Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 48

Абу Амар звiвся, закатав рукав якомога вище, проговорив швидко, склав свої пальцi i занурив їх у амфору.

Витяг один за одним три ножi.

Ножi з широким вигнутим лезом i тонкою колодкою з чорного буйволячого рогу. Такi ножi носять за поясом або за халявами чобiт купцi з Хорасану чи погоничi верблюдiв iз Гiляну4 i називають їх по-тюркському –клич. А лезо в кожного рiзака переливалося своїм, не схожим на iншi, сталевим сiро-синiм вiзерунком-мереживом. «Та це ж знаменита дамаська криця! – потроху чадiючи вiд солодкуватого диму, подумки скрикнув Алi.– На звичайнi перськi, гiлянськi ножi витрачати такий скарб, як iндiйську крицю-вуц5! О Аллах!»

Дим усе сильнiше витягувало крiзь щiлину назовнi. Проте Алi не вiдчував, щоб вiд нього божеволiв. Лише починало трохи тиснути в скронях, як i вiд кiзякового чаду. Та ще накочувалася слина, i вiн намагався спльовувати потиху, аби не почули в серединi млина. I ще до всього почало страшенно драти в горлi i крутити в носi.

Абу Амар випустив один за одним три ножi, i всi вони повпивалися вiстрями у вимитi дошки пiдлоги.

Абу Амар звiв руки вгору i проказав:

Мене, свого голуба надiслав iмам – та покрiпить його Аллах! – щоб я сказав вам, браття, слово його! Дякувати Аллаховi, я прибув сюди i говорю вам, браття, слово iмама, та оборонить його Аллах та поб'є його ворогiв! Кажу вам – час настав по всiх землях розпалювати його смолоскипи – хай-бо Аллах засвiтить їх вогнем безжальним i нищiвним! Та хай во славу Аллаха кожен iз нас вчинить подвиг! Наш iмам – та хай Аллах покрiпить його! –знає про вас все i тому тепер, пiсля всiх випробувань, дає вам ножi. Восславимо ж Аллаха всевидючого та всюдисущого та всi iмена його!!!

I всi вони пiдняли руки догори i одним подихом прорекли:

- Аллах акбар 6! Аллах акбар! Аллах акбар!!!

I троє молодих простерлися плазом.

Тодi наче залiзним голосом, аж малому мороз по спинi пiшов, Амар виголосив:

- Пастух нашого iмама – та покрiпить Аллах його! – дай вiрним псам їхнi iкла!

I той чоловiк, що чаклував над глеком iз гашишем, по черзi ставив на шию кожному свою репану п'яту i стромляв у руку ножа дамаської крицi.

Тепер, дивлячись зi щiлини, знизу вгору, Алi впiзнав i його – це був той безбровий i безбородий каландар-похлiбник з мосту бiля Зеленого базару.

Абу Амар почав напруженим, жорстоким голосом проказувати:

- Слава Аллаху всевишньому i милосердному! Та славиться iм'я його! Сподобав вiн Абу Аббаса iз славного мiста, превеликого мiста Шама 7, почути голос Отверзаючого Браму. Вiн кинув свого господаря i його майстерню, бо там його упослiджували, а вiн був найкращим майстром! I Аллах провiв його потаємними стежками в славнi гори Ельбуру до Орлиного Гнiзда. I став вiн перед Нашим Батьком – та посилить його Отверзаючий Браму! – i попросив ласки. Безмiрна доброта Нашого Iмама, Нашого Тата –хай Аллах дарує йому радiсть! Нагородив вiн коваля i поставив кувати зброю для вiрних псiв, славних соколiв i сiрих вовкiв!!! Ножi Абу Аббаса пробивають кольчугу гранадських майстрiв, обладунок ромеїв i панцирi хрестоносцiв франкiв! Бо Аллах – хай славиться iм'я його! – дав розумiння i кров для гартування леза! Не вiтром у полi, не олiєю в глеку, не сечею рудого хлопчика гартованi вашi iкла сталевi! Коли криця розпеклася до блиску червоного сонця в пустелi, тодi коваль Абу Аббас охолодив її до кольору роменського пурпуру! I привели тодi з волi iмама – та дарує йому Аллах перемогу та поб'є його ворогiв! – найдорожчого i наймогутнiшого раба-зiнджа! I потнули його Абу Аббас i його учнi розпеченими лезами! Занурили коваль i його хлопцi в тiло зiнджа розпеченi леза 8!

- Аллах акбар!!! – закричали вкляклi хлопцi i скинули вгору руки зi зброєю, а тодi завили не своїми голосами: – Та буде благословення, та буде благословення, та буде благословення Аллаха з Нашим Батьком!!!

Абу Амар пiдвiв кожного з них на ноги. I тiльки вiн поставив останнього, як вдарив у барабан старий мельник. А той, той що в одязi вантажника, заграв у довжелезну очеретяну сопiлку. Вiд пронизливого її свисту аж захотiлося хлопцевi затулити вуха. Та вiн не мiг цього вдiяти з двох причин: дуже хотiлося все побачити, i не мiг вiдпустити руку вiд дощок, бо впав би у воду,

Абу Амар заводив танець – ступав ногою перед другою ногою два кроки, а руки широко розставив i тiльки час вiд часу кидав їх униз. Вiн перекручувався навколо себе i знов ступав два кроки лiвою праворуч, потiм обертався навколо i знов два кроки правою ногою лiворуч.

Нараз Абу Амар вдарив у долонi i, задерши вгору горбоносе карбоване лице, заволав щосили:

- Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!

Троє ново посвячених завили слiдом за ним.

Бiд того виття аж полум'я в свiтильнику заколивалось, замиготiло.

I зразу ж мiрошник-барабанщик зробив непомiтний рух рукою. Хоч Алi й захопили музика i все дiйство, проте вiн пильно стежив за всiма проявами i помiтив дiю мiрошника. Пiсля того, як мiрошник торкнувся лiктем важеля, загуркотiли жорна, зарипiли дерев'янi колеса на приводному валу. А млинове колесо почало свiй невпинний рух. Певно, давно цей млин не працював i його погано доглядали, бо деякi плицi розкололися, а то й повiдлiтали. Тому вода з колеса то лилася водоспадом у канал, то розсiювалася снопом бризок на всi боки. I тодi густим дощем важких крапель обливало прихованого свiдка. Та малий не зрушувався, навiть не здригався. Його заворожило, зачарувало вертiння трьох посвячених юнакiв i Абу Амара.

Вiн, Абу Амар, був у точнiсiнько такому ковпаку, як i хлопцi.

Гуркотiли жорна.

Рипiли зубчатi колеса.

То швидше, то повiльнiше ляпали плицi об воду. Через нерiвнi промiжки часу ринули зливою тонкi потоки цiвок крiзь щiлини велетенського дерев'яного колеса.

Один iз присутнiх схилився до дiрчастого глечика i крiзь тоненьку очеретину пiддував туди повiтря.

Барабанщик i сопiлкар усе прискорювали ритм мелодiї.

I вiд мелодiї, вiд її дикого ритму, вiд безупинних повторiв малий Алi почав вiдчувати, що вiн наче скаженiє, наче все його тiло просочує, проймає лють i жадоба бою.

Та зовсiм голови вiн все ж не втрачав i все запам'ятовував.

Ось яке було диво.

Тi троє крутилися кожен на своєму мiсцi i нi на п'ядь не сходили кудись. Очi широко розкритi, нерухомi, блискучi. Наче й не дивляться, наче й не бачать!

Та тiльки Абу Амар мiняв обертання вiд правої руки, вони – як поєднанi з ним ланцюгом, мов були з ним нанизанi на один шпичак – теж починали зворотний рух.

I вони не спинялись, не збивалися навiть на чверть удару в ритмi.

А барабанщик бив i бив у дзвiнке дно барабана, i рук його не було видно – тiльки щось мерехтiло, мов крила нiчного, вечiрнього метелика.

I нiхто з танцюристiв не дивився один на одного чи на iнших. I наче не бачив нiкого й нiчого. I ось той, з фальшивою бородою, розкрив рота i заквилив:

- Аллах акбар! Аллах акбар Аллах акбар!!!

I всi приявнi закричали-заспiвали:

- Аллах акбар!

Бiльше нiхто не спинявся, i кричали всi без упину, незлiченно повторюючи: «Аллах акбар!»

Десь унизу за течiєю, де солодка вода впливала в солону й важку, починалося велике вiдливання моря, як i попередив лоцман-звiздар. Вода в протоках i каналах, нерухома i пропахла болотом, солодка й легка згори i важка й гiрко-солона в глибинi, завирувала, ринула на пiвдень до моря.

Велетенське колесо млина шалено закрутилось, раз по раз зливаючи на малого втiкача цiлi водоспади. Всерединi млина, здавалось, порожнi жорна ось-ось розваляться вiд тертя мiж собою. I тодi той з фальшивою бородою, пританцьовуючи, крутячись навколо себе, обертаючись як дзига, мовби пiдплив до короба. I ось у нього в руках важенний лантух.

Сипле вiн щось iз лантуха в короб.

Свистить сопiлкар – щоки надимає, як не трiсне, чоло потом зросилося. Кожна крапля – як горошина. Голенi скронi розривають набряклi судини. Очi в нього налились кров'ю. Вiн таки справдi нiчого не бачить.

Барабанщик закотив очi пiд лоба, голову задер, i з розкритої його пельки летить верескливий зойк: «Аллах акбар!»