Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич - Страница 14

Так я сказала й відлетіла додому. Нема ради на людину, бо нема в людині проміння думки, яке ішло би з душі: всі почування й думки людей виходять тільки з їхнього шлунка.

З тієї причини людський розум дуже обмежений, слабий. Люди бачать, що їхнє спільне громадянське життя — крайнє безладдя й хаос у порівнянні з життям сотворінь на лоні природи. Однак замість дійти до висновку, що суспільне людське життя таке нещасне наслідком їх бездушності й нерозуму, люди у своїй порожнечі й зарозумілості кажуть ось як:

«Ми, люди, творимо своїм розумом вершок усього творіння. У других сотворінь немає розуму, а тільки інстинкт...»

Смішні люди! Не в назві суть, а в тому, що має вищу вартість у будові спільного життя і щастя.

Ба, навіть найбільші людські велетні думки висловлюють не раз такі поверхові думки, що вони являються у світлі пчолячого розуму та строгої пчолячої логіки просто недоречностями. От наприклад один із великих людських поетів, Шиллер, сказав так:

Як світ і всю небес блакить

Дух філософів не держить,

Держить усі основи

Гін голоду й любові.

Що будівлі світу не утримує філософія, це у приспособленні до людей певна річ. Але цей великий поет дуже помиляється, коли каже, що світ тримається голодом і любов’ю. Наш пчолячий розум і безпощадна логіка каже ясно ось як:

«Ніяким чином неможливо, щоби світ утримувався голодом і любов’ю з ось якої причини: де голод, там нема любові, де любов, там нема голоду. Людський голод не тільки не утримує світу й життя, але він руйнує світ і життя. Щодо людської любові, то справжньої любові між людьми немає, бо якби вона була, не було б між людьми голоду. А це, що люди звуть любов’ю, це тільки смислове оголошення, яке вироджується опісля у крайнє самолюбство і в жорстокість. І якраз оце людське самолюбство і жорстокість — це два найглибші корені голоду мільйонів людей та їх суспільного безладдя. У нас, пчіл, існує справжня, висока творча любов і овочем цієї любові є наш розумний, на найкращих основах опертий суспільний лад. Ось чому пчоляча любов не знає й не розуміє голоду, ось чому вона утримує цілий пчолячий світ у гармонії добра, рівності і спільного ідеалу»

Виклад Олени Пчілки відбився глибоким гомоном у душах звірів: здавалося їм, що це дрібнесеньке єство, ця пчола, перенесла їх на хвилинку в якусь вимріяну райську країну, про яку святе письмо каже «ідіже ність болізни ні печали, но жизнь безконечная». Всі створіння мовчали в задумі, серед якої продиралися з доброї звіриної душі тихі зітхання наглої неясної туги за невловимим далеким щастям. А вуйки Бурмили були такі зворушені, що сльози текли їм цюрком із достойних ведмежих очей.

Доктор Сич заявив у своїх замітках до викладу, що нема в нім найменшого перебільшення, ніякої самохвальної пересади. Він сам мав намір говорити про устрій пчолячого життя пізніше, в рішаючій хвилі. Коли ж воно склалося так, що Високодостойна Олена Пчілка дала у своїй доброті сама цей виклад, то він їй тільки може бути вдячний за те, що вона його виручила, бо висловила свої думки краще від нього.

Аж після слів доктора Сича звірі наче отряслися з розмріяної задуми й вернули у світ дійсності. Тоді на всіх мовах звіриного царства розітнулися голосні оклики, повні признання й одушевлення:

«Хай живуть наші промінні теслі життя! Хай живуть наші пчоли! Многая літа!»

Або звірі або люди!

Слово забрав прокуратор Лис Микита й почав так говорити:

«Браття й сестри! Зміст викладу нашої достойної Пані Олени Пчілки — це не казка з царства уяви, це не життя блаженної душі у позасвітнім раю, це жива дійсність, така сама дійсність, як дійсністю є наш Найяснійший Пан Цар і Його Величність Пані Цариця, як дійсністю є ви всі тут, мої Браття й Сестри, як дійсністю є разом із вами й моя маленька особа. Ми освітлили з усіх боків проблему цього страшного, жорстокого дивогляду природи, що зветься людина. Всі найвизначніші заступники нашого звіриного царства, найпреподобніші преподобники отці нашої звіриної церкви, наші найглибші книжники-філософи, соціологи, наші найбистріші теоретики й найдосвідніші практики, одним словом, усі промінні світила нашої звіриної думки й нашого життя розвіяли всі пересуди й сумніви, що торкаються цього дивогляду, розв’язали цю загадку, що їй на ім’я людина. І розв’язка цієї загадки показала нам предметове, дійсне обличчя людини, обдерте з маски облуди і брехні, котра зветься: людська культура. Я переконаний і думаю, зі мною переконані всі звірі без різниці роду, віку, віросповідань, народності, держави, в оцій одній думці: якби ми не були виказали всієї марності й нікчемності людського роду довгими, глибокими й непохитними основами моралі, філософії й соціології, тільки були почули один коротенький виклад нашої славної маленької героїні Пані Пчілки, ми всі звірі однодушно, як один звір, були б закликали:

«Досить! Вже все нам ясне! Вже бачимо якнайвиразніше вищість звіриної істоти над людиною! Вже чорніють під нами безмірні челюсті безодні, в котрих валяється, блудить, божеволіє, себе нищить і гине людство! Але нам байдуже, що людина з людиною робить. Хай люди себе мордують, роздирають, палять вогнем, топлять у воді та у власній крові! Та не байдуже нам повинно бути те, що людина простягла свої хижі, нечувано грабіжні руки на нашу звірину землю, на наш зелений квітучий рай! Мільйони наших батьків, матерів, синів і дочок упали й падуть безупинно страшною жертвою людського двоногого виродка природи! Я не хочу у своїй скромності згадувати жахливої смерті моєї найдорожчої, блаженної пам’яті дружини, яку двоногий людський дикун безпощадно замордував!»

Уста доктора Лиса Микита почали тремтіти й він перестав на хвилину говорити. Стрепенувся й розказував:

«Пам’ятаю так, як нині. Вцілена кулею, моя дружина паде. З її грудей так бухає кров, обкипіла, почорніла. Вона вмирає і кличе до мене останній раз:

«Мій любий, бувай здоров... Дбай за наші діточки»

Кінець. Смерть! Перше моє почування було: «Гинь разом із нею!»

Стаю коло мертвої дружини й наставляю груди до людського напасника. Гукнув стріл. Не чую болю... Не вцілив. Божевілля мене обхоплює. Не знаю, як і коли, тільки одне пригадую: скачу людському розбійникові на груди та в одному менті видираю йому пазурами очі з лоба. Га-га-га! Ох, солодка помсто! Міняй, продавай, зраджуй, убивай, людський трусе, власні жінки, але смерть і пекло тобі за вбивство звіриної жінки!»

Багато звіриних жінок голосно плакали при оповіданні доктора Лиса Микити. А одна гарна лисичка-вдовичка обтерла сльози з очей і не забула при тому станути так, аби Лис Микита побачив усю її красу. Коли ж прокуратор глянув задумано на неї, вона тяжко зітхнула і сказала з болем, перемішаним із ознаками жіночого залицяння:

«Тяжко-вдівцеві без жінки, а вдовиці без чоловіка»

Доктор Лис Микита усміхнувся ласкаво до неї й говорив:

«3 огляду на всі глибокі й мудрі думки, які ми почули досі в часі сьогоднішньої судової розправи, я не боюся закиду, буцімто я хочу поборювати людину з чисто особистих причин. Справа занадто ясна й занадто небезпечна для життя й будучності всіх звірів, щоб дивитися на неї з поверхового, легкодушного або особистого становища.

Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Всім нам, звірям, грозить заглада і смерть од людини. А що людина не зречеться за ніяку ціну свого наміру знищити царство звірів, я ставлю справу людсько-звіриних відносин принципово ось як: або звірі або люди! Або ми, звірі, мусимо згинути з рук людей або люди мусять умерти під кігтями звірів! Третього виходу нема! Ми в сьогоднішній незабутній розправі виказали ясно, що зі становища життєвого принципу матері-природи життя — це боротьба. А з тієї боротьби вийдуть переможцями ті створіння, котрі визначаються вищим розумом і вищою моральною силою. Ми дали докази, ясні як на долоні, що людина віддалилася від матері-природи, відцуралася її та наслідком своєї культури впала глибоко під рівень звіриного розуму і звіриної моралі, як це між іншим виказує світова війна, а ще в більшій мірі повоєнна сучасність між людьми. Значить, людина стратила через ту свою велику брехню, що називається культура, право на життя. Отже, в ім’я матері-природи, в ім’я розвитку й розцвіту всесвітнього життя я думаю, що буду виразником почувань і думок усіх звірів, коли з глибини моєї душі крикну: