Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич - Страница 7

Що значить казкова боротьба гігантів і титанів у порівнянні зі загальнолюдською різнею? Там була велич ідеї, зате у світовій війні боролося саме розховстане божевілля, а з тисяч людських гармат ревіла несамовито тільки одна одніська безконечна пристрасть: мучтеся, конайте глупі люди, бо мені, сильнішому, ваша кров — райські пахощі, ваш плач і стогін конання — небесна музика, ваші трупи — підвалини мого життя, ваш гріш — найсвятіша мета мого буття. Безбережні ріки крові і сліз проливають люди, будують нову вавилонську вежу з людських трупів, нові піраміди з людських черепів, відмежують себе кривавими хмарами від неба, і вбивають у себе затруєні ножі, і в п’янім шалі при тому кричать, що все те роблять у ім’я культури! І властиво це правда, бо ж ми звірі, знаємо вже, що значить «культура».

Коли доктор Сич почав малювати бойову картину зі світової війни, як вороги, пробиті багнетами, повзли у власній крові до себе й завмираючими пальцями впивалися одні одним у вічі й зубами вжиралися одні одним у горла, наступили серед звірів вибухи нервових ударів і омління. З тієї причини доктор Сич перервав оповідання і сказав:

«Браття Звірі! Дякуймо нашій матері-природі за те, що ми, звірі, некультурні. Дякуймо їй за те, що живемо по її закону. Ми, звірі, як це каже латинська приповідка «naturam sequitur ducem, ergo nunquam aberrabimus»1. В чім же тайна цього закону? Мати природа каже ось як: «Життя — це боротьба», в котрій сильніші створіння живуть і розвиваються коштом слабших. Отже, сильні звірі живляться слабшими звірами, сильні люди слабшими людьми. Це — основа життєвої правди. Значить, із того виходило б, що між людьми і звірами немає різниці. Хто так думав би, цей грубо помилявся б. Чому? Вся різниця тут лежить не в ідеї, а у формі. Отже, перше: звір їсть слабше створіння тільки тоді, коли зголодніє. Людина вбиває людину не для заспокоєння свого голоду, тільки на те, щоби втихомирити свою ненажерну жадобу низького самолюбства, свої поривання кровожадного нищення й виповнити свою душевну порожнечу, яка може сміло міритися з порожнечею всесвіту. Друге: звірі вбивають себе зубами й пазурами, так, як закон природи велить. Люди нищать себе, як останні труси, а саме: колами, ножами, крісовими й гарматними кулями, затроюють собі повітря, топлять себе у воді і в ріках крови. Третє: Звірі знають добре, хто хоче їх пожерти, а хто ні, хто їм брат, а хто їм сват, а хто їм ворог. З тієї причини в життєвій боротьбі легше звірові забезпечитися від нападу. Коли, наприклад, ведмідь хоче з’їсти оленя, то олень уже здалека це знає, бо вичитує з очей, з цілої постави ведмедя ось яку щиру, правдиву, нелукаву думку: «Ти, мой, утікай, бо я тебе з’їм».

Інакше, о цілком інакше мається діло з людьми. Майже нема чоловіка, який був би певний і безпечний перед другими людьми. Він не знає, чи його найближчий приятель, ба навіть, чи його власна жінка не ошукає, не зрадить його та не вб’є йому душі й тіла. Коли, наприклад, двох вовків зустрінеться в лісі, то ні один із них не має причини бентежитися, боятися і тривожитися, бо один вовк дуже добре знає, що другий такий самий вовк, як і він. Вовк — так вовк та й годі. Коли ж одначе зустрінеться в лісі випадково двоє людей, то одному і другому серце з жаху холоне, бо одна людина думає про другу ось як:

«Сусе Христе!.. Це певно злодій... розбійник... душогуб!»

Коли люди хочуть убити других людей, то беруть собі до помочі всю найчорнішу прірву облуди, лукаво приязної усмішки, завертають побожно очі до неба, кладуть ліву руку на серце, а правою держать іззаду ніж і наче квочки до зерен пшениці раз-у-раз кудкудакають своїм жертвам:

«О, друзі, приятелі, ми ходячі міхи любові, поступу, братерства і т. д., для вашого добра... Що? Ви не хочете? Вибачте... будь ласка... вибачте... будь ласка...» І по такому вступі гайда ширити любов і т. д. — ножем! Вкінці ось яке явище, знаменне для звірів і для людей. Звірі не люблять дивитися на муки створінь, бо це противиться їх природним почуванням. З тієї причини сильніший звір убиває слабшого звіря на місці, в один мент. Але й вид убитої звірини йому противний. Оттому він і пожирає його дуже скоро і при тому деякі звірі навіть очі заплющують. Як же вбиває людина людину? Прочитайте тільки історію про вічно закутих людських невільників, про переслідувань християн, про тортури іспанської інквізиції, про мучення людей на судах, про жахливі варварства людей над людьми в час революцій, про повільне й довголітнє конання так званих людських злочинців по тюрмах, про свідоме, розховстане, розшаліле й холоднокровне катування цілих народів народами переможцями й матимете поняття про нашу звірячість і про людську так звану гуманність. Межи звірами є тільки одна порода, яка під впливом людської жорстокості навчилася й сама мучити й катувати довго свої жертви. Це людські коти, котрі задушують бідні миші дуже поволі, серед розкішного муркотіння. Думав би хто, що при вбиванні миші кіт відмовляє жертвенну молитву... Але де там? Він так любується муками своєї жертви! Що це таке? Це овоч людської культури. Зокрема треба згадати потворну людську жорстокість, яка покаже нам одну з найнаглядніших картин виродження людської вдачі».

Боротьба когутів і биків

Доктор Сич вимовив таємні слова клятви й на темній стіні пралісу появилися дві картини боротьби, котра якраз тепер кипіла на світі. Одна картина зображувала криваво смертельний двобій межи двома когутами серед юрби людей, які нахилилися над борцями та приглядалися їм і здушеними, дикими окликами заохочували їх роздирати один одного.

Очі тих людей палали несамовитим полум’ям розкішної насолоди, а їх обличчя кривилися від потворної радісної млості. Вискубане пір’я підіймалося, наче мала хмарка над когутами, а з їх усього, вже напівголого тіла, спливала струмочками кров. Здавалося, що чим більше слабне сила когутів, з тим більшою заїлістю вони скачуть на себе й розпорюють один одного скривавленими дзьобами й кігтями.

«3віринна Громадо!»,— говорив доктор Сич,— «дивіться! Жорстокість, яку показують когути — це не їхня звіряча властивість, не їх вина — це розбещена бездушність людини, якій удалося своїм талантом перенести її на цих нещасних когутів!»

Обурення й жах звірів на вид цієї боротьби та її видців, людей, дійшли до найвищого степеня. Найголосніше висловлювали свої почування жінки-борці за звірину честь, а між ними в першому ряді сороки. Вони охрипли від безперестанного скреготіння до людей на образі: «Дамо ми вам розкошуватися нашою кров’ю, ви, францьоваті Гішпани! Ви, холоднокровно ошалілі Джон булі! Ледащо! Нікчемні виплодки!»

Кілька когутів і курок не могли витримати на своїх місцях. Вони полетіли до картини, щоб видзьобати тим людям очі. А коли одна курочка приглянулася ближче когутові, кудкудукнула-злебеділа на цілий праліс божевільним голосом: «Сусе Христе! Мій батько!» і з тими словами впала, як нежива, на землю. Треба було омлілу курку водою відливати.

Зате майже все звірине царство аж завило з радості, коли підчас боротьби биків один ранений бик настромив собі на роги тореадора, котрий червоною плахтою дразнив свою жертву. Коли одначе другі людські борці вбили в бика цілий ліс ратищ і їхня жертва почала серед крови хилитися додолу, поважні носороги, буй-тури, зубри й олені кинулися в напрямі до жахливої картини, переломали поліційний кордон та хотіли взяти на роги всіх видців, особливо пишно убраних дам, які на вид звірячої крови і смерті аж омлівали з розкішної змислової насолоди. Та в тій хвилині картина по бажанню доктора Сича щезла, а коли всі звірі після глибокого схвилювання прийшли до себе, він сказав:

«Що нам доказують усі мої виводи й ці картини, які ви якраз бачили? Вони доказують лиш одну правду, непохитну і тверду, наче граніт: коли звірі для необхідного утримання життя мусять убивати других звірів і людей, то це називається по-людському «звірство»; коли ж люди вбивають людей не для втихомирення голоду, тільки для задовільнення своїх уроджених поривів самолюбства, жорстокості й варварства, то це по людському зветься «культура».