Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 61

І тепер навіть не думайте мене переконувати, що з вами трапилося те ж саме. Я більше не граю у цю гру перехресних збігів.

12 квітня, ніч

Любий абате, я не тиняюсь вулицями, убиваючи людей, принаймні не маючи на те причини. Проте я таки навідався до каналізації, куди не ходив віками. Святий Боже, трупів справді чотири. Один з них, сто років тому, поклав я особисто, другий поклали ви якраз цього вечора, а чиї ж тоді інші два тіла?

Хто навідується до моєї клоаки, розкидаючи трупи?

Росіяни? Чого хочуть ті росіяни від мене, від вас, від нас?

Oh, quelle histoire![235]

21. Таксиль

Зі щоденника за 13 квітня 1897 року

Симоніні зі шкіри пнувся, аби лишень дізнатися, хто приходив у його помешкання — й у оселю абата Далла Пікколи. Він пригадав, що на початку вісімдесятих почав відвідувати салон Жюльєтти Адам[236] (з якою познайомився у книгарні на рю де Воєн — тоді вона називала себе мадам Ламіссін), там же він познайомився з Юліаною Дмитрівною Глінкою[237], а через цих жінок зв'язався з Рачковським[238]. Якщо хтось і проник до нього в оселю (чи в оселю Далла Пікколи), то зробив він це за дорученням когось із цих двох, які згадувались йому як суперники, котрі полюють за одним скарбом. Але відтоді спливло вже років з п'ятнадцять, протягом яких сталося чимало різноманітних подій. Як довго росіяни вже ходять по його п'ятах?

А може, це масони? Він міг накоїти щось, що неабияк їх роздратувало, й вони, можливо, прийшли до його помешкання шукати якийсь компромат, що назбирав на них Симоніні. У ті часи він намагався зв'язатися з масонами, і для того, щоб порадувати Осман-бея, і в справах падре Берґамаскі, котрий уже дихав йому в спину, бо в Римі збирались розпочати тотальний наступ на масонство (і на євреїв, які надавали їм сил), а тому потребували свіжої інформації: з цим у них було настільки сутужно, що єзуїтська газета «Католицька культура» була вимушена надрукувати лист, який написав Симонінів дід отцю Баррюелю, той самий, що три роки тому надрукували у «Contemporain».

Цікаво, чи справді у ті часи мало сенс членство в якій-небудь ложі? Його б змусили присягати, він би мав брати участь у всіляких зборах, не мав би права відмовити у послузі своїм побратимам. Усе це суттєво обмежило б його свободу дій. Поза тим, не виключено, що ложа, аби прийняти його у свої лави, захотіла б перевірити його справжнє життя і його минуле, а цього він не повинен був допускати. Можливо, доцільніше було б, удаючись до шантажу, змусити якогось масона стати його інформатором. Нотаріус, який склепав стільки підроблених заповітів, які, на щастя, мали певну вагу, ймовірно, мав якого-небудь масонського сановника.

Власне, вигадувати якийсь певний матеріал для шантажу навіть не потрібно. Кілька років тому Симоніні дійшов висновку, що, хоч перетворившись з простого mouchard на міжнародного шпигуна, він таки чогось досягнув, але цього було замало, аби вдовольнити його честолюбство. Шпигунське життя зобов'язувало Симоніні жити майже потайки, та з віком він почав відчувати щораз більшу потребу жити у соціумі заможно й у пошані. Так він розкрив своє справжнє покликання: не бути шпигуном, а вдавати шпигуна, та ще й такого, що працює і вашим і нашим, і ніколи не знаєш, на кого наразі він збирає інформацію й скільки тої інформації він має.

Вдавати шпигуна виявилося справою дуже прибутковою, оскільки кожен намагався вивудити, як вважалося, неоціненно важливі таємниці, тож ці люди були готові розщедритися на чималеньку суму, аби лише і собі урвати у нього трошки таємного. Та, не бажаючи називатися, вони використовували як привід його нотаріальну діяльність, трусячи грошенятами, не кліпнувши оком, щойно він виставляв надмірно великий рахунок, і, зважте, не лише платячи дорого за незначні послуги, а й не отримуючи жодної інформації. Гадаючи, що вони за неї вже заплатили, вони просто чекали, поки їм повідомлять якісь дані.

На думку Оповідача, Симоніні готувався до нових часів: по суті, зважаючи на поширення свободи преси й появу передових засобів зв'язку, починаючи від телеграфу й закінчуючи радіо, яке ось-ось упровадять, таємна інформація перетворюється на дефіцит, а це могло б призвести до кризи у професії таємного агента. Краще вже, не володіючи секретами, робити вигляд, що маєш їх. Ніби жити на ренту чи отримувати проценти від патенту: ти лежня справляєш, люди вихваляються тим, що дістали від тебе приголомшливі відомості, твоя слава росте, й гроші пливуть до тебе без жодних зусиль.

Яка ж людина, коли її безпосередньо не шантажують, боятиметься шантажиста? Перше ім'я, яке заснувало у голові, був Таксиль. Симоніні пригадав, що вони познайомились, коли він складав для чоловіка певні листи (чиї? для кого?) й той розповідав йому про свій вступ у ложу «Le Temple des amis de l'honneur francais»[239], надаючи цій події неабиякої значущості. Чи був Таксиль праведником? Симоніні не хотів схибити, тож пішов спитатися в Ебутерна. Його новий консультант, на відміну від Лаґранжа, ніколи не змінював місце зустрічі, завжди призначаючи побачення у глибині головного нотрдамського нефу.

Симоніні поцікавився, що спецслужби знають про Таксиля. Ебутерн розреготався:

— Зазвичай це ми просимо вас про інформацію, а не ви нас. Цього разу я піду вам назустріч. Звісно, ім'я мені знайоме, але це клопіт не для розвідки, а для поліції. Почекайте, за кілька днів я розповім вам усе.

Доповідь про клієнта прийшла наприкінці тижня й, певна річ, була дуже цікавою. У ній ішлося про те, що Марі Жозе Ґабріель Антуан Жоган-Пажес[240] народився у Марселі в 1854 році, його віддали в єзуїтську школу, тож цілком природно, що у неповних вісімнадцять він почав співпрацювати з антиклерикальними газетами. У Марселі водився з жінками легкої поведінки, поміж яких одна проститутка у подальшому була засуджена на дванадцять років каторжних робіт за те, що вбила хазяйку помешкання, яке винаймала, а іншу арештували за зумисне вбивство коханця. Можливо, поліція марнославно приписувала йому ще й випадкові стосунки, хоч це й дивно, адже виявилося, що Таксиль працював на правоохоронців, здаючи їм інформацію про своє республіканське оточення. Та, можливо, люди з поліції теж соромились його, бо якось його навіть було викрито за пропаганду так званих «Цукерок багатолюбства», які насправді були звичайними пігулками-афродизіаками. У 1873-му він надрукував у місцевих газетах декілька листів, підписаних підробленими підписами рибалок, у яких попереджали про те, що затока переповнена акулами, що спричинило неабиякий ґвалт серед мешканців. Пізніше, засуджений за різноманітні антирелігійні статті, втік у Женеву. Перебуваючи там, пустив чутку, що на дні Женевського озера затоплені руїни античного міста, приманивши до озера зграї туристів. За поширення неправдивих та упереджених новин Таксиля вигнали із Швейцарії, покинувши яку, він переїхав спочатку до Монпельє, а потім до Парижа, де заснував на рю де Еколь «Антиклерикальну бібліотеку». А ставши нещодавно членом масонського товариства, був незабаром звідти виключений за негідництво. Здається, тепер його антиклерикальна діяльність не така прибуткова, як колись, бо наразі він по вуха у боргах.

Тепер Симоніні почав пригадувати все, що знав про Таксиля. Він написав кілька книжок, які, окрім своєї антиклерикальності, були ще й украй антирелігійними, як-от «Життя Христа», переказане за допомогою надзвичайно зневажливих карикатур (наприклад, про стосунки Марії та Святого Духа у подобі голуба). Також він написав похмурий роман «Син єзуїта», завдяки якому показав, що за халтурник був його автор: на першу сторінку він виніс присвяту Джузеппе Ґарібальді («котрого люблю, як батька»), й тут нічого сказати, але на титульному аркуші говорилося про «Вступ» Джузеппе Ґарібальді. Переднє слово називалося «Антиклерикальні роздуми» й було ущипливо-розлюченим випадом («Коли я бачу перед собою священика, особливо єзуїта — втілення попівства, мене аж до дрижаків та нападів нудоти проймає все його мерзенне єство»), у якому абсолютно не йшлося про те, якому саме творові воно передує. Отже, цілком зрозуміло, що Таксиль бозна-де відкопав цей вступ, подаючи все так, ніби це слово було написано для його книжки.