Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 56

Розраховуючи на те, що там, де ще палають громадські будівлі, навряд чи досі залишатимуться комунари, а урядовці ще не патрулюють територію, я насмілився проминути Сену, аби пройти всією рю де Бак і вийти на поверхню на станції «Червоний Хрест». Звідти я мав змогу відразу зайти на покинутий склад і пройти решту шляху під землею.

Я боявся, що на станції захисна система завадить мені дістатися моєї багатоквартирки, але я помилявся. Подекуди на порогах стояли групи озброєних вояків, що чекали на накази, із вуст у вуста передавали звістки, які суперечили одна одній, адже ніхто не знав, звідки прибудуть урядовці, хтось ліниво збирав і розбирав невеличкі барикади, змінюючи в'їзд на вулицю відповідно до найсвіжіших повідомлень. Прибувала численна група гвардійців, і чимало мешканців того буржуазного кварталу намагалися переконати вояків не вдаватися до марного героїзму, мовляв, версальці теж наші співвітчизники, та ще й республіканці, і Тьєр обіцяв амністію всім комунарам, які здадуться…

Вхідні двері багатоквартирки були ледь прикриті, тож я, увійшовши, гарненько замкнув їх за собою. Спустившись у гамазею, зійшов нижче у льох і, прекрасно орієнтуючись у тунелях, дістався Монпарнасу. Там я зустрів з тридцять brassardiers, які дорогою назад ішли за мною слідом, з гамазеї вони рушили по деяких квартирах, аби позалякувати мешканців, та натомість їх радо зустріли добре вбрані добродії, котрі ще й показали, з яких вікон краще видно перехрестя. Саме у цю мить на перехрестя, з боку рю дю Драгон, в'їжджав верхи на коні офіцер, везучи наказ усім стати до бою. Вочевидь, за наказом слід було укріпити позиції, очікуючи атаки з рю Севр чи з рю Шерше Міді, тож на розі вказаних вулиць комунари вже збирали камені з бруківки, аби звести чергову барикаду.

Поки brassardiers розходились до вікон, я подумав, що лишатися там, куди так чи інакше колись долетять кулі комунарів, недоречно, тож, ще коли на вулиці панувала страшна метушня, я повернувся на склад. Знаючи траєкторію, за якою летітимуть кулі з вікон, я причаївся за рогом рю дю В'є-Коломб'є, аби у разі небезпеки непомітно вислизнути геть.

Більшість комунарів, зводячи барикади, відклали свою зброю, тож стрілянина з вікон захопила їх зненацька. Згодом вони опанували себе, хоч досі не розуміли, звідки їх обстрілюють, тож почали палити на рівні людського зросту у бік в'їзду з рю дю Ґреней та рю дю Фур. Тому мені довелося податися назад на випадок, якщо почнуть стріляти й по рю дю В'є-Коломб'є. Потім хтось уторопав, що вороги стріляють з гори, і почався обмін кулями з перехрестя по вікнах будинків і навпаки, от тільки урядовці чудово бачили, куди стріляти, й цілилися у натовп, а комунари досі не розуміли, по яких вікнах цілити.

Коротше кажучи, для урядовців це було легке побоїще, а от серед тих, хто відстрілювався на перехресті, кричали, що хтось їх зрадив. Отак завжди: коли зазнаєш невдачі в якій-небудь справі, завжди шукаєш винного у власній безпорадності. Яка там у біса зрада, казав я сам до себе, ви просто не вмієте боротися по-іншому, тільки й знаєте, що влаштовувати революцію…

Нарешті хтось вирахував, у якому будинку засіли урядовці, й ті, що ще лишилися серед живих, почали гамселити у двері, намагаючись їх вибити. Гадаю, коли комунари ввійшли всередину, будівля вже була порожньою, бо brassardiers на той час уже повернулися під землю, однак я вирішив піти геть, не дочекавшись на продовження. Як я дізнався згодом, версальці дійсно прийшли з рю Шерше Міді, та ще й чимало, тож останні оборонці з «Червоного Хреста», мабуть, були розгромлені вщент.

До свого завулка я дістався околяса, обминаючи вулиці, на яких досі чувся грім пострілів. Уздовж стін я зауважив нещодавно розклеєні маніфести Комітету народного порятунку, який закликав городян захищатися з останніх сил («Aux barricades! JJennemi est dans nos murs! Pas d'hesitations!»[224]).

У пивниці на рю Сотон я почув останні новини: на рю Сен-Жак розстріляли сімсот комунарів, підірвали пороховий склад у Люксембурзькому саду, на знак помсти комунари витягли з в'язниці у районі Рокет кількох полонених, серед яких був архієпископ Парижа, й приставили їх до стіни. Розстріл архієпископа був точкою неповернення. Щоб усе знову стало на свої місця, треба, щоб кривава ванна заповнилася до щирцю.

Одначе, поки я вислуховував найсвіжіші повідомлення, до пивниці зайшли жінки, яких постійні клієнти вітали радісними вигуками. Це були les femmes, котрі поверталися до своїх brasserie! Урядовці привезли з собою з Версаля проституток, яких повиганяла Комуна, й знову випустили їх вештатися вулицями, ніби показуючи, що все знову повернулося на круги своя.

Мені більше не ставало сил лишатися поміж цього наброду. Вони знищували єдину добру річ, яку зробила Комуна.

За наступні кілька днів, по останніх сутичках з холодною зброєю один на один на цвинтарі Пер-Лашез, добігли кінця дні Комуни. Переповідали, що ста сорока сімох чоловік, котрі вижили, зловили й стратили на місці.

Так вони навчилися не пхати носа у справи, які їх не стосуються.

18. Протоколи

Зі щоденника за 10 та 11 квітня 1897 року

По закінченні війни Симоніні знову став до своєї звичної роботи. На щастя, незважаючи на значну кількість загиблих, проблеми спадку досі залишалися актуальними, численні молоді парубки, які загинули на фронті чи на барикадах, завчасно не склали заповітів, тож Симоніні був переобтяжений роботою й завалений шаленими грошима. Який же солодкий мир, коли йому передувало жертовне омивання!

Далі у щоденнику Симоніні нічого не розповідав про своє нотаріальне щодення, згадавши лишень, що протягом цих років не забував старі контакти, намагаючись збути свій рапорт про зустріч на празькому цвинтарі. Він не знав напевне, що робив Ґодше увесь цей час, але Симоніні мусив його випередити. Ще й тому, що, дивовижно, але за часів Комуни євреї, здавалося, десь зникли. Чи ці вроджені змовники таємно смикали за нитки Комуни, чи, навпаки, ховались у Версалі, нагромаджуючи капітали, аби підготувати події повоєння? Одначе вони стояли за масонами, й паризькі масони виступили на боці комунарів, які розстріляли архієпископа, отже євреї мали якось бути до цього причетними. Убивали дітей, а що там уже казати про архієпископів.

Якось одного дня 1876 року, блукаючи у таких спогадах, Симоніні почув, як унизу дзвонять у двері, а коли зійшов відчинити, побачив на порозі літнього чоловіка у сутані. Спершу він подумав, що то явився черговий абат-сатаніст, аби продати освячені облатки, та придивившись пильніше під копицю хоч уже й посивілого, але добре закучерявленого волосся, Симоніні впізнав абата Берґамаскі, якого не бачив безмаль три десятки років.

А от єзуїту, надто через бороду (яка наразі знову стала чорною, трошки присипаною сивиною, як і личить сорокалітньому чоловікові) було дещо складніше впізнати у чоловікові, що стояв перед ним, Симоніні, якого він востаннє бачив ще юнаком. Аж ось очі абата заблищали, й він промовив:

— Звісно, це ж ти, Симоніні, це дійсно ти, хлопчику мій! Чому ж тримаєш мене на порозі?

Чоловік посміхався, але хай ми й не посміємо назвати цю усмішку тигрячим оскалом, одначе котячим — безсумнівно. Впустивши чоловіка, Симоніні провів його до кабінету, а потім спитав:

— Як ви мене знайшли?

— Ох, Симоніні, хлопчику мій, — відповів отець Берґамаскі, — хіба ж ти не знаєш, що ми, єзуїти, знаємося на цьому краще за нечистого. Хоч нас п'ємонтці й витурили з Турина, але ми досі зберігали свої гарні знайомства у колах, на які, як я дізнався, ти, по-перше, працював, підробляючи заповіти, а по-друге, так уже трапилось, підсунув п'ємонтським спецслужбам доповідь, у якій згадував і моє ім'я, називаючи мене радником Наполеона III й людиною, що змовлялася на празькому кладовищі проти Франції та Сардинського королівства. Чудово вигадав, годі й казати, хоч згодом я второпав, що ти набрався цього у того антиклерикала Сю. Я розшукував тебе, але мені сказали, що ти був на Сицилії у лавах ґарібальдійців, а потім виїхав з Італії. Генерал Неґрі ді Сенфрон має чудові стосунки з орденом, тож він направив мене до Парижа, де мої брати мали знайомих в імператорських спецслужбах. Так я довідався, що ти зв'язувався з росіянами й що твоя доповідь про нашу зустріч на празькому цвинтарі перетворилася на документ, у якому йшлося про євреїв. Я дізнався, що ви шпигували за таким собі Жолі, тому розжився копією його книжки, яка лежала в конторі якогось Лакруа, що героїчно поліг у сутичці з підривниками-карбонаріями; тоді я зауважив, що Жолі також списав у Сю, а ти недолуго здряпав у Жолі. Врешті, мої німецькі брати повідомили, що такий собі Ґодше описав зустріч на празькому цвинтарі, під час якої євреї говорили приблизно те ж саме, що ти написав у документі, котрий продав росіянам. Ось тільки я знав напевне, що першоджерело, в якому згадувались ми, єзуїти, було твого авторства й складене воно було за багато років до книжки Ґодше.