Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 21

— А що потім?

— Потім, щойно нотаріус втрапить за ґрати, я пред'явлю документ, датований кількома днями до арешту, який засвідчуватиме, що, вже виплативши старому всі внески, я придбав у нього практику, яка тепер офіційно належить мені. Що ж до грошей, які фігуруватимуть у якості оплати, то всі подумають, що я отримав великий спадок від діда, адже єдина людина, котра знає правду, — це Ребауденґо.

— Цікаво, — відповів Б'янко. — Але суддя спитає, що сталося з грошима, які він від вас отримав.

— Ребауденґо не довіряє банкам, тому ховає гроші у сейфі в кабінеті, і, звісно, я знаю, як його відчинити, адже, повертаючись до мене спиною, він думає, якщо мене не бачить, то я не розберу, що він робить. Тоді юристи якимось чином відкриють сейф і побачать, що він порожній. Я б міг засвідчити, що Ребауденґо зробив пропозицію так несподівано, що я сам був здивований тим, наскільки мізерну ціну він правив, запідозривши, що у нього були причини, щоб покинути свої справи. Окрім спорожнілого сейфа, у каміні знайдуть купу попелу, й хтозна, що саме там палили, а ще у шухлядці столу лежатиме лист з готелю в Неаполі, в якому підтверджуватиметься бронювання номера. Тоді вже стане цілком зрозуміло, що Ребауденґо був свідомий того, що за ним стежать органи правосуддя, й хотів від них сховатися, поїхавши насолоджуватися своїми статками до Бурбонів, куди вже, мабуть, перевів свої грошенята.

— Але коли в присутності судді його спитають про цю угоду, він заперечуватиме…

— Бозна, скільки ще він усього заперечуватиме, тож великої довіри до нього не буде.

— Ви дуже передбачливо все спланували. Адвокате, ви мені до вподоби. Ви меткіший, зацікавленіший, рішучіший за Ребауденґо, а також, як би це мовити, значно багатогранніший. Отже, спочатку ви допоможете нам у справі з карбонаріями, а потім ми візьмемося за нотаріуса.

Арешт карбонаріїв виявився дитячою забавкою, хоча насправді дітьми були якраз ці ентузіасти, котрі лише у своїх найпалкіших мріях були карбонаріями. Симоне вже давно, хоч спочатку лише через марнославство (адже знав, що кожне його викриття спишуть на інформацію, яку він дізнався від свого батька-героя), розпатякував про карбонаріїв усілякі вигадки, які йому розповідав отець Берґамаскі. Єзуїт безугавно застерігав його від махінацій карбонаріїв, масонів, мацціанців, республіканців, юдеїв, замаскованих патріотами, які, ховаючись від поліції та всього світу, видають себе за торгівців вугіллям, збираючись у різних потаємних місцях під приводом проведення своїх комерційних операцій.

— Усіма карбонаріями керує «Альта Вендіта»[106], що складається з сорока чоловік, здебільшого (як жахливо про таке казати) то цвіт римських патриціїв і, певна річ, серед них є євреї. Очолював її Нубіус, шанований пан, чиєї корумпованості стало б на ціле довічне ув'язнення, але, дякуючи своїй репутації та щастю, він у Римі зробив собі таке становище, що був поза всілякими підозрами. У Парижі Буонаротті, генерал Лафайєт чи Сен-Симон радилися з ним, як з Дельфійським оракулом. З Мюнхена, як і з Дрездена, з Берліна, як і з Відня чи Петербурга, керівники головних «Вендіт» — Тшарнер, Хейман, Якобі, Ходзко, Лєвін, Муравйов, Штраус, Паллавічіні, Дрістен, Бьом, Басьяні, Опенгейм, Клаус та Каролус, питали у нього, що робити далі. Нубіус стернував «Вендітою» майже до самого 1844-го, поки його хтось не отруїв. Не думайте, що це ми, єзуїти. Підозрюють, що це був Мацціні, який прагнув, та й наразі за допомогою юдеїв прагне очолити всю карбонаріївську організацію. Наступником Нубіуса став Малий Тигр, єврейчик, який, як і його попередник, безугавно бігає туди-сюди, аби відправити своїх ворогів на Голгофу. Однак хто входить до «Альта Вендіти» й де вона знаходиться, тримають у таємниці. Ложі теж не мають про це знати, адже «Вендіта» є їхнім дороговказом і спонукою. Самі сорок членів «Вендіти» ніколи гадки не мали, звідки прийде наказ, який треба буде передати комусь чи виконати самим. А ще кажуть, що єзуїти — раби тих, хто стоїть вище за ієрархією. Це карбонарії — раби свого володаря, який не показується їм на очі, може, якийсь старець, що диригує цією підземною Європою.

Симоне перетворив Нубіуса на свого героя, майже на чоловічий варіант Бабетти Інтерлакен, й оправив у епічну поему те, що отець Берґамаскі розповів йому як готичну новелу. Симоне заворожував Нубіусом своїх товаришів, щоправда, не згадуючи про те, що він уже давно помер.

Аж ось одного дня він показав листа, зробити якого йому не коштувало жодних зусиль, у якому Нубіус повідомляв, що незабаром у всьому П'ємонті, у місті за містом відбудуться повстання. У загону, який очолював Симоне, було складне й водночас захопливе завдання. Якщо вони визначеного ранку зберуться у дворищі шинку «Золотий рак», то побачать там шаблі, рушниці та чотири вози, повні старих меблів та матраців, озброївшись якими, вони мають піти до завулку Барбаро й спорудити там барикаду, яка перекриє дорогу до площі Кастелло. І чекати подальших наказів.

Щоб запалити серця двадцятьох студентів, годі було шукати чогось іншого, тож того провісницького ранку вони, зібравшись у дворищі шинку, знайшли у кількох бочках обіцяну зброю. А поки вони роззиралися навколо, шукаючи вози з домашнім приладдям, навіть не подумавши зарядити рушниці, на подвір'я висипало з півсотні жандармів, що тримали в руках наведену на них зброю. Нездатні чинити опір, молодики здалися. У них забрали зброю, наказали йти вперед, стати обличчям до стіни з обидвох боків вхідних дверей. «Вперед, негідники, руки вгору, мовчати!» — горланив насуплений жандарм у штатському.

І хоч здавалося, що змовники зібралися разом майже випадково, двійко жандармів наказали Симоне стати у самісінькому кінці ряду, просто на розі вулички, а потім їх раптом покликав сержант, і вони відійшли до самого входу до дворища. Трапилася слушна нагода. Симоне, повернувшись до товариша, який стояв найближче, щось тому прошепотів. Хлопці кинули погляд на жандармів, що стояли далеченько, а потім умить завернули за ріг і пустилися навтьоки.

— Стріляй, тікають! — хтось прокричав. Утікаючи, хлопці зауважили кроки й вигуки жандармів, які теж завертали за ріг. Симоне почув два постріли. Один з них поцілив у його напарника, але йому було байдуже, чи була та рана смертельною. Йому було досить, що вдруге стріляли у повітря, достоту так, як вони вмовились.

Тоді він повернув на іншу вулицю, потім ще на одну, чуючи здаля крики переслідувачів, котрі, слухаючись наказу, повернули на неправильний шлях. Незабаром він уже проходив площею Кастелло, повертаючись додому, наче пересічний городянин. Для своїх товаришів, яких у цю мить волокли геть, він був утікачем, а позаяк, арештувавши їх цілою юрбою, юнаків відразу поставили обличчям до стіни, то цілком очевидно, що ніхто з представників закону його не впізнає. Тож природно, що й покидати Турин йому не потрібно, й він може продовжити працювати, навіть навідуючись у родини арештованих товаришів, аби розрадити їх.

Тепер нічого не лишалося, як узятися за знищення нотаріуса Ребауденґо, якого здихалися саме так, як планувалося. За рік у в'язниці у старого зупинилося серце, але Симоніні не відчував у тому жодної провини: вони квити. Ребауденґо звів зі світу його діда, а Симоне — його.

Отож, це саме те, що абат Далла Піккола відкрив Симоніні. Те, що ці спогади геть знесилили чоловіка, довів той факт, що його запис у щоденнику обірвався на недописаній фразі, ніби, пишучи, він несподівано став розпливатися.

6. На службі у служби

28 березня 1897 року

Пане абате!

Кумедно, що те, що мало б бути щоденником (який читає лише той, кому він належить), перетворюється на обмінник повідомленнями. Ось я пишу вам листа й певен, що якось, мимохідь зазирнувши сюди, ви його прочитаєте. Ви забагато про мене знаєте. Ви надзвичайно неприємний свідок. До того ж — надто суворий.

Звісно, я визнаю, що зі своїми друзяками, запеклими карбонаріями, як і з нотаріусом Ребауденґо, я поводився не так, як Ви наставляєте у своїх проповідях. Утім, погляньмо правді у вічі: Ребауденґо був негідником, отож усе, що я накоїв після знайомства з ним, гадаю, було лише обшахраюванням негідників. Що ж до тих хлопчиків, то вони були фанатиками, а фанатики — то світова негідь, через хисткі принципи, за які вони фанатіють, вони власними руками творять війни та революції. А позаяк я вже давно втямив, що фанатики з цього світу ніколи не зникнуть, то чому б не отримати користь з їхнього фанатизму.