поміж лав військових, які, хоч і стояли незворушні, наче передавали йому свою зневагу. Генерал Даррас витягнув шаблю з піхов, засурмили фанфари, Дрейфус у парадному мундирі у супроводі чотирьох артилеристів під командуванням сержанта промарширував до генерала, Даррас проголосив присуд про позбавлення чинів, до капітана підійшов височезний офіцер жандармів у капелюсі з пером й зірвав з мундира нашивки, ґудзики, номер полку, вийняв з піхов його шаблю й, переломивши її об коліно навпіл, кинув уламки до ніг зрадника.

(Див. Іконографічні відомості, 4. — Прим. верстальника.)

Дрейфус був незворушний, і багато газет побачили у цьому доказ його обману. Симоніні здалося, що у ту мить, коли проголошували ухвалу про позбавлення чинів, Дрейфус скрикнув: «Я невинний!», утім, сказав він це спокійно, не виходячи зі стійки «струнко». І ось, подумав Симоніні, стоїть маленький єврейчик, який так ототожнив себе зі своїм чином (відібраним) французького офіцера, що не насмілювався піддавати сумніву рішення свого командування, і наче лише тому, що командування назвало його зрадником, він мусить погодитися з цим без найменшої тіні сумніву. Можливо, у ту мить він дійсно почувався зрадником і для нього особисто слова про свою невинність були лише частиною обов'язкового ритуалу.

Здавалось, саме таким Симоніні пригадував своє минуле, поки в одній із шухлядок у столі він не знайшов статтю якогось Бріссона у «Republeque francaise», яка вийшла наступного дня й у якій ішлося про зовсім протилежне:

«У мить, коли генерал кинув йому в обличчя ганьбливі слова, він здійняв руку й прокричав: «Слава Франції, я нічим не завинив!»

Потому унтер-офіцер довів свою справу до кінця. Позолота, що вкривала мундир, падає на землю. Йому навіть не залишили червоних пов'язок — відзнак роду військ. Зодягнений у почорнілий доломан та кепі, яке раптом потьмяніло, здається, що Дрейфус уже приміряв каторжницьку уніформу… Тим часом він знову кричить: «Я не винен!» Натовп за огорожею, якому видно лише його тінь, пронизливо свистить, викрикуючи прокльони. Гнів Дрейфуса, котрий чує ці лайливі слова, лише наростає.

Проминаючи юрбу офіцерів, він чітко чує: «Забирайся геть, Юдо!», й, роздратовано обернувшись, знов промовляє: «Я нічим не завинив, не завинив!»

Тепер ми можемо розгледіти його обличчя. Кілька хвилин ми не зводимо з нього очей, жадаючи прочитати на цьому лиці останнє розвінчання, відбиток єства, яке донині змогли побачити лише знавці, пильно вдивляючись у найприхованіші зморшки. Проте єдине, що цілком переважає на його обличчі, — це злість, злість, яка доходить до свого апогею. Губи стиснуті у страшній гримасі, очі наллялися кров'ю. Й ми усвідомлюємо, що коли звинувачений поводиться так рішуче, має таку войовничу ходу, це тому, що його ніби аж дратує гнів, який, закипаючи, тримає його нерви у такій напрузі, що вони ось-ось надірвуться…