Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 16

Вийшли із гущавини.

Мавка глянула на столик, на книжки на нім, на лавку і закликала:

— Ви тут розгосподарились, лісовику?

— Я покажу вам ще щось більше, мавко.

— Що таке?

— Прошу за мною.

Мавка взяла його знов за руку обома маленькими своїми ручками і з ним увійшла в ліс, який був власністю громади.

Свіжі молоденькі сосонки, що розпустили буйно гілля на долині, одяглися в запашне одіння соковитої густої зелені й, мов незлічимий рій дівчат, невинно та покірно задивилися в гарячу синяву небес.

Іван вийняв з очерету кладку та поклав її через потік, опісля перевів по ній за руку мавку на той бік.

Із гущі острівця ледве виринала невеличка хата.

Мавка не могла надивуватися, як оглядала хату.

Обійшла її довкола, заглядала у віконце, а найбільше дивував її дашок тієї хати, що подібний був до розкуйовдженої голови, обложеної листям, гіллям, тринням з дерева й терміттям.

— А де комин? — засміялася мавка.

— Не треба, літо... — скромно відказав Іван.

— Це так, як у казці... Я люблю казки.

— Лише з маленькою різницею... — сказав Іван.

— З якою?

— Хатка в казці стоїть звичайно на курячій нозі... а моя — на твердих підвалинах...

— А що сильніше? Тверді основи дійсності чи куряча нога у казці? — запитала мавка, обкидаючи Івана сяйвом своїх очей.

Іван глянув на мавку й зауважив, як легенькі хмарки рум'янців перебігають по її обличчю, а її груди підносяться, хвилюють. По хвилині відповів:

— Тверді основи дійсності є куди слабші, ніж куряча нога у казці...

— Чому? — спитала мавка.

— Тому, що кожну хату, хоч з якими підвалинами, знищить зуб часу чи людська злоба, але хатина з казки вічно житиме у людській уяві.

— В нас обох одна думка...

Стиснула обома руками його руку та дивилася на нього вдячно, пристрасно, любовно.

Була така гарна, що Іван почув тепер одне бажання: поцілувати її мудрі, чародійні очі й зараз же умерти.

Однак він міг тільки мріяти про те.

Адже вона — його мрія, привид, невловимий гомін...

А мавка вже піднесла праву руку, щоб закинути Іванові на шию та поцілувати його кріпко, міцно, в самі уста.

Вже зробила крок, аби кинутись йому на шию, але затрималась.

— Любий мій лісовику, а яка всередині ваша хатка?..

Мавка зацікавилася у хатині всіма предметами, що їх там найшла.

Не було їх багато.

Крісло власного Іванового виробу, березовий віник у куті; на колодці при стіні тарілка, вилки, ніж і невеликий горщик; напроти віконця при стіні тапчан із постіллю та подушкою, що біліла привітно серед небілених стін.

На стіні висіли три образки: Гомер, Хмельницький і Шевченко.

Біля ліжка зайняла місце отверта скриня, а в ній було повно книжок.

У куті, напроти вікна, стояла скринька, на колодку замкнена. Біля подушки при тапчані на збитих дощинках куляла свічка, обкапана з одного боку, а біля неї лежала коробка з сірниками. На стіні теж висів немічний, старий, маятниковий годинник з заржавілими колодками і спокійно тикав у меланхолійній тиші хатки.

Найціннішим предметом у хаті був гарний дар від когось, котрий не забуває навіть найбідніших: світлотінно вимережаний килим, який пополудневе сонце простелило на підлозі крізь вікно.

Мавка довго переглядала книжки й дивувалась, як дитина.

Ця вбога хатка і її ще бідніша обстановка прокидали в серці мавки радісні і сумовиті почування.

Це була для неї хатка із не знаного їй світу, про котрий вона читала тільки у книжках.

Перше всього їй здавалося, що тут іздалеку від гамору життя людина може думати глибоко й може видумати щось велике.

Глянула на колодку під стіною.

— То це усе ваше кухонне знаряддя?..

— Так.

— А хто ж вам, лісовику, їсти варить?..

Іван усміхнувся:

— Кухар...

— Як це?.. Ви маєте кухаря?

— От так: я — лісовик, а мій кухар — Іван Куценко...

Мавка припала до нього, й обома лелійними пелюстками своїх рук узяла його за рамена, і хвилинку обсипала його жаром своїх очей.

Іван, упоєний чарами її краси, нагло запалав жагучим бажанням раз, єдиний раз поцілувати ці її маленькі, мудрі, вишневі, чарівні уста...

Мавка сіла на крісло.

— Мавочко, моя весняна мріє, скажіть мені, будь ласка, що діється у вашім серденьку?..

— Колись скажу...

Іван хвилинку думав, опісля розказав мавці про гостину батька й брата в нього тут у лісі.

Мавка слухала з найбільшим зацікавленням і тішилася, як пізнала, що він не знає про її гостину в його батька.

Іван вийняв тисячу корон і став просити мавку, щоб вона ті гроші переховувала в себе.

Мавка не хотіла, щоб Іван жив далі в лісі, бо це може стати дійсно небезпечно, й не хотіла брати гроші в переховок.

Аж коли Іван розказав всю історію з управителем, вона злякалася і взяла гроші від Івана.

— Чому ж ви мені того зараз не сказали? Я його нагнала вже зі служби.

Іван сказав:

— Це майже божевільна людина, здібна до найбільших злочинів. Це він учора так реготався у пшениці, як побачив нас обох разом.

— Так? Невже це справді він був?..

— Люди витягнули його з пшениці і гнали його селом, а він не хотів признатися, що він управитель... Аж коли йому загрозили, що його спалять, він признався, і тоді село серед насміху й побоїв загнало його додому.

Мавка дивувалася і повторювала:

— То він сміявся з нас?.. Ох, здається, не було би гріху, якби люди були його вбили.

ХХІІІ

Коли виходили з хатини, мавка позирала на Івана з гарячим почуттям і добротою.

«Тепер, лісовику, коли ви двічі збереглись від смерті, ви мені подвійно дорогі».

Сіла при столику.

Іван узяв руку мавки у свої обі долоні:

— Вам, мавко, я завдячую не лиш моє тілесне, але — і це головне — моє душевне й духовне життя. Ваша велика любов до народу та до всього, що просте, вбоге, але добре і шляхетне, творить чуда.

От мені, наприклад, так здається:

Хоч од почину світів минули мільйони літ, то де любов заквітне, там є перший день світотворіння.

Обоє хотіли тепер не сказати й не признатися, а голосно крикнути, щоб ліс і синє небо і земля почули:

— Я кохаю тебе!

Мовчки слухали кукання зозулі.

Мавці здавалось, що саме любовне слово — заслабе, замарне у порівнянні з незбагнутою силою, яка народжується у душі, щоб кинути її настрічу другій, спорідненій істоті.

Тепер вона й без слів вже знає, що Іван її кохає, а вона його.

Однак як перейти межу, яка не дозволяє ні йому, ні їй свобідно, щиро, якнайсердечніше і без соромливості й без остраху собі взаємно впасти в обійми.

«Ти задумуєш небезпечну гру з огнем...»

Усміхнулась і сказала в думці:

«Бабусю, вибач, але я говоритиму так само, як ти, коли постаріюся, як ти, моя кохана».

Вона нагло встала і взяла торбинку в руки.

— Мій любий лісовику,— засміялась,— я вже мушу йти додому...

Іван злякався:

— Але ж, моя весно! Сонце ще високо...

Мавка зауважила, як Іван поблід і затремтів.

— Ні, ні, я жартую... Знаєте, лісовику, забавмося в хованку. Добре?

— Прошу, дуже радо.

— Ви лишіться тут і ждіть, аж я з гущавини дам знак. Тоді мене шукайте.— Скинула капелюх.

— Дайте його до хатини.

Коли Іван ішов з її капелюхом до хатки, мавка простягла до нього руку і з розкішним усміхом закликала:

— До побачення.

Як Іван з хатини вийшов, не побачив мавки і не знав, куди вона ділася.

Він сів при столику і ждав її знаку й не міг діждатися.

Почав уже бентежитися.

Нараз почув м'який, хрустально-дзвінкий голос мавки:

— Довго тебе тут я жду, вже прийди, моє серце, ось тут я.

Розкішно-млісна хвиля вдарила йому на груди. Мов промінь сонця до зорі, так він до неї біг.

— Я крилами усіх орлів лечу до тебе!

Моя весняна мріє, де ти?

— Тут я!.. — загомонів до нього ніжно ліс.

Іван продерся з трудом крізь гущавину й, коли побачив мавку, остовпів з великого зачудування.