Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 21

По рибi, на закуску, хлопець щедро собi насипав на мiдну тарiль кавунового насiння, шматочкiв сушеної динi та лущеного горiхового зерня… Алi так смакувала їжа, що в тiлi розпливлося солодке тепло i на сон хилило.

Тому, коли перед ним постала оголена Джарiя, вiн аж головою струсив i очима заклiпав, щоб пересвiдчитись, чи вiн не спить.

Вона була геть гола, тiльки вузенька стрiчка, обмотана навколо пояса, спадала вниз i прикривала лоно.

– Бачиш, яка я гарна? А ти не вiрив? Якщо прикраси є – зразу дiвчина стає красивiша!

Тут тiльки Алi збагнув, що вона показує йому своє намисто з квасолi i обручки з тiєї ж квасолi на зап'ястях рук i на литках.

Хлопець здивувався – i як вона могла так швидко проколоти i насилити насiнини?

– Ну скажи, – вимагала Джарiя в хлопця, – правда ж, я тепер дуже гарна?!

Алi хвилю повагався, хотiв сказати їй, що вона як була мавпою, так i лишилась, та вiн ще раз уважно поглянув на неї i з великим здивуванням пересвiдчився, що вона зовсiм не така бридка, як у подертiй i замизканiй довгополiй сорочцi.

– Тепер гарна…– видавив хлопець. – Тiльки ти без встиду – голяка крутишся перед мужчиною!.. Треба сорочку одягти!..

– «Сорочку, сорочку»!..– перекривила Джарiя.– У ваших сорочках усi ви мов опудала! От матуся моя – знаєш, яка була красуня?! Куди менi до неї! А лишень вдягали на неї вашi чортовi лахи, так i вона ставала, мов опудало! Слухай, вiзьми он тазик.

– Принеси сама, – Алi здвигнув плечима i кинув у рота шматочок сушеної динi.

Дiвчина миттю принесла тазик. Алi перевернув його, обтер ганчiркою вiд сажi i вдарив злегка кiстками пальцiв. Мiдь вiдгукнулася чистим дзвоном.

Замахала Джарiя руками, закрутила стегнами, заколивалась спиною. Вона крутилась, пiдстрибувала, ляскала собi сама в долонi i схиляла голову, нiби прислухаючись, чи правильно вона дрiботить худими тонкокiстними стопами.

Обернула сяюче обличчя з виряченими бiлками очей.

– Давай швидше! Швидше!

Хлопець забарабанив з такою швидкiстю, на яку тiльки спроможнi його руки.

– Швидше, швидше! – прохала Джарiя, не перестаючи крутити стегнами, дрiботячи стопами i обертаючись навколо себе.

Її чорна шкiра зволожилась вiд рясного поту, заблищала наче воронове крило.

Алi трiскотiв пальцями обох рук по дну тазика. Споглядаючи, як пружно пiдскакують перса Джарiї з набряклими сосцями вiдчув, що наче в нього починає швидше битися серце, наче його починає опановувати неспокiй, чекання чогось невiдомого, тiло наповнює нiби млость.

Вiн здивувався своєму вiдчуттю i перевiв погляд на невтомнi ноги Джарiї. Хвилювання пропало.

Та коли дiвчина, крутячись по колу, наблизилась майже впритул до хлопчини, повернулася до нього лицем i просто вгорi над ним застрибали тугi перса, Алi вiдчув, що йому аж горло перехопило.

Спочатку вiн спробував не дивитися на танцiвницю. Та якась сила повернула його голову. I вiн бiльше й не намагався вiдвертатись. У головi в нього наче злегка наморочилось, а серце починало калатати все швидше й швидше. Вiн той бiг серця намагався випередити швидкими ударами пальцiв.

Нараз iз кiмнати Айшi хлопець почув сильний стогiн, потiм тихе волання.

Алi урвав стукiт по тазику. Та Джарiя ще хвилини двi, не менше, дрiботiла ногами, крутила лискучими сiдницями.

Нарештi вона рiзко спинилась. Кинула вниз руки, стулила тремтячi колiна, розкрила величезнi очi, засвiтила бiлками, провела яскраво-червоним язиком по сiро-синiх товстенних губах.

– Що?! – впiрилась невидющими очима в лице Алi.

– Ти що – глуха?! Айша он як стогне i волає! Пiди допоможи їй!

Джарiя ступила з мiсця так як була – гола i в своїх квасоляних прикрасах. I ноги в неї ще не йшли, вони все ще пританцьовували.

– Куди гола полiзла? – Алi прикрикнув на неї .– Сорочку вдягни!..

I Джарiя, пританцьовуючи, повернула назад, схопила з тахта свою благеньку одiж i, так само пiдстрибуючи, пiшла до хворої. Тiльки-но Джарiя зникла в другiй кiмнатi, як Алi захотiлося спати. Вiдчув, що зараз впаде на пiдлогу. Тому вiн пiдвiвся i перейшов пiд стiну. Тiльки пiдклав пiд спину стару, замизкану подушку, як нестримний сон пов'язав солодкою вагою все його тiло…

Часом на якiсь миттєвостi пелена важкого сну вiдпливала кудись, i вiн тодi усвiдомлював, що поруч нього сидить Джарiя i запихається оладками, рибою, чавить зубами соковитi пагони цукрової тростини. Що вона товче просо в ступi, i вiд ударiв товкача аж весь будинок двигтить i плюскотять великi хвилi в каналi за стiною.

Часом наче пахло смаженою кунжутною олiєю, п'янкими родзинками, розсипчастими фiнiками. Потiм знов важкою глиною навалився сон. I невiдомо, скiльки часу та хвиля сну покривала хлопця. Вiн не прокинувся, вiн не мiг нi крикнути, нi поворухнути нi рукою, нi ногою. Та вiдчував усе, що з ним роблять.

Його вiдiрвали вiд стiни i поклали на м'якi подушки. Чиїсь руки закасали його сорочку до грудей. Далi гарячi тонкi пальцi заходились розв'язувати мотузок на штанях.

Крiзь пута сну хотiв крикнути, що вiн не дозволить, щоб у нього поцупили з пояса ключi.

Та крику не вийшло, а рухатись вiн i зовсiм був неспроможний. Та й не треба було кричати, бо тi настороженi пальцi, розв'язавши вузол, вiдтрутили ключi кудись набiк.

Наче тi пальцi обмацували його одiж, торкалися тiла…

Потiм сiрий туман сну геть залляв по вiнця його вiдчуття i руки кудись зникли.

Потiм йому снилося, вiн напевно знав, що сниться, як повiя-танцiвниця, геть нага, танцює перед ним.

Притуляється до нього своїми округлими й холодними, мов чашi iз шербетом, грудьми…

З жахом Алi прокинувся.. В сутiнках кiмнати вiн оглянув себе i побачив, що одяг його зiм'ято, пошарпано, зав'язки розв'язано… Червоний, мов буряк, вiд сорому, трусячись вiд страху, щоб нiхто його отак не побачив, вiн пiдскочив, так-сак оправив одiж, схопив кумган2 i поспiшив, щоб очиститись, обмитись…

Коли вiн повернувся до будинку, щоб узяти свою корзинку та й побiгти до лазнi, його згори покликав Абу Амар.

Алi тицьнув у закуток кумган i побiг нагору.

– Добре виспався? Тепер поспiши по вино та сiк до Сахла. Ось монети! I зразу ж готувати обiд! Щоб пiсля заходу сонця все було на скатертинi.

– I вино?

– Що?! Хiба ти християнин чи iудей, що не знаєш – обiдають люди окремо, а вино п'ють окремо?! Хоча простолюдини розпустилися i геть стали схожi на невiрних!..

9. ВЧЕНI МУЖI

Коли сонце впало за незлiченнi канали, коли згубились гаркавi й гунявi волання муедзинiв у безкраїх пальмових гаях, тодi сам Абу Амар вiдкрив вуличнi дверi i запросив увiйти трьох статечних мужiв i одного молодика з дорогою, поцяцькованою лютнею.

Падала густа синя нiч мiсяця азара. Абу Амар наказав запалити чотири свiтильники. Кiмната сповнилась золотими зблисками, якi розлилася золотим, наче шафрановим пилком.

Пiсля довгих вiтань1 i найщирiших, найшляхетнiших побажань господаревi вiд гостей, а гостям вiд господаря почали обiд з кавуна. (Потiм Алi скуштував одну скибку, яка лишилася. Власне, подiлив iз Джарiєю). Кавун був так собi. Але гостi хвалили його без мiри. Адi здогадався чому – кавун бахрейнський, з першого завозу. Бо тут пiд Басрою кавуни ще й не думали дозрiвати.

Пiсля кавуна Алi подав їм бургуль – пшеничну густу кашу на тацi, поливши її топленим коров'ячим маслом.

Смажених окунiв, витриманих перед готуванням у солонiм соусi, гостi просто захвалили, обсмоктали кожну кiсточку. I Алi зрадiв i подякував подумки Аллаховi, що вiн зразу по базарюванню здогадався засмажити собi й дiвчинi по окунцевi.

Алi задивився на цих трьох сивих довгобородих мужiв. Рухи розмiренi, спини рiвнi, обличчя приязнi.

Повага один до одного велика.

А самоповага ще бiльша.

Говорили кожний по черзi. I нiхто нiкого не перебивав! Усi вихваляли господаря, один одного, а потiм спiвака.

До того дня малий мандрiвник i не чув нiколи за один раз стiльки хвалебних слiв i вiншувань.