Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич - Страница 18

«Подивився, сину, на свою тісну буду! Це твій світ! Глянь на ланцюг, яким людина прикувала тебе до буди. То твоя доля! Це відплата людини тобі за те, що ти ночами не спиш і пильнуєш людського майна й життя! Чи не ліпше було б, якби ти замість нужденно животіти в душливій буді бігав собі буйним козаком по цілому світі? Якби замість кайдан на твоїм тілі ти почув на собі подих безмежного вітру та розкішні обійми волі? Чи не ліпше було б, якби ти замість бути покірним рабом пана був сам собі паном і рабом на лоні матері-природи? Якби ти боровся й умирав, як герой, за свої власні святощі й за свої власні гріхи, а не скакав насліпо в огонь і воду за людину? Що так тебе в’яже з людиною? Невже ці марні відпадки з людського стола, яких усякий звір, що себе шанує, навіть у рот не брав би? Адже мати-природа дала тобі кріпке здоров’я, добрий нюх і сприт, і завдяки цим прикметам ти міг би собі щодня жити, як людський цар! Чому ж ти поводишся супроти людини, як який немічник або жебрак? Але це ще найменше. За шматок хліба, за глечик помий, за твої недоспані ночі для людського добра, чого ти не раз і не два діждався? Ото цей чоловік, цей твій пан не раз тебе тяжко побив! А вже що найстрашніше, то ця ганьба й наруга, що її кидає тобі людина безперестанно в лице тим, що уважає твоє вірне собаче ім’я рівнозначником усього найнижчого. Невже ти не чув не раз, як людина кричала на твоїх очах до злодіїв, яких ти відганяв від її господарства? Уяви собі глибину людської думки і вдячності: ти з крайньою небезпекою життя розриваєш собі груди гавканням на розбишак, а людина вибігає з хати і кричить до них:

«Дам я вам моє добро красти, ви злодюги, пси, ви, собаки!..»

А що діялося у твоїм серці, як ти чув на подвір’ї сварку між людськими жінками? Невже ти забув, як одна стара жінка кидала в лице другій найтяжчу зневагу, яку можна собі уявити для собачо-жіночого роду? Не чув ти, як біля твоєї буди ця жінка кричала до другої: «Ти стара суко!»

Так говорив до мене не раз голос із сумерків віків.

І раз я по важкій душевній боротьбі постановив покинути людину й піти собі у світ за очі. Це було так: одного дня над вечором у місяці маю відв’язав мене мій пан, погладив мене по голові та каже до мене: «Іди й погуляй собі трошки!» Я поцілував мого пана в обі руки й миттю погнав на свіже повітря. Сонце усміхалося до мене і здавалося мені, що з кожного куща, з кожної травички і з кожної квітки гомонить велична, вічна пісня весни й кохання. І сам я не знаю, як і коли я серед радісного почуття волі опинився аж у другому селі. Дивлюся я, аж бач: біжить мені на зустріч якась молоденька, чудова панна Собаківна. Найясніший Царю! Каже святе письмо: всякоє диханіє любить коханіє. А ще до того май, квіти й напроти мене запашна чародійна маєва рожа в постаті панни Собаківни! Що ж дивне, що моє голодне серденько запалилося на перший погляд жагучим огнем кохання! Та й побачив я, що й панна Собаківна теж мене собі сподобала. От ми зараз таки привіталися по старособачому звичаю носами й закохалися в собі. Бігали ми серед любовних розкошів лугами, полями, лісами і вночі присягнули собі при сяйві місяця, що тільки смерть одна розлучить нас. Серед пестощів-любощів я й не стямився, як ніч минула й величне сонце стало своїми золотими променями благословити наші гарячі цілунки. Я вхопився за голову, бо перший раз у житті я занедбав свій обов’язок супроти свого пана. Ану ж його вночі злодії обікрали? «Батеньку мій!»,— кричу в розпуці. Стою тепер, як Геракл на розпутті: по однім боці щастя кохання, по другім боці кайдани служби. Тут моя мила, там мій пан. Що його робити? А тут не можна часу гаяти! Моя мила намовляє мене, щоб я покинув свого пана й буяв з нею свобідно по світі. Я на те так їй відповідаю:

«Я тебе, моя зоре, кохатиму до гробової дошки, але ти балакаєш, як, вибач, молоденька гусочка. Адже ти не почуватимеш ніякого пошанівку до мене, коли я, твій наречений та без посади буду...»

Вона далася переконати й ми обоє рішили сходитися щодня під захід сонця посередині між нашими селами в зеленому гаю.

Прибігаю я дуже стривожений до свого пана, а моє серце мені у грудях молотом б’є. Але все було в порядку, тільки мій пан ходив чогось дуже захмарений. Прив’язав мене мовчки до ланцюга, а потім прийшов до мене з батогом і нумо ж мене окладати раз-у-раз пужівном! Луп тай луп мене, аж мені свічки в очах стають і все при тому примовляє:

«Де ти був цілу ніч, лайдаку?»

Я йому кажу, що кайдани палкого кохання були причиною мого спізнення і прошу, благаю його пробачити мені та цілую його в ноги й руки. А мій пан далі мене б’є, як божевільний і кричить:

«Дам я тобі любощі, ти, сякий-такий вітрогоне!»

Ох, те нещасне кохання! І ще нещасніша вірність людині! Так мене збив мій пан, що я цілий день і цілу ніч не міг ні лежати, ні стояти, ні сидіти. Я постановив умерти з голоду або, як мене пан одв’яже, втекти від нього раз на все. На другий день над вечором приходить до мене мій пан. Сміється до мене, гладить мене по голові, по хребті та говорить до мене лагідно:

«Не гнівайся на мене, мій любий друже! Я тобі кривду зробив, правда? Вибач мені!»

Сказав так, клякнув коло мене, відв’язав мені з шиї ланцюг і взяв мою голову в руки та притулив свою голову до моєї. О, мамо природо! Браття і сестри мої! Подумайте: людина, це могутнє єство, цей пан світу, каже мені, нужденному собаці «Мій друже» і просить мене пробачення! Як я почув його лице коло свого, як я глянув йому в очі, якесь безтямне, божевільне почуття радості і щастя обхопило мене. Я все забув, усе панові простив і почав плакати зі зворушення, як яке маленьке песенятко та лизав моєму панові лице, очі, ніс і чоло, руки й ноги. Пан сам тримав мені миску з поживою та заохочував мене, щоб я все з’їв. Я так і зробив, а мій пан каже до мене:

«Тепер побрикай собі трошки, але не забудь на ніч вернути додому»

Як я відходив, пан глянув на мене дуже уважно й бистро своїми очима. І тоді я відкрив виразно це, що непевним сумерком лежало на дні моєї свідомості, а саме: я пізнав, що причиною моєї вірності людині є не хліб чоловіка, не його пестощі, тільки якась таємна сила, котpa промінням б’є з очей людини. Що це таке ця сила в людських очах, чи це який бог, чи диявол, чи небо, чи пекло, я сам не знаю. Але це якась страшна сила, перед якою я чую всю марність, нужденність свого буття. Рівночасно почуваю, що не можу без тієї сили в очах мого пана ні думати, ні радіти життю, ні умерти спокійно. I хай людина мене любить або ні, хай наді мною знущається, хай мене вб’є. Та коли мій пан гляне мені в очі, я чую, що я дрібна порошинка, річ, сліпе оруддя в руках людини.

Коли я біг до гаю, більше думав про цей таємний огонь очей мого пана, ніж про свою милу. Прибігаю я на умовлене місце і що бачу? Моя мила в собачо-мужеськім товаристві сміється, залицяється й бавиться. Я кинувся, як скажений і відігнав усіх собак од моєї милої. Тоді вона біжить до мене, щоб кинутися мені в обійми і кричить до мене:

«Мій герою, мій любий, ох, як я тебе кохаю! Гав-гав-гав!»

А я їй відповів:

«Геть од мене, ти чужоложнице, ти погана дочко! Гав-гав-гав!»

Миттю я вернув до буди, поклався на солому та й почав роздумувати над суєтою кохання й над невірністю песього жіночого роду. Аж от і глянь: надходить мій пан. Своїми могутніми очима дивиться на мене та з усміхом і рівночасно з занепокоєнням питає мене:

«Мій вірний друже, чому так хутко назад? Невже тебе що болить?»

Я цілую йому за його тепле спочуття руки й даю йому пізнати, що я здоров, а тільки мене серце болить. На жаль, мій пан не зрозумів моєї убогої мови. Поглянув, обстукав, обмацав мене, чи нема де якої рани на моїм тілі. Зрадів, що нічого не побачив. Ах, чому не можна бачити ран душі? Пан приніс мені молока, погладив мене сердечно й пішов зі словами:

«Не журися, кинь лихом об землю!»

Від цього часу я так полюбив свого пана, що готов був кожної хвилі дати життя за нього. Коли я не бачив його лиш один день, я з туги за ним не знав, що зі мною діється, так мені тяжко жити без нього. Так до розпуки тяжко не дивитися на ту таємну силу, що сяє огнем із його очей.