Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 28

– Присягаюсь здоров'ям, це все не так! Вода у нас брудна. Гидота, а не вода, справжнє холерне лайно! В морi – повiрю! Тут ти не мiг знайти!

Тодi Алi видобув з пояса смужку крученого свинцю.

– Я кинув у канал ось цей свинцевий перстень. I пiрнув зразу в те мiсне. Намацав пiд водою i золотий, i свинцевий перстеньки. Ну й витяг їх!

Знову Бен Сахл звiв розчепiренi пальцi правицi над головою i вигукнув:

– Ай-ай! Який кмiтливий хлопець!

Далi Алi розповiв, як вiднiс лал музицi Кадарiї, а вона в дарунок йому вiддала синiй камiнь. Знов, утретє, Бен Сахл звiв правицю i наче аж заголосив, таким сумним голосом вiн проговорив:

– Ай-ай! – Що то значить – жiнка! Покласти на хлопця те, що сама не в силах…– але урвав на .пiвсловi свої причитання i почав знов милуватися грою каменя, перевертаючи його на долонi.

– На, потримай! – вiддав перстень Алi та, пiдхопивши поли халату, мов жiнка подiл сукнi, поспiшив, до крамницi.

З крамницi вiн прибiг, несучи тонкого скла чашу дамаської роботи.

Чаша була по вiнця налита водою.

Бен Сахл обережно опустив у чашу перстень. I крiзь воду, i крiзь скло синiй камiнь свiтив, коли на нього падало сонце, все таким же ясним i пронизуючим синiм променем.

Бен Сахл порожевiв, очi його блищали, на високому шишкуватому чолi виступили росою краплини поту. Вiн прицмокував, схиляв голову то на одне плече, то на друге, примружував то лiве око, то праве.

– Скiльки я чув про цей камiнь, але вперше ним милуюся, тримаю в своїх руках! – виголосив зрештою.

Обережно випив воду iз склянки, вiддихнувся i сказав:

– Така чиста вода фалс коштує!

I волохатими пальцями витяг з чашi перстень.

– На! Забирай!

– Але ж я вам його принiс!

– Я його не можу купити… У мене у всьому домi! – Та тут, як Алi в Кадарiї, цей досвiдчений купець знiтився на пiвсловi. – Нi, я його не можу купити!..

– Тодi я хочу з тобою на нього замiнятись.

– На що? – вирячив очi Бен Сахл, i густi брови його полiзли до чорної високої шапки. – На що?!

-Я тобi вiддам перстень. А ти, мiй господине, дозволиш менi подивитись на бiло-червону троянду!..

Бен Сахл стояв, кусав собi губи, i тодi їжачилась на пiдборiддi густа борода iз сивиною. Зiбрав пучками пальцiв шкiру на лобi i отак довго мовчки стояв.

– Ну добре. Пiшли! – вицiдив нарештi з себе торговець. – Троянду я тобi покажу, але перстень лишай при собi!

– У мене немає бiльше нiчого, чим би я мiг заплатити.

– Яка з тебе плата? На тебе скинули таку ношу… Пiшли! Не можу гаяти часу – а раптом покупець прийде – збитки!

Вiн пройшов назад з хлопчиною у темну лавку. А з лавки були дверi в заднiй стiнi у довгий коридор. Вони йшли, i Бен Сахл говорив:

– Я йду з гостем, я йду з гостем!

Алi знав, що в iудеїв жiнки не закривають лиця i наче не ховаються при стороннiх мужчинах. Адже ввечерi пишнокоса дiвчина подавала їм квiти. Певно, донька його.

Так вони пройшли довгим проходом i стали перед цегляною стiною. Тут уже було свiтло, бо згори в отвiр стелi падало сонячне промiння.

Бен Сахл покликав когось незрозумiлою мовою. I була вона не схожа нi на iудейську, нi на перську мови, якi вiн вряди-годи чув на базарах у Багдадi i тим пак у Басрi.

З-за товстої цегляної стiни йому вiдповiв старечий рипучий голос такою ж самою мовою.

Тiльки тодi Бен Сахл дiстав ключа i вiдчинив вузесеньку хвiртку. I вони з напiвтемряви переходу ступили пiд рiзке промiння сонця у чарiвний смарагдовий садок.

Стояли пiд самим муром двi низенькi пальми. У невеличкому басейнi-хаузi був острiвець, а з середини острiвця стирчала мiдна чапля i з її розкритого дзьоба тонкою цiвкою плюскотiла на камiнцi вода. У самому хаузi порозпускали пелюстки фiолетовi водянi лiлiї з темно-червоними серцевинами. На кущах квiтучого жасмину у клiтках стрибали чорнi, з червоними дзьобами й ногами птахи i несамовито кричали арабською та перською мовами.

Просто перед хлопцем, на другому боцi пiщаної стежки виростав трояндовий кущ. Невисокий, може, до грудей Алi.

Троянда виростала з розпушеної чорної землi, що була навколо викладена блакитними полив'яними цеглинами.

На кущi було, Алi вмить порахував, п'ять нерозпущених бутонiв, а чотири квiтки вже розгорнули свої пелюстки.

Де пелюстки розгорнулися, то верх пелюсток був бiлого, майже до половини, кольору, а далi йшов багряно-кривавий колiр.

I таке було враження, що на багряну квiтку згори наклеїли бiлу квiтку.

Алi затамував подих.

Почув над собою голос Бен Сахла:

– Можеш пiдступити ближче. Тiльки не торкайся руками!

Алi пiдступив до куща троянди. Справдi – наче одна квiтка, червона, зрiзана бритвою, а на зрiз наклеїли бiлу квiтку! Та що найдивнiше – не було нi рисочки, нi слiду мiж червоним i бiлим. Просто обривалося червоне, i зразу ж починалося бiле.

Хлопець злегка потяг носом повiтря. Запах був слабенький i аж нiтрохи не кращий за аромат придорожньої шипшини.

– О мiй щедрий господине i Хай нiколи не полишає тебе благословення Аллаха! Хай завжди в твоєму домi будуть здоров'я та грошi!11 Але, скажи менi, найдостославнiший володарю квiтки, чому у неї немає… майже немає запаху?!

Бен Сахл здiймався над хлопцем, випнувши черево i склавши руки на ньому. Великими пальцями крутив один навколо одного. Вiн посмiхався поблажливою, зверхньою посмiшкою.

– О нерозумний хлопчику! Слiд тобi знати, що є речi, якi радують людський нiс, а є речi, що радують людське око. Нiс можна швидко втомити радiстю. А око нiколи не насичується тим, що бачить! I нiколи не насичується улесливими словами людське вухо. Як сказано в Писаннi – «Та не насититься око баченим, та не насититься вухо слуханим». Амiнь!

I вже зовсiм по-iншому, суворо:

– Пiшли! Не гаймо бiльше часу! Я не збираюсь втрачати покупцiв.

Алi обернувся, поклонився двоколiрнiй трояндi i поспiшив поперед Бен Сахла в ту малесеньку хвiртку. Краєм ока схопив, як уже вступав у отвiр, що за пальмою в затiнку стоїть дiдусь-iндiєць, в чалмi i в бiлiй спiдницi. У руцi тримав довгу бамбукову палицю з кривим ножичком на кiнцi,., '

Тiєю ж самою дорогою вони поверталися до лавки.

Бен Сахл вiдчинив дверi та вiкно i визирнув на вулицю. Нiкого нiде.

Алi стояв посеред лавки i не рушав з мiсця.

– Iди вже! Все! Досить!

– Мiй господине! Поясни менi, чому ти не бажаєш володiти цим перснем? Вiн дуже коштовний! Я це напевно знаю! У Багдадi я бував на базарi золотарiв. I там бачив блакитнi сапфiри з Цейлону. Покупцi дивились крiзь них на сонце. У них не така блакить i не такий гострий блиск. Це не сапфiр. Це щось надзвичайне! Це чарiвний камiнь…

– Ти майже вгадав, – повагом i без дратливостi проговорив Бен Сахл, хоча за мить перед тим намагався швидше спекатись хлопчика. – Я тобi розповiм!

Тiльки домовились – про те, що ти був у мене з ним, нiколи й нiкому не говорити! Ти можеш присягтися? Так? Присягнись!

– Присягаюсь iменем Аллаха милостивого, милосердного! Присягаюсь мовчати, хто б мене про тебе i про камiнь не випитував!

– Добре! – одказав Бен Сахл. – Бачу, що ти хлопець поважний. Отож слухай цю страшну iсторiю. У одного купця була жiнка. Вона й зараз нiби жива. I купець нiби десь ще проживає. Жiнка ж, про яку мова, походила iз султанського роду. Казали, що її бабка народилася вiд наложницi султана Му'iзз ад-дiна Санд-жара3… Купцевi продали її десь у Кашгарi4.

– А чому вона була продана купцевi?..

– Не знаю… Чи, може, вона втекла… Чи, може, як, не знаю… Таємниця для мене, i нiхто не знає. Потiм цей купець повернувся до Басри. Накупив собi кiлька добрих будинкiв, вiдкрив лавки, збудував кораблi i посилав своїх капiтанiв у рiзнi краї. Було в нього багато наложниць i рабинь. Пройшов якийсь час – i ця, султанської кровi, дружина народила йому доньку. Донька вiд самого початку, тiльки стала говорити, зразу й заспiвала. Вона могла з одного разу запам'ятати всю мелодiю й проспiвати її вiд початку до кiнця! Навiть досвiдченi гравцi на аль-утi не могли так точно повторити мелодiю, як вона. Для дiвчинки батько замовляв у найкращих майстрiв малесенькi iнструменти, а найкращi вчителi музики приходили її навчати. А собою вона була мiзерна ї зовсiм непоказна. I от коли вона вже пiдросла i вибилась на дiвчину, до її батька в гостi прибув сам намiсник Басри. Кажуть, що його так трактували в домi купця, нiби вiн був не намiсником, а батьком халiфа! Щоб задобрити нашого намiсника, щоб ублажити його, купець велiв своїм наложницям i невiльницям танцювати перед гостем з вiдкритими лицями!!! Та намiсника це зовсiм не задовольнило, i вiн побажав, щоб донька купця грала для нього на аль-утi. Почав тодi благати його купець: «О найдостойнiший з найдостойних! Ти знаєш, як я тебе люблю i поважаю i впадаю перед тобою в порох, але – в iм'я Аллаха! – не побажай, щоб моя донька стала перед тобою з вiдкритим обличчям!» I вона грала за завiсою на аль-утi i спiвала.