Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 96

30. КНИЖНИК I МАНДРIВЕЦЬ

Аль-Джаубарi полюбляв розгадувати всякi таємницi.

Також любив i сповiдi бувалих людей про рiзнi розгаданi та нерозкритi справи. За довгий час у нього накопичилось таких iсторiй пребагато. Тодi вiн i написав свою працю «Аль-Китаб аль-мухтар фi'кашф аль-асрар» – тобто «Книга дослiджень з вибраних таємниць». I не поминув у своїй книзi одну iсторiю, свiдком якої вiн був.

Один з купцiв-меценатiв, любитель красного письменства та цiкавої бесiди, запросив Аль-Джаубарi погостювати до одного iз своїх маєткiв у Харранi.

Отож з багатьма слугами та рабами-охоронцями вони виїхали до маєтку. А поруч було там мiстечко, славне тим, що на третину населяли його мандейцi. 3 них же, як вiдомо, вийшло багато найвправнiших лiкарiв та астрономiв халiфату. Купець обiцяв познайомити Аль-Джаубарi iз старiйшиною мандейцiв, великим мудрецем i тямущим звiздарем. Це також привабило Аль-Джаубарi в тi краї.

Другого дня нашi мандрiвцi пiднялись на крутий пагорб, i зразу петля дороги повела їх у зелену долину. А там пiд кручею, серед розбитих колон, iз спотвореного римського маскарону весело дзюркотiло джерело. Дорога тут круто вигиналась над западиною, i тому людям каравану згори було все видно, як на долонi. Те, що зараз спостерiгали мандрiвники, їх дуже здивувало. На зеленiм п'ятачку бiля витоку водограю вони побачили чоловiка й мавпу.

Обоє – i людина, i тварина – молились. I вдягненi були однаково – в короткi червонi шаровари та персидськi куртки. Тiльки ще в чоловiка на головi була висока шапка, перев'язана тюрбаном.

Купець збирався в своєму маєтку розважитись ловами, тому в караванi були добрi гончаки на газелей та кiлька соколiв-шахiнiв пiд доглядом сокольничого.

Теплий вiтер вiяв знизу i принiс запах мавпи, й гончаки наче показились. Ледь вдалося псарям утримати їх на шворi.

А дивний подорожнiй i його мавпа наче й не чули шаленого гавкоту та розмови багатьох людей, брязкоту караванного начиння. Обоє продовжували ревно творити намаз.

Поки караван спускався i наповнював собою зелену западину, молитва тим часом скiнчилася. Чоловiк огладив бороду, взув сандалi i скрутив килимка. Мавпа теж скрутила килимок, але зав'язав його її господар. Тодi тварина, прихопивши килимок зубами за шворку, видерлась на уламок римської колони.

Розсiдлували коней, знiмали поклажу з верблюдiв та вiслюкiв, розпалювали вогнища, набирали iз струмка воду.

Купець i Аль-Джаубарi ступили на землю i розiм'яли затерплi ноги.

- Пiдемо подивимось на циркача та його мавпу?

- Не думаю, що це просто базарний фiгляр. Тi ходять гуртом. А вiн один. Без сумнiву, вiн пройдисвiт, та ще й якась таємниця тут є!..

- О мiй любий друже! Ти славний книжник! Але скрiзь ти тiльки й бачиш таємницi та всякi шахрайства! По-моєму, це просто дуже вмiлий дресирувальник. А його мавпа надзвичайно слухняна i все намагається зробити, як i її хазяїн…

- Мiй друже! А хто ж зробив мавпi молiльний килимок?.. Нi, тут є шахрайство…

- Ходiмо й перевiримо! – вирiшив купець, i вони рушили вгору за течiєю до зруйнованого римського водограю.

Чоловiк у бойовiй шкiрянiй куртцi з мiдними наклепками пiдвiвся i гречно привiтав непроханих гостей та подав їм блакитну китайську пiалу.

- Пийте, шановнi, i хай на вас i ваш рiд впаде благословення Аллаха! Сiдайте на цi древнi каменi i вiдпочиньте пiсля дороги. Порадуйте свої вуха спiвом цього прекрасного джерела!

- Дякуємо! Навпаки, ми прийшли запросити тебе до нашого столу! –зверхньо, без особливої гречностi виголосив купець.– А коли поїси, покажеш нам свої фокуси з мавпою.

- Шановного i ласкавого добродiя в оману ввела наша зовнiшнiсть! Ми не лицедiї i не попихачi. А тому не можемо прийняти запрошення, бо не можемо вiдплатити господарю тим, чим йому гадалось! – I жилавий засмаглий чоловiк вклонився.

- Хто ж ти такий? I чому дозволяєш мавпi насмiхатись над святою молитвою? – гостро спитав Аль-Джаубарi.– Це ж ти зробив їй килимок i одяг?!

– Одяг я пошив, бо негоже йому навiть у мавпячiй личинi свiтити срамотою. А килимок нам подарував один бiдний чоловiк в Аль-Ахвазi. Його дарунок iшов не вiд гординi та вiд багатства, а вiд щиростi й вiри в Аллаха. А мою справу його поводиря розглядав кадi в Аль Ахвизi i прийшов до висновку, що ми не ганьбимо вiри. Отож, шановнi добродiї, я ще раз вам кажу, що ми мандрiвцi, закинутi сюди волею долi. Ще раз сердечно дякуємо за увагу, але приєднатись до вашої трапези щедрої не можемо… Єдине прохання, о господине, накажи тримати собак на прив'язi, щоб вiн не страждав вiд приниження, мов якийсь кiт, на латинськiй колонi.

- Гаразд, накажу. Але звiдки ти знаєш, що колона була колись латинська? – поцiкавився купець.

- Написи тут скрiзь латинськi, о мiй господине!

- То ти, виходить, книжник?

- О нi, мiй господине! Я – Падуча Зоря Морiв. Але гiркi обставини закинули нас аж сюди, де нiхто з людей не бачив моря й корабля i не куштував солоної морської води…

- Так ти не роздiлиш з нами трапезу?

- Вибачай ласкаво, о господине! Не сьогоднi. Днями, коли я буду в мiсцях твоєї мети, якщо захочеш, я зайду до тебе… А зараз сонце нам показує рушати вперед. Сонце, зорi та мiсяць – головний дороговказ моряка!..

- А ти часом не чаклун, не ворожбит? – занепокоївся i розсердився купець.– Звiдки ти знаєш, що я їду в свiй маєток?

- Ну хто ж їде в чужий маєток iз своїми гончаками та шахiнами? Нi, я не чаклун i не ворожбит. Я можу передрiкати тiльки погоду за мiсяцем та сонцем. А це Аллах дозволяє. Я шарiату нiколи не порушував i шанував адат. I тому ще раз прошу вибачити мою вiдмову…

Вiн вклонився i притис лiву руку до серця, а праву опустив униз.

Аль-Джаубарi пiдвiв голову i задивився на мавпу. Вона не повторювала рухiв свого господаря переднiми лапами, а лише схвально кивала головою: «Так! Так! Так!»

Аль-Джаубарi стало моторошно – не мавпа, а зачаклована людина. Вiн струснув плечима i виголосив:

– Пiшли, мiй меценате! Не будемо набридати нашому новому знайомому…

Вони розпрощалися i пiшли до своїх людей та худоби, а мандрiвець знову сiв i почав порпатись у яскравiй йєменськiй торбi. Купець i Аль-Джаубарi спускались вниз уздовж струмка.

– Просто не вiриться, що так можна видресирувати тварину! Дивишся– i аж мороз по шкiрi йде: ну зачаклована людина, а не мавпа!

– А ти скрiзь шукаєш таємницi i шахрайство. Тут i дитинi ясно, чого вiн вiдмовився, чого просив собак тримати. Мавпа – то зачарована людина! Тiльки от хто вiн – добрий чи злий чаклун?

-Ти знаєш, мiй дорогий друже,– вiн таки колишнiй моряк. Я колись бував у Басрi– старi моряки всi чимось схожi, хоча не можу сказати чим… А вiн уже не молодий. Йому не менше сорока – сорока п'яти. I зовсiм вiн не ворожбит, а просто генiальний, неймовiрний, казковий дресирувальник!.. Це ж треба таку розумну мавпу вiднайти i так вишколити!..

- А я тобi кажу – вiн ворожбит i чаклун! I думаю, нi, здогадуюсь, що вiн магрiбiнець! Усi вони чаклуни!..– доводив купець.

- О мiй меценате! Не опускайся до вiри всяким книжкам, складеним для простолюдинiв, Бачу, що ти просто повiрив цим казкам «Тисячi та одної ночi»…

– По-твоєму, там неправду написано, що всi магрiбiнцi – чародiї та чаклуни?!

Отако сперечаючись, вони прийшли до свого становища i сiли до розкiшної трапези.

Тим часом колишнiй моряк, що назвав себе Падучою Зорею Морiв, добре приладнавши на м'язистi ноги сандалi, пiдхопив свої двi йєменськi торби, довгу бамбукову палицю i по крутому схилу навскiс почав пiдiйматися на дорогу.

Мавпа скочила з колони i поспiшила за ним, бiжачи то на заднiх, то на трьох, бо однiєю передньою лапою та зубами притримувала килимок.

I купець, i Аль-Джаубарi, i вся прислуга та раби перестали їсти й повернули голови до схилу. Просто не вiрилось, що по такому схилу можна пiдiйматися так легко вгору!

Вони обоє – i мавпа, i страннiй – моряки. Зовсiм не бояться висоти i привченi до всяких несподiванок.