Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 50

Тодi слухай – теслярi поодинцi нехай вiдправляться по домiвках. Вони не з Басри. I золото нехай поки що буде у них… Хто бачив твоє блудодiйство з Рустемовими сучками?..

Спiвак, негритянка Айшi.

А повiї? А твiй слуга? Айша?

Повiї були напоєнi вином iз зiллям. Колов їх ножем – не ворушились. Айша лежала замкнена. Хлопця не було – стражник його пiзно випустив iз в'язницi. Хлопця я бiльше не бачив… Я хотiв тебе, старший брате, спитати – ти, може, знаєш?… Здiбний хлопець…

На фiдая здатний?

Трохи iнше – цiкавий, кмiтливий, добра пам'ять, i зовсiм не має страху.

Тобi ще не доповiли, але я вже знаю: цей дурень переборщив – повiв його до Водяної вежi. I хлопець признався, що вiн вiддав лал Кадарiї. Стражник зламав твою цяцьку… Тепер малий не придатний анi на фiдая, анi на голуба, як би тобi праглося…

Що тепер дiяти?

Ти не гiрше мене знаєш – колючка з малайської трави. Дай йому з iндiйською халвою. Всi побачать, що помер вiд рiзачки 13.

А що з негритянкою?

Про це, брате, не турбуйся. Це нашi клопоти. А хлопця твого бачили вночi, як вiн плив неподалiк вежi звiздаря.

Треба притиснути того мандейця за горло! Нехай вiддасть хлопця, якщо сховав!

Не квапся! Мандейця не варто чiпати. По-перше, вiн не полохливий. А по-друге, нiхто iз чародiїв не має такого знання вiтрiв i сили над вiтрами, як цей перевертень! Менi здається, що вiн привiз сьогоднi вранцi твого хлопця у свiй пальмовий сад. Вiн тут зовсiм поруч, трохи вище по течiї. Якщо хлопець там, заберемо його i заметемо всi слiди…

Хлопчика i без халви здихаємось. Зариємо – i шакал не знайде!

Мiй менший брате, я тебе люблю ще з часiв Антiохiї та Єршалаїма… Та останнiм часом ти щось не все обмiзковуєш, не над усiм замислюєшся…

Чому, мiй старший брате? Поясни менi – я твiй раб i весь на очах i на вухах!

А треба вивiдати в живого хлопчика, чи не сказав вiн щось такого надзвичайного, чого стражник не повинен був би знати? А взнавши це, чи не мав би величезний якийсь зиск для себе?! Чого б вiн, стражник, потай крутився бiля чорного ходу в Айшi? Було це перед свiтанком. I чого вiн до Бен Сахла заходив пiсля вранiшньої молитви?

Мiй старший брате, ти мудрiший за мене i справедливо стримав мене. Спочатку ми все вивiдаємо в хлопця, а потiм уже його… Це добре, що ти знаєш, де садок мандейця. Вiн там i стереже його корзини.

Ти впевнений у цьому?

Коли я пропливав у човнi повз один острiвець, я здивувався, чого то там бiля хижi стоять здоровеннi корзини. Адже ще не настав час фiнiкiв. I коли ми пропливали повз останнi пальми, з великої плакучої верби впала у воду змiя. Але нi птаха, нi тхора ми не помiтили. Заходило сонце, i я не змiг у густiм верховiттi нiчого роздивитись. Та тепер сумнiву немає – вiн був на деревi.

Як ти думаєш – вiн упiзнав тебе?

В цьому одязi вiн мене не бачив жодного разу, i, до всього, я замотався дуже ретельно.

Нехай так. А раптом хлопця не вловимо, як тодi взнаємо, що вiн оповiв стражнику?

Тодi я витягну всi слова хлопця iз стражника. Можеш не сумнiватися, видеру разом iз горлянкою! Я навчений. I вартiсть стражника не велика. Звичайний вартовий у нашому стiйбищi. Завжди буде ким замiнити! Мiй старший брате, ти згоден i дозволяєш?

Згоден. Вiн має лише другу ступiнь посвячення. Колишнiй фiдай, тепер вартовий. Вiн повинен пильнувати, а мати власнi багатства йому не належить… Тепер трохи поспимо, i вiзьмемо хлопця.

Давай зараз, мiй старший брате!

Ти зовсiм забув про великий вiдплив. Ми не вигребемо проти течiї. За години двi настане тиша. Тодi ми вiзьмемо човна i за мить будемо в потрiбнiм мiсцi.

Лягаймо перепочити – у нас сьогоднi стiльки справ!

I мельник загасив лампу.

Алi сидiв на ослизлiм болонку i його била лихоманка.

В головi стукотiло, било, мов у барабан: «Тi-ка-ти, тi-ка-ти, тi-ка-ти!»

Але як i куди тiкати, коли згори стугонить шалена течiя вiдпливу i там, угорi, лишилась їжа, одяг i стрiли. I туди має по нього приплисти звiздар. Нараз Алi згадав –коли дивився згори на протоки й острови, то побачив, що довжелезна i тонка смуга одного з незлiченних островiв тягнеться аж кудись вниз течiєю до обрiю. Якщо зараз поплисти вниз по течiї, а там вилiзти вище млина на берег i побiгти по довжелезному острову, то можна добiгти до iншого острова, що майже навпроти того острова, що лiворуч саду мандейця. А там плисти через канал не проти течiї, щоб дiстатись до схованки, а навскiс, униз по течiї.

Так Алi i вчинив.

Тихо спустився у вируючi теплi струменi. Руки вiд дерева не вiдривав –чекав, коли зiгрiється задубiле тiло. Вiн вперше за все життя боявся, щоб його не схопили корчi.

19. ЩАСЛИВА ПРИГОДА

Течiя несла Алi вниз у темрявi, i вiн страшенно боявся, щоб не проскочити повз кiнець довгого-предовгого острова.

Мiсяць зайшов, проте зiрки сяяли так яскраво, що можна було розрiзнити воду i острови з пальмовими садами,

Алi напружувався, пильно вдивлявся, i все ж ледь не проминув кiнець острова, яким власне, й кiнчалась протока – далi починалось одне з кiлькох широченних русел Шатт-ель-Арабу.

Течiя поволi стягувала його все далi й далi до кiнця каналу. На щастя, одна стара плакуча верба просто полягла над урвищем, i вiн вчепився з усiх сил, вiдчайдушно, за тонке, гнучке вiття. Воно його втримало. А далi, захоплюючи по черзi цiлий жмак лозин у кожну руку, пiдтягся, видерся нагору, на твердий берег.

Тiльки-но вiдчув пiд своїми битими п'ятами шовковисту траву цього плеканого саду, як зразу ж надiя i бадьорiсть повернулися до нього. Наче це й не вiн просидiв кiлька годин мов горобець на жердинi. Наче не вiн ще й не взнав, яку ганебну й пiдступну смерть йому визначено!

Алi побiг на пiвнiчний схiд.

Один раз спинився i пiдвiв очi до зiрок. Наче всi зорi зрушили зi свого мiсця.

Хлопець вiдчув i захоплення, i заздрiсть до знань звiздарiв: «Це ж треба знати стiльки зiрок, їх становища i назви! От би менi вивчити! Який я дурень, що не подався зразу до мандейця, а злигався з отим людожером!»

Так думав Алi, та бiгу не стишував i все ближче був до мандейського пальмового саду.

Ось i кiнець острова.

Хлопець стрибнув у темну воду i ледь не захлинувся – його ноги й тiло провалились пiд воду в рiдке-рiдке багно.

Вiн загрiбав руками й ногами щосили, але тiльки зрушив трохи з мiсця.

«О Аллах! Врятуй мене – i я тобi всi сто разiв прочитаю молитву. Отверзаючий Браму – поможи менi!» Щосили загрiбаючи, звиваючись, як муха в окропi, поволi наближався втiкач до другого острiвця.

Тремтячи вiд жаху, що ось-ось його засмокче мулиста жижа, вiн усе ж доплив до острова i вилiз на похилий берег.

Лежав i дивився на схiд – обрiй наче починав свiтлiшати, а вранiшня зiрка ще iскрилась дорогоцiнним дiамантом на глибокому темно-синьому запиналi небесної банi..

«Читатимуть вони першу молитву? Вони дервiшi. Читатимуть, i буде ця молитва довга, нiж у звичайних людей?.. Та вони таки й хашашини єретики… Не молитимуться! Їм дозволяється порушувати всi заборони… Вони прокидаються ось тепер, ось зараз! Вип'ють свого моканського зiлля, а може, вина, i припливуть сюди! Вiд Абу Амара не втекти по водi, нi по берегу… Вставай, Алi!» –наказав сам собi хлопець i звiвся навкарачки.

Постояв трохи, а тодi пiдвiвся на повен зрiст i, хитаючись та затинаючись, перебiг острiвець.

Тепер острiв мандейця було добре видно – вiн пiдносився над смоляною водою рiвними зрiзами берегiв. Днiло.

Алi роздивився, що острiв звiздаря укрiплений палями. Палi обплетенi лозою i перев'язанi пучками очерету. В деяких мiсцях кущi, заростi трави нависають над рукотворним урвищем.

«О! – Вигукнув подумки Алi.– Отут я й сховаюсь. Сходитиме сонце, почнеться приплив – пiддметься вода – отут я й пересиджу, мов пiд дашком!»

Вiдплив скiнчився, i вода мiж островами затихла нерухомо – наче розплавлений бiтум.

Блискуча поверхня вiддзеркалювала гаснучi зорi та свiтлiюче небо.