Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 67

Наче корабель спинився, захитався на мiсцi. Тiльки хвилi то пiднiмали його на дику височину, то спускали в якусь безконечну яму.

Все тремтiло, гул вiд наближення всеохоплюючого чвалу, мовби тисячi тисяч тисячiв скакунiв мчали по хвилях.

Вiд того вода i все насичувалось тим неймовiрним вiдчуттям зрушення, здвигу, двигтiння.

Ось двигтiння пiдкорило собi i корабель, впало на нього згори. Воно вже не наближалось, воно було тут. Алi вiдчув, як у нього не вистачає дихання. Як забиває йому все всерединi. Як вiдкриваються самi собою вуста.

Вiн намагався вдихнути, набрати повнi легенi повiтря. Але повiтря не заходило в дихалки, стояло перед його вустами стiною. Здавалось, невидима сила витягла з нього нутрощi.

Щось сталося з кораблем. Корабель трусонуло, як тодi, коли вдарила блискавка. Алi вiдчув, нiби щось луснуло, щось трiснуло над його головою. Боляче цвьохнула по плечах i по тiменi линва. Вiн подивився вгору – якась неймовiрна, невидима сила вже наполовину вирвала, висмоктала з дiрки над трюмом i над лядою волов'ячi шкури, так ретельно припасованi руббаном i його хлопцями.

I волов'ячi шкiри кудись летять. За шкiрами пурхнула клiтка, голуби i чаєчка. Все вгору й угору, до самих зiрок, зникають з його очей.

Коли корабель припинив свiй бiг i його почало просто колисати на велетенських хвилях, вiн навiть не крутився, а тихо собi дрейфував за хвилями.

Бо, здавалося, постiйний i невпевнений мусон перестав вiяти. I над Арабським морем запанував штиль.

Алi вiдчув не слабiсть, а дивне полегшення i наче якесь просвiтлення, прояснення в головi. Змучене, зболiле тiло з кожною миттю почало наповнюватись все бiльшою й бiльшою бадьорiстю.

Крiзь звiльненi отвори в трюм падало навкiсне промiння ясного мiсяця. I Алi зауважив, що кут тiнi зовсiм не зманився вiд тої митi, коли йому довелося спуститись до коней. А в темрявi трюму пiд час бурi йому здавалось, нiби вже давно минула нiч i надходить свiтанок. Тiльки ранiше мiсяць була з правого борту. А тепер вiн свiтив вiд лiвого. Значить, корабель розвернуло кормою по курсу.

Алi тiльки тепер усвiдомив, що стоїть по колiна у водi й на водi коливається всяке смiття, дерев'яне начиння та кавуни.

Алi покликав слов'янина. У вiдповiдь з-за основи зламаної щогли почувся його стогiн.

Затинаючись, боячись впасти у брудну воду, Алi пробрався повз наляканих коней до слов'янина. Раб по шию лежав у смердючiй водi. А папуга, мокрий, страшний, як п'яне видiння, сидiв у нього на головi. Алi з усiх сил почав торсати слов'янина за плече боячись, що вода ось-ось заллє рота слов'янину.

Той застогнав i роздер повiки. Почав поволi пiдiйматись.

- Це ти, хлопчику? Що трапилося зi мною?

- У щоглу потрапила блискавка!..

Раптом папуга стрiпонув мокрими, брудними крилами, забризкавши лице хлопцевi.

- Тю на тебе, iблiс! – злостиво лайнувся хлопець.

Почувши його слона, папуга ще раз стрiпонув обмоклим пiр'ям i закричав якесь слово мовою раба. Те слово, як чарiвна паличка, подiяло на приголомшеного слов'янина. Вiн, набравши повнi груди повiтря, вмить пiднявся на повен зрiст. З нього чурiла брудна вода. На горi почулось якесь камишiння, i в проймi ляди з'явилося потворне обличчя. Все геть обсмалене. Зi жмаками обгорiлого волосся. Без однiєї брови, друга стирчала наперед. Ця носата бридка подоба, з носом кривим, нiби дзьоб папуги, прохрипiло голосом му'аллiма:

- Ви тут живi?

Алi спитав у цiєї потвори, бiльше схожої на якогось пекельного iблiса, анiж на їхнього капiтана:

- Поклянись Аллахом, що ти людина, а не iблiс!

Обсмалена голова роздратовано крикнула голосом му'аллiма:

- Присягаюсь розлученням i тим, що вiдпущу своїх рабiв, що це я! Шайтани б забрали твою дурну голову!

- Нi, ти скажи бесмелу! – вiв своє Алi, все ще не вiрячи, що оця потвора – їхнiй руббан.

- Ну добре,– згодився зрештою руббан,– дурню божий…– I проказав спокiйним голосом бесмелу,– Що там у вас?

- Слов'янин сильно вдарився… i, здається, напився гижi…

- А ти?

- Менi просто страшно було… Дуже. I ще – я один раз лiтав над кiньми. Отодi, коли корабель закрутило i потягло вгору… Ну, ще бiда, му'аллiме,.. Двоє коней наче б мали сконати – блювали. I вода прибуває. Бо згори налилося. Спочатку було менi по колiна, а тепер, бач, i слов'янину вище колiн.

- Вилазьте нагору!

На палубi хто сидiв безтямно, хто лежав, а кiлька чоловiк молилися, не дотримуючись, як за законом, чистоти мiсця. Однi з цих людей, а вони були араби, були геть чорнi вiд кiптяви, всi обсмаленi i в жахливому лахмiттi,

Зiнджi здоровеннi, довготелесi, а їхнi чорнi лискучi тiла були замазанi бiлим гiпсом та вапном. По обличчях спливали бiлi патьоки. Густе кучеряве волосся злиплось у якiсь бiлi оладки.

Алi не змiг стриматись i зареготав на все горло.

Вiд щогли залишився тiльки стовп заввишки iз самого Алi. Уламок щогли, без гнiзда, метелявся на линвах з правого борту у водi. Там же звисала на линвах рея з вiтрилом вiд iндiйського патамару 5.

Вiд каюти з правого борту стирчали лише двi поламанi й обгорiлi стiни. Перед же весь був розметаний i обгорiлий. I палуба обгорiла, немов її хто випалював велетенським розпеченим лощилом.

- Чого, дурню, регочеш?! – загрозливо захрипiв руббан.

Та наперед вийшов слов'янин.

- Бо смiшно дивитися – зiнджi всi бiлi. Твої родичi всi – чорнi як зiнджi. Ти сам схожий на птаха – махаєш руками i кричиш.

Руббан вiд такого зухвальства остовпiв. Потiм обмацав своє обличчя, оглядiвся i почав реготати, як тiльки-но реготав Алi. Iншi теж почали реготати. Нареготавшись досхочу, руббан засюрчав у срiбний сюрчок.

Дякую всевишнього i милосердного за порятунок! I ви дякуйте!.. А потiм всi ми вславимо його iм'я сотню разiв!!! Тепер слухайте мої команди! Стерновий i наффатiни – витягти рею з вiтрилом!!! Зiнджi – готуйте замазку для щiлин! Конярi – до коней! Всi iншi – по вiдра в корму! Налаштуйте вiдра i вичерпуйте воду з трюму! А я визначу нашу стоянку! Аллах нам допоможе! Аллах акбар! – заволав вiн, як бойовий клич.

I його обiдрана, обсмалена команда – i мусульмани, i зiнджi-погани, i вiд несподiванки навiть слов'янин – в загальному поривi закричали тричi:

- Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!

I кожен кинувся виконувати свого частку роботи. Руббан же недовго вимiрював зiрки й мiсяць. Пiсля перевiрки лоцiї вiн заходився впорядкуванням свого побитого вiтрильника. Здавалося, що вiн одночасно кричав свої накази i бiля стерна, i бiля поламаної щогли, i на носi, де зiнджi запалили вогонь у жаровнi.

Зрештою руббан спустився до трюму. Тут вiн не кричав. Пiдняв над головою якимсь чудом уцiлiлий свiтильник i оглянув свiй дорогоцiнний крам. Коли побачив двох завислих, нерухомих коней з оскаленими пащеками, то не втримався, заплакав.

Так само, як несподiвано вiн заплакав, так само раптово перестав. I щосили закликав найсильнiших зiнджiв, щоб вони швидше витягли нагору загиблих коней.

- Треба коней викинути в море! – рубонув повiтря долонею слов'янин.

- Що ти, що ти?!! Бог з тобою! Якщо ми їх викинемо в море, по слiду зразу ж припливуть акули! Хто тодi зможе залiпити щiлини мастикою?!! Скiльки вiдер вичерпали, а води не стало менше! Хiба не бачиш?!

Руббан кивнув на ланцюг матросiв, що передавали з трюму нагору вщерть повнi шкiрянi вiдра.

- Нам довго йти до берега? – насупився слов'янин.

На що руббан поманив його пальцем до себе i прошепотiв у вухо:

- Ми на вiдстанi доби вiд берега… Якщо зможемо пiдняти вiтрило i наставити кермо… Ти тут потрiбен бiльше. Ти тесляр – iди допомагай стерновому. А ти, малий, вiзьми свiтильник! Та обережно, обережно!!! Не влаштуй пожежу! I спробуй обдивись усiх коней! Чи нема де яких ран!..

Алi почав обходити, обдивлятись i обмацувати коней. А поруч, поперек трюму, стояли матроси.

Розмiрено хекаючи, плюскаючи шкiряними вiдрами, загрiбали пружними бамбуковими вiнцями i подавали нагору в отвiр ляди. Нагорi з усiх сил довбали теслом, цюкали сокирою, били молотом. Хекали й кричали, витягаючи рею. I от Алi вiдчув по напруженому тупотiнню, що зрештою направили вiтрило i починають рею пiдтягувати вгору на вцiлiлу щоглу. Кричав руббан слова якоїсь незвичної єменської пiснi. Йому ж пiдтягали хрипкi, напруженi голоси i в кiнцi кожного куплета волали: «Айя-ай-я-ай-я!!»