Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 99

121

Я відразу ж збагнула, що входити мені,— самій, без чоловіка,— до кімнати, де був Честер,— справа ризикована. І подумала: добре, що Джім переміг на сьогоднішніх перегонах, і тепер його надовго затримають у клубі охочі з ним випити (звісно, Джімовим коштом,—«ставити» мусить переможець) і поздоровити його.

Не вертаючи в дім, я пішла до готелю навпроти і, зателефонувавши звідти в Чорлок, спитала, чи знають вони, де Честер, і чи слід йому при такому стані здоров'я подорожувати без супроводу.

Дейзі,— здається, неабияк розважена цим усім,— відповіла, що Честер утік з дому чорним ходом, виїхавши з садиби у фургоні крамаря, і тепер там «страшенний переполох»— вони бояться, чи не дав він дьору з однією шльондрою, яка допомагала їм на кухні. Дейзі ще покликала Селлі, яка попросила мене не тривожити хворого, доки вони приїдуть; Бутем і вона зараз же вирушають, і вже послали по лікаря.

Я таки не заходила до Честера, аж поки за півгодини з Чорлока приїхали Селлі з Бутемом. Лише після того, як вони зайшли в дім, я, так і не опанувавши себе до кінця, відчинила двері до вітальні, де вони вже всі сиділи. Почала я з того, що перепросила Честера за свою відсутність, коли він приїхав; проте він ледве чи звернув на мене увагу. Перебираючи рукописи, він водночас пояснював тітоньці, як то важливо, щоб ліберали чітко визначили свою позицію,— коротше, почувався як удома.

Щоправда, й решта теж поводилася так, ніби нічого не сталося.

Селлі сказала:

— А ось і мама. Тато хоче проконсультуватися з тобою про деякі дати.

Я відповіла, що таки справді часто забувала датувати свої листи.

— Нічого. Декотрі мої листи теж без дати,— озвався Честер.

— Ти довго тут пробудеш?— запитала Селлі у батька.— Я обіцяла подзвонити у Менор.

— Принаймні сьогодні я туди не повернусь,— холодно відрубав Честер.

Селлі зауважила, що мамі, очевидно, незручно лишати його у себе на ніч у цьому невеличкому котеджі.

— Якщо у мами немає для мене місця,— мовив Честер,— я можу спинитись у готелі навпроти. Мені треба бути десь поблизу — тут десятки питань, щодо яких я мушу радитися з мамою. А ви з Гаррі їдьте додому хоч зараз... Ви нічим не можете мені допомогти.

Тітонька, яка весь час поривалася вставити своє, принесла чималу купу газетних вирізок і тепер вимагала, щоб Честер проглянув статтю, на яку вона натрапила у «Таймсі» за 1905 рік.

Вона була дуже збуджена — такою я не бачила її вже давно, від часу продажу Бакфілда. І тепер тітонька Леттер одчайдушно кричала (вона поводилася так, ніби це досі був її дім,— мабуть, вона так і думала або взагалі не сушила собі цим голови):

— Я запрошую його до себе у гостину, я! І він житиме тут, скільки захоче!

Далі вона люто напалась на мене:

— Не мели дурниць, Ніно! Кімнат у нас вистачить!

Її обурювало, що я така недотепа. Хіба я не бачу, що все давно летить шкереберть, і наш обов'язок — підтримати бодай найменшу спробу спинити цей загальний занепад? Що ж до такої знаменної події як Честерові мемуари, то ми просто не маємо права гальмувати роботу над ними. Я повинна, сказала вона, пишатися, що можу принести хоча б найменшу користь,— навіть якби мені самій довелося спати на підлозі.

Певно, відчуваючи, що я не поділяю її збудження, тітонька поспішила заявити, що піде приготує Честерові кімнату, опостінь з її власною спальнею, на другому поверсі,— і пошкутильгала геть, гукаючи на весь дім: «Еммі! Еммі!»

Я промовчала на це все. Звісно, я вирішила, що Честер не може лишатись у цьому домі. Я не перечила тітоньці, але всі, крім неї, чудово зрозуміли моє промовисте мовчання.

Честер заглядав мені в очі якнайулесливіше, а Селлі з Бутемом відразу ж пішли в наступ. Бутем сказав, що лікареві не з руки їздити у таку далечінь, не кажучи вже про кілька зібрань, що їх вони мають провести в Менорі. Селлі додала, що тут нема кому передруковувати витяги з листів, та й, нарешті, ніде тримати теки з матеріалами.

— Обійдуся без ваших тек! —визвірився на неї Честер.— Я для того сюди й приїхав, щоб усе це відкинути геть. Невже ви не розумієте, що ми мусимо працювати по-новому?! Цілий місяць топчемося на місці!

Це тому, що він хворий і швидко втомлюється, пояснила Селлі. Її слова ще дужче роздратували Честера, він не на жарт розпалився. Я згадала, як давніше, виступаючи на мітингах перед ворожо настроєною до нього аудиторією, Честер умисне себе розпаляв. Так і тепер він замахав руками.

— Ми справді топчемося на місці! По суті, Селлі, ми давно заплуталися у всіх оцих кабінетних зборах, у безперервних суперечках — хто й що коли запропонував, хто за що має відповідати і таке інше. Сьогодні це вже нікого не цікавить — і люди, звичайно, мають рацію!

Бутем хотів щось заперечити, але Честер підняв руку, як робив це на мітингах, коли його перебивали, і вигукнув:

— Ні, я добре знаю, що кажу зараз найщирішу правду! І знаю, це вже давно, з півроку, а може, з рік,— але не признавався в цьому навіть самому собі. Ми знай торочимо: треба відродити давній дух нашої партії,— і давно вже забули, що воно таке, цей дух, якого він кольору! Всі наші слова — полова, порожній звук, вітер! Ні, гірше за вітер! Вони — димова завіса, за якою ми ховаємо свої порохняві серця, порожні душі, пустоту нашої віри! Погляньмо в очі жорстокій правді: нас спіткало те ж саме, що й інші організації, інші партії,— ми заблукали в темряві й збилися з шляху, засліплені курявою, що її збили наші власні успіхи. Ми зійшли з вершини

Фасги [28], забувши велике божественне знамення, яке показувало нам шлях. Але про це й гадки немає у синіх книгах [29]. Це святе полум'я лишилося тільки у тих, хто брав участь у революції,— бо то справді була революція! Так, правду сьогодні можна знайти тільки в їхніх листах і спогадах. І у твоїх листах, Ніно,— він обернувся у мій бік.— І у твоїх спогадах, Ніно... Тож,— якби ти тільки погодилась подарувати мені для цього хоч годину!

— Але не сьогодні, тату,—сказала Селлі.—Зараз уже пізно, і ти сам бачиш, мамі просто ніде тебе прийняти. Тут тобі не випадає лишатися на ніч, а піднятися нагору ти не зможеш.

— Боюся, це й справді важко,—додала я.—Та й на другому поверсі тобі буде не зовсім зручно...

Честер почав усіляко вибачатися: в нього й на думці не було нав'язуватися мені, він негайно ж іде додому; і він прудко забігав по кімнаті, збираючи папери.

Звісно, ми всі почали його заспокоювати: нехай він сяде й почекає, а ми самі позбираємо його папери. Та він нікого не слухав. Сталася безглузда, обурлива сцена: недолугий чоловічок, важко хапаючи повітря посинілими губами, метушився взад-вперед по кімнаті, а Селлі, Бутем і я намагалися його вгамувати, вгадуючи, куди він метнеться наступної миті, звертаючись до його розважливості. Лише тепер, дивлячись на червону від хвилювання Селлі (я й сама неабияк перелякалась) , я зрозуміла, яка то важка річ — доглядати старого. Це однаково, що ходити коло хворої та вередливої дитини, яка не дбає про те, куди приведуть наслідки цієї хворобливості. Честер поводився як затятий деспот, як розбещений егоїст, всі примхи якого треба було негайно виконувати, щоб він, бува, не наклав на себе рук,— від розбещеності чи просто так, на злість комусь?

І який же це був жах, коли він раптом схопився за серце, голосно зойкнув і, задихаючись, упав на канапу.

Селлі, вихопивши з сумочки ліки, метнулася до нього. Бутем побіг по бренді. Честер, промимривши собі під ніс щось там про свою вдячність і вибачившись переді мною, почав дихати рівніше,— хоч і далі лежав, не розплющуючи очей.

Я дивилась на нього й не могла зрозуміти, чого в ньому більше — інфантильності чи хитрощів.

Селлі теж дивилась на нього, обличчя в неї було похмуре, а щоки так само пашіли. Вона теж підозрювала, що цей «серцевий криз» був чистим удаванням.