Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич - Страница 21

Одушевлений цією великою думкою, повелів Слон звірям уставитися доцільно до потреби хору. Було неможливо й непотрібно гуртувати звірів так, як це водиться в людей, у чотири відділи, відповідно до чотирьох голосів. Що значать чотири убогі людські голоси в порівнянні з безконечним багатством одмін і красок звіриних голосів? От із тієї причини велів Слон гуртуватися звірям у хор по їх тілесній величині, з якою в деякій мірі згоджувалася якість їхніх голосів. Отже різні-прерізні співочі комахи, мушки і цвіркуни літали прозорою хмаринкою перед обличчям Слона або сіли собі на близьких кущах і деревах. За ними засіли найрізнорідніші птиці, менші напереді, а більші чимраз далі позаду. Чотириногі звірі уставилися на землі, найменші близько Слона, а більші постепенно чимраз далі позаду, де на самім кінці зайняли місце буйволи, носороги, зубри, буй-тури і слони.

Коли уставлення хору скінчилося, всі звірині співаки вперли свої очі у свого диригента Слона. Слон іще мабуть ніколи не виглядав так поважно й величаво, як у цій хвилині. На знак уваги він підняв свою могутню батуту трубу і тримав її якийсь час у воздусі. Тоді нараз якесь розкішно-гаряче почуття прошибло душу звірів, а в найближчій хвилині ніби струя морозу пройшла їх тіло. Це було тому, що вся природа разом зі сонцем на верхів’ях пралісу немов завмерла у напруженім ожиданні найближчої хвилі, коли глибоку глушу розірве нагло одне чуття, одна воля, одна думка, висловлена мільйонами голосів сотворінь.

Слон спустив свою трубу й настрічу ясній блакиті небес, безмірній далині пралісу і в душі всіх сотворінь, які чують, розуміють і слухають голосу матері-природи, полинула на тисячах і тисячах мов і голосів ось яка пісня створінь у пралісі:

В долах і горах,

Борах і зворах,

На вершинах,

В диких пустелях

І в підземеллях,

В мор глибинах,

Всюди, о, світе,

Ми, твої діти,

Вічно живем.

Сонцю радієм,

Щастя лелієм

Ніччу і днем.

Мамо природо,

Ти, наша вродо,

Дяка тобі!

Всім нам дай силу

Неодолілу

У боротьбі.

А як остання

Хвиля вмирання

Прийде в наш бій,

Дай тоді, мати,

Легко сконати

Й мушці дрібній!

Завдяки вродженому музикальному хистові створінь і мистецькій оруді Слона хор виповнив своє завдання величаво. Це була справді могутня, космічна симфонія життя, почуття боротьби й бажання легкої, безбільної смерті. Кожне слово гімну було в хорі правдивим і глибоким пережиттям, яке виявило себе вповні відповідним художнім малюванням при помочі поглиблювання, підношення і степенування різних-прерізних голосів. Тому і враження гімну було таке глибоке, що ще довго по тім, як хор перестав співати, звірі стояли, як зачаровані й закляті та все ще слухали дивного, прошибаючого гомону пісні, що бриніла не в їх вухах, а в їх душах. І якраз оця хвиля гомоніння пісні в їх душі була хвилею найвищої насолоди. І тому створіння стояли у святочнім онімінні й ніхто не важився перебити їхній великий і святий настрій буденними окликами й оплесками на знак признання. Такі оклики й оплески можливі, як потому сказав Лис Микита, тільки в людей тому, що люди або бездушні або в їхній хирлявій душі розцарилася велика порожнеча, в котрій усяке враження твору штуки губиться, лишається в ній тільки якийсь плиткий спогад, який силує людей замість оддатися зовсім враженню краси штуки, грубовато плескати в руки, дико тупати ногами і кричати «Славно! Ще раз!» Так, якби враження краси мистецького твору було кусником м’яса, по зїдженні котрого голодний людський шлунок кричить: «Іще одну порцію!»

Першу зворотку гімну почали звірі співати «унісон», причому глибоко вражала незвичайна, в людей небувала й неможлива віддаль октав од найтоншого бриніння аж до найнижчого гудіння й рокотіння могутніх звіриних басів, а властиво басищ. Майстерним орудуванням умів Слон довести до того, що слова «на вершинах» співали передовсім ті створіння, в котрих найвищі й найтонші голоси. При словах «в диких пустелях» виринули з повною силою на перше місце голоси звірів-громадян пустині. Коли ж із понурим виттям шакалів, гієн і пантер змішалося прошибаюче «кра! кра!» гайвороння, то кожне створіння, що навіть іще не було на світі, тільки ще находилося в лоні матері, могло мати поняття про цю безмежну картину опущеності, таємного жаху і смертельної самоти, якій на ім’я пустиня.

Чудово вдався хорові глибокий контраст до слів «на вершинах», а саме «в мор глибинах». Створіння, що були мешканцями таємних морських глибин, не могли з лучбово-здоров?яних причин узяти участі в великому звіриному зборі. Ось чому носороги й гіпопотами були звірами, що змалювали своїми дивовижно-глибокими басами знаменито всю загадочно-дивну западню морського дна.

Незабутню глибину враження викликав звіриний хор, коли співав з другої зворотки місце «Сонцю радієм».

Але деякі круки міркували, що навіть пісня до сонця не може обійтися без них і вмішали в цьому місці до гімну своє понуре «кра-кра!» Цей поганий роззвук дуже розлютив царя Лева й по його наказу соколи присилували круків до мовчання словами:

«Стулите ви, чорні круки, свої розкракані дзьоби?»

Різнорідне багатство чудових сонячних мелодій дійшло до найвищої точки. Кожне створіння співало в честь сонця іншу пісню, відповідно до своєї життєвої сили, до глибини й ширини своїх переживань і до снаги малювати всі відтінки свого чуття одушевленими звуками. Та проте яка божеська гармонія в тій позірній безгармонійності! Яка подиву гідна єдність у великій різноманітності! Може перший раз тоді почувалося, що в вирі окремих стежок природи єсть один основний шлях. У невідомих тайних нетрях мільйонів і мільйонів сердець одне серце б’ється, у мільярдах і мільярдах розкинутих і заблуканих душ одна душа ясніє!

* * *

Сонце, що вже незадовго мало сісти на верховіття пралісу, слухало з усміхом своїх дітей, котрі співали йому пісню вдячності й радості. Воно облило їх розкішно теплою повінню яскраво-золотого проміння, яке простелилося самоцвітними пасмами по зеленій землі, заглядало в темні сплети й закутки тисячолітніх дерев, лягало відпочивати на кучеряве верховіття й дивилося враз із зеленню землі та з безкрайою блакиттю небес на темний праліс і на створіння в нім.

Затоплені в могутній золотій струї світла і пройняті всевладними почуваннями після відспівання гімну, стояли діти природи німі, зачаровані. Були похожі на якісь ясні, розвійні тіні, що ось-ось розпливуться, як непевні видіння, у хвилях сонячного світла. Навіть сніжно-білі коти робили враження якихось небувалих, неземних істот. Вони дуже подобалися сонцю, яке відбивалося рясними жмутами проміння в їх очах, неначе приглядалося собі в них, як у дзеркалі. А один кіт, захоплений чарівною подобою своїх племінниць, нявкнув дуже чутливо ось як:

«Які гарні були б людські жінки, якби вони мали вірну собачу душу та чудові котячі личенька!»

Перші слова третьої зворотки, себто «Мамо природо» були величним соло диригента Слона. Здавалося, що в його могутнім голосі пробивалася молитва ще первісних стихій природи, котрі серед титанічної боротьби щойно оживилися першим блиском свідомості життя і в почутті своєї сили та одночасної безпорадності неначе тулилися до природи, як діточки до грудей матері. За Слоном почали другі створіння повторювати його мелодію шляхом фуги, яка пробігла нескінчене число звіриних грудей, щоб опісля злитися у стихійно могутній акорд, замкнутий словами:

Всім нам дай силу

Неодолілу

У боротьбі.

Драматична сила всемогутнього царства звіриних тонів досягла тут небувалої висоти. Почувалося, що тут серед страшенного ломоту, реву та стогонів розвалюється понура тюрма світу: гори валяться на гори, тріскають одвічні гранітні підвалини, розриваються чорні хмари, стрічаються в жахливому зударі розхвильовані океани та безмірними струями води, пари і мраки заливають землю, закривають високі гори і б’ють раз-у-раз потворними бурунами об склепіння небес. Усе суне, все летить і скочується в чорні челюсті чимраз то свіжих безодень. А серед осліпливого блискання блискавиць і понурого рокоту громів над цим усесвітнім образом розвалу, руїни та смерті здіймається могутній Дух творіння й голосом, од якого жива душа завмирає з величного захоплення, кличе: