Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 13

– Господине моя матiнко! А хто сусiди цього чудового палацу?

Жiнка здригнулась i впустила стрiлу. Обернулась, не закривши лиця. Воно було обличчям не зморщеної баби, а обличчям жiнки рокiв тридцяти п'яти.

Стрiла вп'ялась у долiвку, i лишень її оперений хвiст дрiбно затремтiв.

Алi ж вiд усього нiби в окрiп опустили – виходить, вiн голий стояв не перед старою бабою, а перед жiнкою?!

– А ти давно служиш купцевi Абу Амару?

– Господине моя матiнко! Хто сусiди цього старого будинку?

– Високий дiм мiняйла Рустема. Багач iз багачiв, але скупий, як усякий перс! Та Аллах його покарав – всi його жiнки народжують одних дiвчат! I рабинi теж! – Вона ще бiльше вiдхилила запинало, i стало видно її воласту шию з товстими складками i набухлостi повних грудей.

Алi якось стало нiяково вiд голизни жiночого лиця й тiла, та вiн виду не подав, а проказав досить твердо:

– Господине моя матiнко! Згорни мiй одяг i зав'яжи стрiли, щоб не розсипались! – Алi крутнувся на п'ятах i за мить був бiля дверей кiмнати, де мосулець Амар пригощав басрiйських купцiв.

Алi ж сiв пiд стiну i невтiшно всмiхнувся: «Певно, що не тiльки перс Рустем скупердяй! А й чистокровнi нащадки бедуїнiв – кожний битий фальс щелепами затискають!» Тепер вiн сiв так, щоб було йому видно шпарину пiд стелею. I зразу ж помiтив, що до перших очей ще приєднались очi. Двi пари очей уважно дивились на Амара.

Алi напружив з усих сил зiр, намагаючись краще розгледiти тi потаємнi цiкавi очi.

Тепер вiн роздивився, що це були таки жiночi очi, бо он в однiєї видно, що вони пiдведенi сурмою.

Тут молодий купець похвалив Аллаха i пiдвiвся з-за трапези.

Та не встиг вiн розправити всi свої суглоби, як вже Алi з водою був бiля нього i поливав йому на руки.

Коли всi змили руки, Абу Амар повiв купцiв униз, до виходу. Музики ж усе грали й грали, бо Абу Амар дав їм такий знак.

Алi чекав, коли Абу Амар випровадить гостей.

Тiльки гостi зникли за зворотом складiв, мосулець обернувся i приклав палець до рота, малому показуючи, щоб вiн мовчав. Хлопець пiдняв очi вгору на еркер. Мосулець ствердно опустив повiки – жiнка в еркерi крiзь решiтку пiдслуховує розмову.

Мосулець та Алi пiднялися вгору, а музики ще грали.

Абу Амар спинив рукою гру i показав на скатертину iз залишками пригощення. Також кивнув головою на скатертину, обернувшись до Алi:

– Я пiду до нашої господинi. Поїж, проведи музик i зайдеш до її помешкання.

Абу Амар вийшов з кiмнати, музики пiдхопились i, мов голоднi пси, кинулись до залишкiв їжi.

Хлопець знав, що в шпарину ще дивляться, спокiйно пiдсiв до скатертини i з-пiд дерев'яної порожньої обгортки Йєменського цукру витяг смужку сушеної шубарканської динi. А музики хапали недоїдки обома руками, запихували в рота, чавкали i плямкали, давилися, намагаючись проковтнути лакiтки один поперед другого i бiльше другого! Алi багато чув про сушенi динi, та й запах їхнiй вдихав на багдадськiм Зеленiм базарi. А зараз мiг i покуштувати. Вiн смакував кожним шматочком динi, намагався запам'ятати смак – хто знає, коли доведеться ще раз скуштувати? А щоб не бути голодним, Алi взяв товсту пампушку. Взяв тихо i непомiтно, щоб нi музики не уздрiли, нi тi, таємнi глядачi…

Колiт зачинилися дверi за пожадливими музиками, хлопець зайшов до кiмнати зi складом мiдного посуду.

Дверi були, певно, пiдмащенi гусячим жиром, бо пiд рукою юного багдадця нечутно повернулись.

Абу Амар сидiв на циновцi, перед ним були розкладенi окремо рядком золотi динари. Мосулець тицькав пальцем у монету, а потiм пiдiймав пальця вгору.

– Приведи трьох дiвчат! Це шiсть динарiв. Бо ти їх винаймеш ще вдень. Три динари для спiвачки. Два динари для музики на аль-утi. Це динари на вино. Динар на квiти. П'ять динарiв на солодощi. Це тобi динар за клопоти. Дiвчат приведеш по однiй. Одних через двiр, других через дверi, останнiх з тiєї вулицi. Ось тобi на човняра… Де ключ вiд великої кiмнати?

– Я не пам'ятаю… Кудись подiла… Вже зовсiм стара… голова погано працює…– замурмотiла жiнка, мацаючи себе по боках.

– Ще раз забудеш щось потрiбне менi – пiду геть!

– Мiй господине, ласкавий i милостивий! Не гнiвайся!.. Стара я, забуваю… Ось вiн – ключ…– I вона спiтнiлими пальцями подала мосульцю великий кований ключ.

– Замок змащений? А тепер збирайся та йди! Ти вже тут? Молодець, що тихо ходиш. Та iншим разом сповiщай про свiй прихiд… Пiшли нагору – постелиш менi – хочу трохи вiдпочити. А ти берись допомагати нашiй господинi.

Коли вони пiднялись на другий поверх, Алi знову збiг униз, подивився, чи не вийшла з комори господиня, i пострибав навшпиньках нагору. Спинив мосульця i показав йому, щоб нахилився.

Пошепки, збиваючись, розповiв про шпарку пiд стелею, i про господиню, i про мiняйла Рустема.

– Молодець! – прошепотiв Абу Амар, прикладаючи пальця до вуст, розтягнутих у посмiшцi, а зуби в нього стислись, аж жовна на щелепах заграли. – Буває, що й гора приходить до Магомета… Пiдемо зараз у кiмнату, то ти все роби так, нiби ми не знаємо про щiлину. Все виконуй…

Абу Амар замкнув дверi важким ключем, а потiм вiдкрив запинала з вiкон i вiдхилив дерев'янi решiтки. Сонце сповнило всю кiмнату, заграло на штукових7 i гiпсових оздобах, заблищало на рiзьбленiй деревинi довгих скринь-тахтiв попiд стiнами.

Молодик вiдкрив вiко одного тахта, i там виявилось рiзне вбрання.

Вiн скинув iз себе плащ, сорочку, штани i лишився геть нагим. Тiльки на шиї важкий срiбний ланцюг утримував маленький трикутний оберiг.

Поворушив плечима – i м'язи заграли пiд шкiрою, нiби напруженi линви.

– Подай менi оте мастило в малесенькiм горщечку! – показав пальцем, i на мiзинцi запалав краплею кровi перстень з лалом-самоцвiтом.

Хлопчик подав хазяїну мастило, i той почав поволi вмащувати себе пахучою мастю.

Мiцне, м'язисте тiло засвiтилося, заблищало пiд променями пiсляобiднього золотавого сонця, наче вiдлите iз свiтлої мiдi.

Абу Амар повернув горщечок хлопцевi i наказав добре натерти спину. Тонкий запах жасминового цвiту лоскотав нiздрi хлопцевi, а пiд пальцями вiн вiдчував пружнi, гарячi м'язи Абу Амара.

Як вдягся Абу Амар, то на кришечку вiд горщечка вiддiлив трохи мастi i нiби запропонував, але хлопець вiдчув, що вiн наказує:

– Натрись, якщо хочеш, i ти цим мастилом. Допомагає вiд водяних випарiв i нiчних комах.

Алi здер iз себе одiж, але вiдвернувся спиною до стiни, в якiй була щiлина.

– Негоже повертатись спиною до старшого, тим пак якщо вiн того не просить…– з єхидною усмiшкою зауважив Абу Амар.

Алi просто спiкся i вiд слiв Абу Амара, i вiд того, що треба себе виставити перед невiдомими соглядатаями.

Алi тер в шкiру запашне мастило, та вже аромат його не радував, а думав вiн: «Для чого цей мосулець i мене голяка перед тими двома виставляє?! Для чого це йому потрiбно?!!»

Не знав, що через шпарку в дверях на нього ще й господиня будинку пiдглядає.

Взагалi йому майже все було незрозумiле тут. «Чому такий величезний i добрий будинок порожнiй i потроху руйнується? Чому в тiй кiмнатi внизу цiла гора глечикiв i тазiв? Хто ця господиня? Вдова? Чи є в неї дiти i родичi? Чи ще хтось живе в будинку?»

– Постели менi отут на пiдлозi! – наказав Абу Амар i, коли малий все зробив, випустив його з кiмнати i закрився на ключ. Малий, тiльки коли клацнув замок, подумав, що це ж, певно, був будинок для пожильцiв, а не для родини. Бо хто в своїй хатi на кожнi дверi ставить замок? А замки були i в нижнiй схованцi-кiмнатi з мiддю!

Малий спустився вниз i виявив, що господиня ще нiкуди не пiшла. Тому довелося брати Алi корзину i йти за нею на базар.

А що базар вже сьогоднi кiнчався, то вони за пiвцiни накупили: фiнiкiв, мигдалю, халви, iзюму, левантiйських 8 горiхiв, солодких iндiйських стручкiв, йєменських сушених фiг, їстiвної землi i ще всiляких пундикiв з iндiйської та йєменської цукрової тростини, солодких медових коржикiв та ще всього й всякого солодкого наїдку. Корзину малий не мiг сам пiдняти, то вони вдвох iз господинею тягли. З базару вони винайняли човна i через кiлька каналiв за хвилю дiстались до веселого кварталу – Дар-ель-Кихабу9.