Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 81

3 Мадагаскару я дiстався знов у Занзiбар.

Там дуже вигiдно продав шкаралупи яєць птаха Рух. Кожне було, як добрячий казанок.

За цей час я вирiс, став дорослим, i платив закят, як i кожна доросла людина. Але я не вiдрiкся вiд своєї мрiї побачити всi дива. Не завжди мiй шлях був прямим! До всього доводилося посуватись манiвцями. Так хоч i манiвцями, але йшов до своєї мети. Але на жаль – усi дива байок i оповiдей виявилися тiльки вигадкою. Водянi гори на водяних островах на схiд вiд Сулавесi – звичайнi гори. Тiльки люди вiд пiднiжжя до вершка тi гори перетворили на тераси-сходи, залитi водою. I глибина води на терасах не бiльше, нiж по колiно!.. А крилатi дракони на схiдних островах не страшнiшi, нiж наш нiчний геккон 9. Це невеликi ящiрки. Живуть на деревах у вологих високих лiсах. Коли стрибають з дерева на дерево, то напинають перетинки по боках, як ото кажани крила, i завдяки цьому можуть лiтати мiж деревами.

Справжнiм чудом було тiльки те, що там я побачив птаха аргуса. Кажуть, що то i є справжнiй фенiкс. Я його бачив у лiсi двiчi. А старi мисливцi казали, що не всiм пощастило бачити аргуса хоча б один раз! От це було диво! Я випустив тупу стрiлу, щоб вибити перо з його хвоста. Та їхнiй раджа не хотiв мене вiдпускати з острова, поки я не вiддам йому перо аргуса-фенiкса.

Довелося вiддати. За те я з собою забрав духовi стрiли й цiлий глечичок отрути на птахiв. I до самого Маскату я не мав клопотiв з їжею –вiдправлявся кудись на пустошi i нiколи не повертався без курiпок, чи перепiлок, чи рябцiв, чи голубiв. Тiльки я нiколи не полював при свiдках i нiколи не давав патрати птахiв чужим людям. Ну, а щоб якось затерти свої слiди ще з часiв басрiйських вертепiв, я майже рiк прожив у Йєменi. Там мене усиновили, i я тепер йєменський бедуїн…

А чого ти, мiй друже, не питаєш про своїх друзiв i ворогiв?

О мiй шейх, я вже вивiдав, що Бен Сахл вiдбув у Магрiб. Джарiю втопили в каналi. Стражника задушили i повiсили на пальмi. Куди подiвся лiкар Чжан, нiхто не знає. Начальник митницi втратив свою посаду i довго сидiв у в'язницi, поки його хтось не викупив. Нiссо й досi спiває. Я вже слухав її. Мене вона не впiзнала. Кадарiя втекла з двоюрiдним братом емiра. Його люди зарiзали її десь у Харранi. Рустем виїхав з Басри в Iсфаган.

Але його наложниця i жiнка зникли в один час iз тобою й Абу Амаром…

Це менi сказала Айша.

О мiй друже! Молю тебе, швидше тiкай з Басри. Вона часто зустрiчається з тим мельником i каландарем iз Зеленого базару.

Не знав, не знав, що вже хашашiни затягають до своїх вертепiв старих вiдьом! Бач, а стара впiзнала мене. А пройшло ж десять рокiв! I скiльки вона мене бачила? Скiльки днiв?

А я хiба бачив тебе бiльше за Айшу?

О мiй шейх! Тобi немає рiвних! Я не бачив у жоднiй країнi! I якщо ти кажеш, що менi час полишити Басру, нi хвилi не гаю. Але перш нiж я пiду, хочу тобi зробити подарунок.

Гiсть витяг iз торби трикутний, зi сталевим блиском, шматок якогось камiнчика.

– Що це, мiй друже?! – вкрай здивувався господар.

– Коли я був далеко на пiвднi в країнi зiнджiв-ковалiв, почали одної ночi сипатися з неба горючi зiрки. Тодi в саваннi почалася велика пожежа. Не можна було уявити того страху, який охопив людей! Але я згадав тебе i кинувся до стовбура старої акацiї, що запалав в одному мiсцi. Я виколупав з палаючого дерева ось цей шматок залiзного зорепаду. Я згубив пiд час мандрiв усi свої скарби. Бо що вони, зрештою, вартi порiвняно з тими дивами, що я бачив, яких торкався? Нiчого! Але оце зоряне залiзо – правдивий скарб! Це залiзо впало з неба! Це залiзо притягується магнiтом.

Старий господар обережно, мов дорогоцiнний лал чи дiамант, узяв з долонi гостя залiзний уламок. Вiн по цiлував тричi молодика в скронi. I сказав:

– Це трапилося три роки тому мiсяця абб 10 десь мiж одинадцятим i двадцятим днем. Я не помилився?

У вiдповiдь молодик поцiлував руку шейху i виголосив:

– Та нехай буде Аллах тобi захистом i хай покрiпить тебе i твою рiдню! Не було ще звiздаря бiльшого за тебе! Я пiду сьогоднi до свiтанку, коли почнеться приплив. Повернусь я до тебе в iншому обличчi у мiсяцi азарi, коли Сонце стане на однаковiй вiдстанi мiж Лужком i Високопоставленою… О шейх, мир тобi i благословення Аллаха!

Вони ще розцiлувались, i видно було, що шейх щось хоче спитати.

– О мiй му'аллiме! Я поспiшаю в свою мечеть розповiсти про дива всю правду i тодi повернусь до тебе смиренним учнем i слугою.

Але пройшли мiсяцi зими канун ас-санiн11 i шуббат i настав мiсяць азар, коли Сонце на однаковiй вiдстанi вiд Лужка i Високопоставленої, а нiчний гiсть не з'явився в оселi звiздаря. I коли в кiнцi мiсяця нiссана зацвiли пальми, вiн теж не з'явився.

Не з'явився вiн i в той день, коли з Басри вийшов у море на хвилях припливу останнiй вiтрильник iз зимовими запашними яблуками з Мосула i Шама.

Але старий лоцман-звiздар терпляче чекав свого невгамовного друга-мандрiвника, якого вiн сам для себе назвав «Падучою Зорею Мандрiв».

Звiздар чекав.

28. ЛИСТ

Життя лоцмана-звiздаря протiкало неквапно й одноманiтно. Ходив щоп'ятницi до мечетi на проповiдь, якщо був у мiстi. Молився п'ять разiв на добу, а їжу вживав двiчi – пiсля вранiшньої молитви i пiсля заходу сонця. I щоночi товкся на пласкiм даху свого житла-вежi. Коли вiн встигав висипатись – нiхто не знав, бо як удень приходили до нього люди – вiн завжди був бадьорий i читав свої незлiченнi книжки. Книги в нього накопичувались i накопичувались. Велику кiмнату на другiм поверсi, наприклад, книжки зовсiм наповнили. Вiд пiдлоги до стелi. Мiж ними лишався зовсiм невеличкий прохiд, по якому сам господар ледь-ледь пролазив до потрiбного фолiанта.

Коли лоцмана винаймали власники кораблiв або краму для проведення по Шатт-ель-Арабу чи по протоках до близьких озер, тодi все змiнювалось i мiнявся сам лоцман-звiздар. Ставав говiркий, рухливий, нiякої книжної премудростi не виявляв. Усiм цiкавився, до всього мав охоту, намагався розговорити мандрiвцiв, узнати вiд кожного хоча б якусь найменшу новину, якусь iсторiйку. Смiявся кожному дотепу, кожному веселому слову…

Тiльки треба сказати, що брався вiн провадити купцiв усе рiдше й рiдше. I не того, що ставав старiший – здоров'я поки що не пiдупадало. А хотiлося ще раз виправити свої улюбленi трактати про зiрки, перевiрити i виправити свої зорянi таблицi. Хотiлося ще точнiше скласти календарi всяких пересторог для землеробiв – коли слiд чекати повенi, коли можлива навала сарани на пшеничнi лани та цукрову тростину. А це можна взнати лише по сонцю. Часом старий стiльки часу стояв на даху пiд нищiвними променями сонця i спостерiгав за ним крiзь закопченi скельця, що шкiра на вилицях i на носi в нього трiскалась i кровила, довго не загоювалась. По закiнченнi спостережень вiн сiдав у затiнок i змащував свої болючi рани мастилом лiкаря Iбн Юсуфа. Iбн Юсуф готував йому задарма дороге мастило, бо звiздар завжди попереджав його, коли сонячна корона показує погане проти серця, а коли проти голови, коли вiщує небезпеку людям з хворою душею, а коли страшнi гарячi бурi, що донесуть пiсок i пил до зелених болiт Басри та Убулли.

Пiсля того, як бiль вiдступав i кровообiг заспокоювався, наставала блаженна мить кейфу, i тодi старий завжди згадував Алi. Подумки вiн промовляв до мокряка: «Ти знаєш, Алi, як важко, коли твої знання перевищують знання iнших знавцiв, i коли твої знання скарб величезний. Та в знаннi треба повсякчас вправлятись, бо лише тодi щось знаєш. I щоб на старостi ти не занепадав розумом, треба навчати iнших, передавати свої знання, пояснювати свiй пошук iншим… Але для цього потрiбне велике бажання. А звiдкiля виникне бажання навчати, коли дивишся, дивишся – i не бачиш очей, якi б свiтилися жадобою знань?! Всi хочуть щось мати. Хоча б фiнiк, хоча б фалс битий, хоча б огiрок, тiльки щоб можна навколо нього пальцi зчепити! Пропадають знання в моєму краї! Простолюдини задавленi важкого працею i ярмом обов'язкiв – куди їм ще думати про добування знань? А володарi змагаються один перед одним у задоволеннi тваринних утiх i божевiльної гординi! Для чого їм багатство знань?! А вченi мужi сьогодення? Алi! Ти, неписьменний син смiттяра, маєш бiльше пiдстав назватись ученим мужем, нiж цi блюдолизи, що замiсть розумiння явищ так-сяк засвоїли їхнi назви i торгують ними спритнiше, нiж християни вином! Ученi-астрономи?! По чужих таблицях i книжках лiплять гороскопи своїх господарiв i за це одержують платню бiльшу, нiж славетнi вченi минулих вiкiв!.. А виведи їх уночi iз зав'язаними очима в чисте поле, так вони ж i дороги не знайдуть до свого дому! Вони ж не знають досконало найголовнiших сузiр'їв!.. Що вже з ними взагалi про небеснi сфери говорити?.. Це вони, Алi, розпускають про мене чутки, що я потаємний мандеєць – ворожбит, вiдступник вiд вiри … Як шкода, що з тобою щось трапилось i тебе немає поряд! 3 Iбн Юсуфом про моїх ворогiв не поговориш – слабкий на язик пiсля чарки. Бовкне ще десь… i тодi вони знайдуть засiб, як швидше нацькувати на мене псiв емiра… А був же добрий лiкар… Усiм цiкавився, до всього вникав, а тепер, коли немає суперника-китайця, так розпасся, розледащiв. Бо знає – немає кращого за нього лiкаря. Та не можу йому сказати, щоб не заколисував себе чаркою та круглим динаром. Смертельно образиться. I коли стане менi непереливки, не попросить за мене емiра… I тодi…»