Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 41

XVII

Іван Куценко мав тепер у повозі Степанії чимало клопоту. Що буде, як за хвилину Степанія захоче вертати додому? Коли він до того допустить, і коли вона побачить селян на конях, вона миттю догадається, що його «любовні» слова, обійми і поцілунки з нею — все те було лиш його потворним підступом, нечуваними хитрощами й чорною облудою, щоби від неї видобути зізнання, що вона зробила з сестрінкою, та де її поділа. Іван міг би утікти від її такого підозріння, якби разом з нею їхав повозом назад додому. Але за ніщо у світі того він не зробить, бо не може стратити найменшої хвилинки у своїм бажанні рятувати мавку та не може кинути селян, з котрими зараз мусить їхати до того дивного товариства.

Іван думав:

«Не пущу її додому... Мусить їхати разом зі мною до монастиря... Її легко всередину пустять... А за нею і мою кінноту...»

Нараз він нагально станув, і знадвору долетів голос візника:

— Прошу пані... За нами хмара хлопів на конях іде!..

Іван трошки збентежився, відхилив дверцята до повозу та закликав до візника:

— Далі їдь!

Тим часом Степанія відслонила віконце у задній стіні повозу й, коли побачила селян на конях, запитала Івана:

— Що це значить?..

Іван теж поглянув крізь віконце й відповів спокійно:

— Нічого... Я сказав селянам, що панна граф'янка нагло забажала стати монахинею й тепер не знати, що буде з її лісовою даровизною для них... Видно, що вони їдуть у монастир запитати панну граф'янку, чи мають далі стинати дерева, чи ні?.. Це їхня справа.

— Куди ж ми їдемо тепер?.. — питала пані Степанія.

— На прохід... Ми обоє можемо уже вертати...

— Де ж ми, Іване?..

— Якраз ми виїхали з лісу...

Степанія закликала:

— Це вже задалеко... Вертаймо назад! Іване, скажи візникові, хай вертає.

В повній свідомості того, що має зробити, Іван одхилив дверцята, щоб дати доручення візникові їхати назад. Але зараз зачинив дверцята і закликав до Степанії так, начеби щойно тепер він упав на цю думку:

— Ах! У мене блиснула нараз оригінальна ідея!..

— Яка?.. — спитала Степанія і пригорнулася до нього.

Іван узяв голову Степанії у свої обидві руки і устами доторкнувся її уст.

— Ми тепер поїдемо обоє на хвилинку до того дому в лісі... — сказав Іван.

Якби нагло скорпіон її вкусив, отак Степанія відскочила від Івана, зблідла, очі витріщила і до нього крикнула:

— Що це значить?..

— Я хочу дати доказ твоїй сестрінці, як я, Степочко, тебе кохаю...

— Іванчику, невже це дійсна правда, що ти кажеш?..

— Так...

— Отже, присягни мені, Іване, чи це дійсна правда...

Іван, який заздалегідь уложив це речення, щоби воно було двозначне та не допускало кривоприсяги, супокійно відповів:

— Присягаю тобі, що я сказав правду...

— Іванчику, який же доказ ти хотів би дати перед моєю сестрінкою на те, що ти лише мене кохаєш?..

— На очах сестрінки я обійму тебе й закличу: «Ти, Степочко, моє єдине й вічне вогняне кохання...»

— Мій найсолодший, хай буде так... одначе з одним маленьким застереженням...

— Яким?..

— Обіймеш мене... і навіть поцілуєш на очах сестрінки, але, за винятком її, хай ніхто не бачить і не знає цього...

— Чому?..

— Бо, знаєш, якби чоловік довідався, були б великі неприємності...

— А від сестрінки не довідається?..

— Він їй ніколи не повірить... Він її має за пострілену людину...

— Так не можна говорити. Мусиш бути справедливою супроти неї, тим більше, що вона твоя сестрінка. Отже, згідно з правдою обоє мусимо сказати, що твоя сестрінка — незвичайно мудра та розумна панна.

— Значить, Іване, я не тільки гарна, але і мудріша, й розумніша жінка від сестрінки, правда?..

Іван пригорнув її до себе.

Тим часом Івана вже стала брати досада, й він тепер продумував над тим, як би висвободитись від слинявих ніжностей Степанії. А вона розжалоблювалася:

— Ох, яка я нещасна! Я поїду на відпуст до Лопатина... Багато грошей дам на величаву службу божу, щоби ти, найкращий, найсолодший мій Іване, був вічно мій.

Іван глянув на Степанію і нагло стрепенувся, йому здавалося, що те єство, що тремтючі рамена до нього простягає і з затьмарених очей несамовиті блискавиці викидає,— це не Степанія, дружина шляхтича. Це уосіблений, потворний, всемогутній, ірраціональний та сліпий інстинкт, котрий з любові до життя — життя руйнує, до мети йде по трупах, любується розпукою людей, любується кайданенням народів і розкішно божевільним торощенням та топтанням усього, що найсвятіше.

Іван одхилив двері й закликав до візника:

— Гов! Стань!

— Що ти робиш, Іване?.. Чого ти з повозу виходиш?..

Іван не обізвався. Вийшов скоро та махнув рукою до селян на конях, аби приблизилися до повозу. Задудніла земля від чотирьох соток кінських копит, а мовчазний понурий ліс перехоплював жадібно гомін тупоту та ніс його у безвісті й, немов словами, гомонів:

— Так-так-так-так...

Іван моргнув до селян і голосно закликав так, аби Степанія могла почути:

— Пані Гаєвичева боїться... їдьте по обох боках... візьміть повіз поміж себе...

Передні їздці мовчки розділилися надвоє й зараз виконали Йванове доручення.

Тоді Іван велів візникові далі їхати й сам сів до повозу.

— Іване,— шепотіла, стогнучи, Степанія,— нащо ти це зробив?

Іван відповів з ледве помітною іронічною усмішкою:

— Маєш гвардію... Вже тепер боятися не будеш...

— Іване, я ще гірше боюся тепер...

Степанія хвилину придивлялась коням і їздцям, і нагло вхопила Івана за руку, й злебеділа:

— Сокири... Ліс сокир на конях!..

Іван погладив по руці Степанію та успокоював її:

— Яка ж ти боязлива!.. Та чого?.. Невже в тебе сумління нечисте.

— Моє сумління людське... Та нащо так багато сокир?..

— Для твоєї охорони... Будь розумна... Це одно. Опісля ясно: годі було тим робітникам знаряддя праці покинути в лісі.

— Іване, завертаймо назад!..

— Вернемо... вернемо... Вже за хвилину чорний дім...

Степанія затягнула по свойому боці заслону на шибу повозу й закликала:

— Іване, спусти заслону!.. Я не можу дивитися на ті сокири... Спусти заслону!..

— Не можна. Люди будуть думати бозна-що...

— Хай думають. Моя любов до тебе більше варта, ніж усякі поговори...

Степанія силкувалася заслонити шибу повозу по Івановому боці. Однак Іван одсунув заслону назад. Тоді Степанія почала неспокійно повертатися то в один, то в другий бік, ломила руки і стогнала:

— Іване, мені тут тісно... Я не можу дихати... Щось мене за горло хапає... Я тут задушуся...

— Успокійся, Степо, успокійся!..

— Вони з тими сокирами їдуть освободжувати мою сестрінку... вони про все дізнаються... Сестрінка скаже їм, що я її замкнула в чорнім домі... і виставила її на сміх, на позорище, на муку...

При останніх словах Степанії Іван здригнувся й зараз виглянув з повозу та крикнув до візника:

— Скоро! Скоро! Жени, що коні вискочать!

Тепер повіз і їздці, як буря, гнали, а все мовчазний, похмурий ліс, неначе задоволений, гудів таємно:

— То-то-то-то! Так-так-так-так!

А Степанія почала плакати та лепетала:

— Коли моя сестрінка перед хлопами заплаче, то за ту всю кривду, що я їй зробила, хлопи мене зарубають...

— Про яку це муку сестрінки ти говориш?.. — запитав Іван стривоженим, кров'ю закипілим голосом.

— Я сказала людям у монастирі: як моя сестрінка буде вперта, то беріть її й на муки, щоби приневолити її вийти за муж за Козицького, або стати монахинею... Іване, золотий Іванчику, рятуй мене!.. Я грішна... Не дай мене сокирами зарубати!..

Іван відповів понуро:

— Селяни сліпо слухають мене. Без моєї волі з голови тобі і волос не спаде...

— В кожнім випадку?.. — питала-прохала Степанія.

Іван хвилинку подумав, потім одказав:

— Коли сестрінці не заподіяли в тім чорнім домі кривди, тоді можеш бути спокійна. Коли ж її на муки взяли, я тоді не буду мати впливу на селян...