Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 25

Вiн умостився на вузькому тахтi, загорнувшись у стару попону, i довго крутився, все намагався уявити собi, скiльки ж дасть йому срiбла музика. Бо що перстень – справжнiй скарб, вiн одразу зрозумiв, як почув, що сп'янiлi повiї прохали, благали Кадарiю не викидати його, не топити в каналi. А спiвачка Нiссо, аж заходячись вiд лютої заздростi, намагалась пiдштовхнути її на цей безглуздий вчинок.

А тодi, зi срiблом Кадарiї, полишить вiн Абу Амара i зразу ж пiде в порт i взнає, коли перший вiтрильник-дхау виходить в Арабське море, щоб досягти за тим моря-океану, а за морем-океаном славного мiста Калiкута. I вiн тодi, нiчого не сказавши Абу Амару, попливе назустрiч своїй долi, щоб здiйснити свої мрiї i побачити чудеса далеких обрiїв.

Адже виходило з Абу Амаром погано. Алi не спитав на самiм початку про платню за службу. А тепер вiн уже не мiг про це спитати. Язик не повертався, та й було страшно. Бо в Абу Амара хоч скаженi ночi, i бiганина, i треба все встигнути, та все ж Алi постiйно має наїдок. I якби не Абу Амар, то не знати, що б i робив вiн у Басрi. Здихав би з голоду. Бо як зiбрались тут кораблi з усiх усюд, то цiни на їжу пiдскочили у кiлька разiв. I вода, смердюча й брудна, ну чисто з калюжi, та ще iз солонiстю морською, коштує не дешевше багдадського шербету!

I отак-от, з невеселими думками про свою службу в Абу Амара та мрiями про дирхеми Кадарiї, Алi зрештою заснув. I зовсiм не чув п'яного галасу, коли вночi вийшли гостi вiд Абу Амара.

Сам Абу Амар iз п'яним музикою проводжали човна, стоячи на краю греблi, i довго розмовляли зi стражником, що мав охороняти богословiв, кожного до його оселi.

А потiм пiднялись удвох до покою Абу Амара, i Джарiя знов пiдглядала за ними. Та юний багдадець всього цього не чув i не знав…

Алi прокинувся ще до вранiшньої молитви. Зазирнув до Айшi. Вона стогнала увi снi. Тому розбудив її i дав води й дурманного лiкарського зiлля. Джарiю не став будити, а поспiшив нагору до кiмнати Абу Амара.

Дверi були зачиненi на ключ, i йому нiхто не вiдповiв.

Тодi хлопець зазирнув крiзь дiрку вiд сучка. .

У сутiнках, бо завiси зовсiм були спущенi на решiтки, побачив – у кiмнатi нiкого немає. Подушки розкиданi, скатертина з перевернутими чашами, баклажками i глечиками з-пiд вина, лушпинням i недоїдками не прибрана. Алi зняв ключi з пояса, та жоден з ключiв не пiдiйшов до замка кiмнати Абу Амара.

Тодi вирiшив не витрачати марно часу, а поспiшати до кварталу повiй.

Прихопив у дорогу жменi двi родзинок та трохи сушених смужок динi.

За фалс перебрався до кварталу, де жили християни, а тодi вже по мостах високих та по низьких плавучих мостах дiстався до широкого каналу, на другому березi якого були веселi кварталi повiй з шинками, харчевнями, крамницями, де торгували вином та закусками.

Знову за фалс вiн був на другому березi. О славна Басра! За все, за все тут треба заплатити хоч би фалс!

Якщо всi квартали пiсля вранiшньої молитви вибухали всiма можливими звуками – галасували човнярi, продавцi, дзвенiли її стукотiли молотками й молоточками ковалi, мiдники та золотарi; вихваляли свої страви базарнi кухарi; закликали подивитися всякi штучки й витребеньки базарнi фiглярi – то в кварталi повiй панувала тиша. Геть усi вiкна завiшенi, а дверi замкненi.

Лише двоє смiттярiв затертими пальмовими мiтлами змiтали бруд з хiдникiв. Та ще двоє зiгнутих водонош з величезними бурдюками на плечах стукали у дверi шинкiв – пропонували наповнити за нiч спорожнiлi глеки.

Ще один водовоз куняв на деменi пузатого човна, наповненого здоровенними корчагами та бурдюками, i час вiд часу торкався своїм зморшкуватим чолом зiгнутих колiн.

Лише на кiнцi кварталу, бiля рогу, де iнша вуличка перетинала головну, були вiдчиненi дверi знайомого будиночку, i вiдтiля чувся легенький передзвiн струн.

Алi вмить упiзнав мелодiю «Фатiми», з якої й почалося його знайомство з цiєю малесенькою жiнкою з кварталу повiй. Аж у грудях млосно зробилося вiд срiбного дзвону акордiв… Усiм вона вiдрiзнялася вiд повiй, але жила тут. Та спитати, чому вона тут, Алi не насмiлювався. Адже мужчина не має права задавати чужiй жiнцi питання. Вiн не пам'ятав такого, щоб хтось iз чоловiкiв розмовляв з чужою жiнкою. Хоча от довелось таки йти до неї, бо зовсiм iнша справа, якщо в людинi тiй є якась потреба.

Алi, дiйшовши до дверей, зупинився, невидимий за дверима, але й не пiдступав упритул до дверей, щоб не вийшло, що вiн пiдглядає та пiдслуховує. I чекав, поки Кадарiя скiнчить грати.

Слухаючи срiбний дзвiн аль-ута, вiн забув про перстень, про свої невдалi розмови з капiтаном, навiть про мандри. I про те, що служба в Абу Амара стає для нього образливою. Вiн поплив у тих прозорих звуках музики нiби та чайка, про яку два днi тому спiвала Нiссо. Вiн стояв, опустивши голову, i схаменувся тiльки тодi, коли перед ним постала Кадарiя без плаща, i очi не були в неї пiдфарбованi сурмою. Блiдi щоки тепер вiдкрились у своєму справжньому виглядi – геть обсипанi ластовинням, мов усе обличчя облiпили просяною лускою. Вуста не були яскраво-червонi, а здавались якогось темно-фiалкового кольору. А очi були стомленi, iз припухлими повiками, як у хворої людини. Алi здригнувся вiд її голосу.

– Ти прийшов вiд Абу Амара?

Алi похитав головою.

– А вiд кого? Чи таємниця?

Алi озирнувся на всi боки, приклав пальця до вуст.

– Тодi заходь до моєї оселi.

Вiн переступив, через порiг. Присiв пiд стiною, мовчки розмотав свою згустку, розв'язав вузлик на кiнцi хустки i видобув звiдтiля iскристо-кривавий лал.

Кадарiя скрикнула.

– Той самий?!!

– Так, моя господине!

– Як ти його видобув?!!

Алi почув в її словах захват, i йому закортiло похвалитись. Бо питання було без жодного вiдтiнку зневаги, геть не схоже на Абу Амаровi слова й питання: «Так ти себе вважаєш мужчиною?! Вважаєш себе чоловiком?» I Алi розповiв їй про смужку свинцю, знайдену в купi смiття на подвiр'ї Айшi, як раз на те мiсце, де вона, Кадарiя, стояла. Як сам пiрнув за свинцем та знайшов i свинець, i золотий перстень.

– Правда? – просто проспiвала зачудована Кадарiя, i її щоки порожевiли.

Алi видлубав з пояса нерiвний свинцевий бублик.

– Дай я тебе поцiлую! – I воза обхопила його голову, притисла до себе i гучно поцiлувала в обидвi щоки. Обняла, притисла, i Алi вiдчув, якi в неї пiд одягом маленькi i гострi груди.

Враз рвучко Кадарiя вiдтрутила вiд себе хлопчину i, лишивши його в хмарi тонкого дорогоцiнного запаху камфори, схилилась до тахта, застеленого червоним вiрменським килимом, найдорожчим на тi часи. Видобула з глибини невеличку черепахову коробочку. З самого закутка витягла перстень, зроблений iз товстої смужки золота. А посерединi смуги сидiв темно-синiй гранчастий камiнь. Такого каменя хлопцевi не доводилось бачити. Хоча часом добрi сазанчики були йому нiби живою перепусткою до найдорожчого базару в Багдадi – там торгували дорогоцiнним камiнням, фарбами та благовонними. Здалеку бачив блакитний цейлонський сапфiр, бачив бiрюзу афганську та лазурит, яспис i онiкс, агат i халцедон, двiчi свiтили йому променi марiйських 3 смарагдiв, бачив, як променiла, наче золотий мед, купка бурштину з далеких країв русiв. I не були для нього дивом купки густо-зеленого сiнайського малахiту.

О багдадськi базари-суки! Чого там тiльки не побачиш! Про що не довiдаєшся! Про що тiльки не придбаєш знання й розумiння!

А синiй камiнь у перснi свiтився незвично – несхоже на жоден з бачених там. Здавалося, що вiй випромiнює назовнi свiтло стократ сильнiше за те свiтло, що падає на нього iз зовнi. До всього камiнь було вiдшлiфовано не круглим горбочком, а його гострi природнi гранi пiдсилено ретельною i вправною шлiфовкою.

Кадарiя взяла стиснену правицю Алi, розтисла його пальцi i поклала на долоню перстень – не дуже великий, та ваговитий.

Хлопчина нахилився до персня, i густе ємне промiння просто рiзало йому очi. I закрiплено було камiнь дивовижно – з трьох бокiв його тримали малесенькi золотi руки. Робота великої вправностi – на кожному пальчику викарбуванi всi суглоби i нiгтики!