Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 91

— А все-таки мій номер справив на тебе враження. Мені ж розповіли — ти так сміялась, що мусила вийти із зали. І чудово! Приємно, що ти мене оцінила! Знаєш, я цим пишаюсь!

— То я ж нічого й не кажу,— дещо вийшло просто он як дотепно!

— Дякую й на тому. Нічого, мамо! Я знаю, ти й сама зараз у скруті, і не проситиму в тебе грошей. Це було б нечесно. Тримаймося, дорогенька! А я вже якось дам собі раду. Все добре, що добре кінчається.

112

Після того як Том пішов, у мене знову склалося враження, ніби я справді «надто старомодна»,— і то були характерні для нашої доби переживання. Досить було котромусь із нас назвати щось «аморальним», «нетактовним» чи «антипатріотичним» (моральність, тактовність і патріотизм нав'язли в усіх на зубах ще під час війни),— і ви вмить не тільки наражалися на зневагу й кпини, але й самі раптом починали відчувати себе вкрай обмеженим чи обмеженою. Оскільки ж передусім саме обмежені люди кричали на кожному кроці про ідейне й моральне зубожіння нашої молоді, виступати проти Тома і його друзів означало стати на бік усього консервативного і поповнити табір обмежених.

Того ж дня я відіслала Томові сто фунтів (готівкою,— виписати чек я не ризикнула: Бутем переглядав корінці моєї чекової книжки), благаючи лише про одне,— щоб він трохи змінив грим та наклеїв вуса; це зменшило б портретну схожість з Честером чи принаймні засвідчило б Томове бажання применшити її.

Проте, коли Том відкрив новий клуб (під назвою «Шинок Респі»; уже протягом першого року існування він набув популярності; тоді такі підвальчики виростали на кожному кроці й робилися дедалі непристойнішими), до мене дійшли чутки, що він пародіює Честера набагато відвертіше й гостріше.

На ті часи я не часто зустрічалася з Томом, але знаю, що він був дуже щасливий. Над усе на світі Том (подібно до Честера, але трохи інакше) любив стан піднесення, який виникає перед великою аудиторією, і щоразу, коли він з являвся, я помічала в нього той особливий вираз обличчя, який буває лише у звиклих до успіху акторів та політиків,— які й не уявляють свого життя без постійних овацій.

Мабуть, він і справді був блискучий пародист (так принаймні запевняли мене потім фахівці), і найкращим його номером всі вважали оту його пародію на міністра-ліберала (ніхто жодного разу не насмілився у моїй присутності назвати його Честером), якого Том показував з таким щирим натхненням. І це анітрохи мене не дивувало — ніхто на світі не знав Честера так, як Том. Він завжди обожнював його, ловив кожен його жест і, звичайно, бачив його наскрізь.

Ніколи не погоджуся з тим, ніби Том став поганою людиною. Я майже переконана, він відчував принаймні в глибині душі, що його кпини над Честером жорстокі й несправедливі, просто він нічого не міг із собою вдіяти, заполонений своїм мистецтвом, яке, що б там не казали, було таки справжнім мистецтвом. І я так само переконана, що саме тут була причина того, чому він останнім часом так збайдужів і намагається уникати мене, а під час наших нечастих побачень безугаву жартував, не даючись ні на яку серйозну розмову. Мені здається, він починав грати навіть переді мною. І коли я одного разу сказала, що в нього хворобливий вигляд, і що йому треба раніше лягати спати й менше пити, він ущипнув мене за щоку і проспівав:

— «Між нами, вічними трудівниками: життя реальне, життя суворе».[26]

Нічні клуби ставали між тим все популярнішими, але набували чимдалі скандальної репутації, і ось одного чудового дня поліція раптом почала їх жорстоко переслідувати (новий

міністр внутрішніх справ був людиною побожною). Один з перших поліційних рейдів прийшовся на «Шинок Респі».

113

Того ж вечора Том повідомив мене телефоном,— так я дізналася про той рейд,— і сказав, що його випустили на поруки, і що йому негайно потрібні двісті фунтів на адвоката (як я зрозуміла, не дуже респектабельного), і попросив мене, заради всього святого, вмовити батька поговорити з Гокером.

Гокер приятелював з Честером,— обидва вони були колись директорами однієї приватної компанії; тепер він обіймав посаду заступника міністра в уряді консерваторів.

Том благав мене поспішити, бо на завтра вже може бути пізно. Звісно, я пообіцяла йому зробити все можливе.

Однак це було не так просто. Останнім часом я не заходила до Честера після десятої, коли він лягав спати, навіть удень ми бачились мало; зранку він працював, а після обіду, за приписом лікарів, відпочивав; їв він також у себе, в кабінеті чи спальні.

Не скажу, щоб усе це він робив з виключною метою покарати мене. Я знала, він серйозно вивчав політичну ситуацію і глибоко пройнявся новою ідеєю про «кризу свободи», — на його думку, розкол ліберальної партії означав би загибель «християнської свободи»,— не тільки в Англії, а й в усьому світі. Тож не дивно, що він і думати не міг ні про що інше.

У нашому домі й справді сталося багато змін за ті місяці, що минули після виборів і публікації маніфесту радикалів (підписаного в основному групою Честера), де була спроба пояснити поразку на виборах відходом партії від головних своїх принципів.

Цей маніфест, хай би якими були його подальші наслідки (а він породив у партії ще кілька розламів; політичні партії нагадують мені кригу — варто з'явитися одній тріщині, як починає тріщати все, і не тільки під ударами ззовні, але й від «підводних течій» і навіть під тягарем власної ваги), викликав у нас у Парейді неабияке пожвавлення.

У нашому домі знову зароїлося від сили силенної членів різних комітетів, мирських проповідників та манірних старих дів, у яких був такий вигляд, ніби їх щойно повитягали з могил (і все це тільки тому, що вони не вживали косметики).

Вся ця публіка дивилась на мене скоса, одні — з жалем, інші — з обуренням. Спершу я вирішила, що їх дратують мої підмальовані губи. Але потім, коли навіть старий пень Гулд не схотів зі мною розмовляти (поїхав додому — у нього знову піднявся тиск — і не писав мені потім ані слова), а якийсь євангеліст-проповідник заговорив з церковної кафедри про диявольський вплив, «що так довго позначався на любому вашому провідникові», я зрозуміла, що проти мене знову висунули давні звинувачення: я була блудницею у шовках, яка збила Честера з пуття, привчила його до розкошів і «великосвітського товариства».

І я не мала остаточної певності, чи не дав Честер себе переконати тепер, у період «нової кризи», ніби він повинен принести на олтар політики жертву, і чи не з цієї причини віддалив мене від себе.

Ось чому, незважаючи на настійне Томове прохання якнайшвидше переговорити з батьком, на його благання «заради всього святого!» я не зразу пішла до Честерової спальні. А коли нарешті пішла, то навшпиньки, бо що, як він спить? Однак хоч я й ступала зовсім нечутно, Селлі, яка жила за стіною Честерової спальні, вмить почула мої кроки (взагалі вона спала дуже міцно,— мабуть, цього разу якийсь інстинкт підказав їй, що я маю намір потривожити Честерову фортецю) й спитала, чого мені треба.

Вона говорила чемно, але з усього відчувалося, що необхідність допитувати до певної міри її пригнічує. Останнім часом навіть просто звертаючись до мене з найнікчемнішого приводу, Селлі нерідко червоніла; їй було важко розібратися у своєму ставленні до мене, і почувалася вона дуже ніяково.

Я пояснила, що поліція здійснила наліт на Томів клуб, і тепер треба допомогти Тому виплутатись. Проте Селлі все одно перепинила мене, сказавши:

— Ти ж знаєш, тато о десятій прийняв снодійне. Якщо збудити його, він не засне цілу ніч.

— Але ж ми не можемо покинути Тома напризволяще — у такій жахливій ситуації. А до ранку ми повинні щось зробити.

— Том мусив знати, на що йде.

— Селлі, зрозумій, якщо його прізвище потрапить на шпальти газет, може зчинитися великий скандал.