Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 29

Вочевидь, грається у розгубленого поета. Коли я спитав його, чи йому вже дали чин полковника, чоловік відповів, що гадки не має.

— Знаєте, — каже, — щодо цього ситуація дещо плутана. Біксіо намагається ввести тут таку дисципліну, як у П'ємонті, ніби ми у Пінероло, але ж ми ватага бійців-партизанів. Однак, якщо вам треба писати статті у Турин, не згадуйте ці дрібниці. Спробуйте передати справжній запал, ентузіазм, яким тут усі пройняті. Серед цих людей є такі, що ставлять на карту власне за те, у що вірять. А для решти — це лише пригода на колоніальних землях. У Палермо жити цікаво, через місцеві плітки воно подібне до Венеції. Нас тут обожнюють, вважаючи героями, і через кілька п'ядей червоної сорочки та шістдесятисантиметровий ятаган ми стали бажані для багатьох гарних жінок, для яких доброчесність — лише про людське око. Не минає й вечора, щоб для нас не приготували ложу в театрі та найліпше морозиво.

— Ви кажете, що маєте забезпечувати такі видатки, але як же вам вдається, з огляду на ту невеличку суму, з якою ви приїхали з Генуї? Ви витрачаєте кошти, які забрали в Марсалі?

— То були копійки. Щойно ми прибули до Палермо, генерал послав Кріспі у Банк обох Сицилій, щоб забрати гроші.

— Я чув, люди пліткують про п'ять мільйонів дукатів.

У цю мить Ньєво став довіреною особою генерала. Звівши очі до неба, він промовив:

— Знаєте, люди багато про що патякають. Утім, ви маєте брати до уваги пожертви патріотів з усієї Італії, та де там — з усієї Європи: отаке напишіть у своїй туринській газеті, аби напоумити мрійників. Загалом, найскладніше — тримати документацію у порядку, бо коли буде офіційно створено Королівство Італія, тоді я муситиму передати всі папери уряду Його Величності у повному порядку, не схибити ані на копійку: скільки прийшло, стільки й пішло.

«І як же ти даси раду мільйонам від англійських масонів? — запитав я про себе. — Або ж ви всі — ти, Кавур та Ґарібальді — змовились і гроші прийшли, тільки вам не можна про них згадувати. Або ж ще одна можливість: гроші є, але ти й гадки про них не мав і не маєш, тебе використовують, як солом'яне опудало, незначущий праведник, якого вони (але ж хто?) мають як прикриття, а ти думаєш, що у боях перемагають лише милістю Божою? Я ще не міг побачити цього чоловіка наскрізь. Єдина справді відверта річ, яку я почув у його словах, — це гірка прикрість від того, що цими тижнями добровольці йдуть на схід і збираються переможною ходою перейти протоку, дійти до Калабрії й потім до Неаполя, а він закусив вудила, бо його посилають до Палермо вести бухгалтерські рахунки. Бувають же такі люди: замість того, щоб радіти гарним жінкам і смачному морозиву, яке посилає їм доля, вони рвуться, щоб їм знову поцілило у шинель.

Я чув, що на Землі живе більше мільярда людей. Не знаю, як там їх змогли порахувати, але варто лишень пройти по Палермо, аби зрозуміти, що нас занадто багато й ми вже топчемося один одному по ногах. І переважна більшість з тих людей — смердючки. Вже зараз їжі недостатньо, а тепер уявімо, що нас побільшає. Отже, треба буде пускати кров. Звісно, на світі є чумні епідемії, самогубці, засуджені до страти, люди, які повсякчас б'ються на дуелі, чи любителі стрімголов скакати верхи лісами й луками, а ще розповідають про англійських джентльменів, які йдуть плавати у море й, певна річ, гинуть під водою.

Але й це ще не все. Найбільш природний і дієвий вихід, аби тримати на припоні збільшення кількості людських істот на Землі, про який можна тільки мріяти, — це війни. Хіба не казали колись, збираючись на війну, що це воля Божа? Але спочатку треба знайти людей, які захочуть воювати. Але якби всі поховалися по лісах, на війні ніхто б не вмирав. То тоді нащо ж та війна взагалі? Саме тому так потрібні люди на кшталт Ньєво, Банді та Абба, які палко бажають кинутися під кулеметний обстріл. Хоч би задля того, щоб такі, як я, жили, менше переймаючись людством, яке дихає тобі у спину.

Тож, навіть попри те, що мені вони не до вподоби, нам потрібні добрі душі.

До Ла Фаріни я прибув, прихопивши супровідний лист.

— Якщо ви сподіваєтеся принести від мене до Турина якусь добру звістку, — мовив він, — викиньте це з голови. У нас немає уряду. Біксіо та Ґарібальді гадають, що командують ґенуезцями, як вони, а не сицилійцями, як я. Вони цілком серйозно вірять у те, що у країні, де гадки не мають, що таке обов'язковий перепис призовників, зможуть назбирати тридцять тисяч війська. У багатьох муніципалітетах відбуваються справжні повстання. Постановили повиганяти з цивільних рад усіх королівських функціонерів — єдиних, хто там навчений грамоті. Нещодавно антиклерикали запропонували спалити публічну бібліотеку тільки через те, що її заснували єзуїти. Вони призначають губернатором Палермо нікому невідомого молодика на ймення Марчілепре. Усім островом вервечкою ходять злодії найрізноманітнішого ґатунку, часто вбивці серед тих, що мають забезпечувати порядок, бо гуртом з ними ходять справжнісінькі бандити. Ґарібальді — чесний чоловік, але він не спроможний усвідомити, що відбувається у нього під носом: з одного лише кінного загону, конфіскованого у провінції Палермо, зникло аж дві сотні тварин! Вони дозволяють зібрати батальйон кожному, хто про це попросить, тому існують батальйони, де зібралися укупі чиновники й музичні гурти чисельністю щонайбільше сорок чи п'ятдесят вояків! Вони дають одне й те саме доручення кільком людям. Залишили Сицилію без судів — і цивільних, і карних, і в торговельних справах, бо демобілізували всіх суддів і створюють військові трибунали, щоб судити всіх і кожного, як у часи гунів. Кріспі стверджує, що Ґарібальді не хоче цивільних судів, бо судді й адвокати — ошуканці; що не хоче асамблеї, бо депутати — письменники, а не воїни; каже, що поліція зовсім не потрібна, бо громадяни мають самотужки брати зброю й захищатися. Не знаю, чи це правда, але у мене вже навіть говорити з головнокомандувачем бажання немає.

17 липня я дізнався, що Ла Фаріну заарештували й відправили до Турина. За наказом Ґарібальді, якого, вочевидь, підбурив Кріспі. У Кавура більше немає інформатора. Тепер усе залежить від моєї доповіді.

Щоб збирати плітки, мені більше не потрібно перевдягатися священиком: тепер пліткують уже по шинках, і часто саме добровольці жаліються на манеру генерала. Кажуть, що з тих людей, котрі записалися у добровольці, після того, як вони прийшли у Палермо, півсотні вже втекли, а дехто ще й зброю із собою прихоплює.

— Вони — селяни, які запалюються, немов сіно, але так само швидко й втомлюються, — виправдовував їх Абба.

Військовий трибунал засудить їх до смертної кари, але потім відпустить, куди їм заманеться, аби далі. Я намагаюся зрозуміти, що насправді відчували ці люди. Увесь запал сицилійців ґрунтується на тому, що це забута Богом земля, випалена сонцем, на якій немає іншої вологи, окрім як з моря, та кількох колючих фруктів. І на цю землю, де сторіччями нічого не відбувалося, раптом прийшов Ґарібальді зі своїми хлопцями. Не за нього вони воюють і не задля підтримки короля, якого Ґарібальді скидає з трону. Просто вони неначе сп'яніли від того, що нарешті у цьому місці сталося щось незвичне. І кожен розуміє цю незвичайність по-своєму. Можливо, цей потужний вітер змін — лише сироко, який знову їх усіх заколихає.

(30 липня). Ньєво, з яким я вже був, можна сказати, запанібрата, зізнався мені, що Ґарібальді отримав офіційного листа від короля Вітторіо Еммануеле, в якому той наказує не перетинати протоку. Але той-таки лист супроводжується таємним посланням, де говорилося приблизно таке: «Спочатку я написав вам як король, тепер же я раджу вам відповісти мені, що ви радо дослухалися б до моєї поради, але ваш борг перед Італією не дозволяє вам пообіцяти, що ви не прийдете на допомогу неаполітанцям, коли вони благають вас стати їхнім визволителем». Король грає у подвійну гру? Але ж проти кого? Проти Кавура? Чи проти самого Ґарібальді, якого, наказавши спочатку не йти на континент, потім заохочує до походу, а коли той послухається, король, караючи генерала за непокору, увійде в Неаполь з п'ємонтським військом?