Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 9

Фактично, як я розумію тепер, мене врятували гарні манери, що їх так суворо прищеплювала мені тітонька. Я не раз читала у французьких романах про душевні муки, від яких потерпають присилувані до шлюбу дівчата, і це мене трохи лякало, проте я, щиро кажучи, не відчула аніякісінької незручності. І справді, мені не запам'яталося нічого подібного,— хіба те, як я, бувало, боялась засмутити мого любого чоловіченька (неважко було помітити, що він хвилювався куди більше, ніж я); я відчула велику полегкість від того, що він узяв на себе цілковиту відповідальність за все й так добре все влаштував.

8

І справді, Честерова мудрість найбільше виявилася в тому, що він узяв на себе геть усе. Він навіть пакував і розпаковував за мене мої валізи (у нього були не лише швидкі й спритні пальці, а й невичерпний запас енергії), був мені за покоївку, допомагаючи одягатись і роздягатись (звісно, до певної межі — він рахувався з моєю сором'язливістю), і навіть пришивав мені гудзики, розчісував волосся й заплітав на ніч коси. Коло мене ще ніколи ніхто так не ходив. Він услуговував мені так, як ото, я читала, у казках про принцес. Честер розумів (це було в ньому наймудріше), що мені часом хочеться побути на самоті, і (попри всі мої запевнення, що я рада не розлучатися з ним цілий день — адже він добре знається на путівниках) лишав мене іноді вранці в ліжку саму, щоб я могла почитати щось із своїх романів чи просто поніжитись, розкошуючи самотністю.

При всьому тому він був делікатний не згірш за деяких жінок, постійно відчував, чого мені насправді хочеться й виконував усі мої забаганки — ненав'язливо, нічим не підкреслюючи значності своїх послуг, розуміючи, що нам не слід змагатися між собою у запобігливості, ми ставилися одне до одного дуже «гречно».

Зазначу, що у нас із Честером були різні релігійні переконання (якщо в мені взагалі було щось релігійне). Відверто кажучи, мене дуже здивувало, коли першої ж нашої шлюбної ночі він почав щось там бубоніти собі під ніс (втім, ми обоє були дуже схвильовані, і я не зовсім певна, чи все я тоді дочула, і чи він сам тямив до ладу, що шепоче), благаючи бога благословити наші взаємини. Це видалося мені таким комічним, що я ледве не зіпсувала справи сміхом. На моє щастя, я була тоді при ньому ще не дуже смілива й лише заднім числом здогадалася, що він і справді молився, під словом «наші взаємини» маючи на увазі саме те, що я вважала принаймні несумісним з молитвою до бога. Пригадую, на ту пору це мене дуже вразило.

Отож протягом кількох наступних днів я раз по раз казала собі, що ця його побожність може обернутися для нас великим лихом (не секрет, що потай душі ми обоє чекали на несподівані прикрощі, отож і ставились одне до одного так запопадливо), а Честер щоразу голосно молився на ніч і вранці (я теж молилася проти ночі, але ж не вголос!), і дещо підслухане з його молитов було для мене чистим взірцем фанатизму. Так, він молився про те, щоб ми не забували господа, не захрясли в зажерливості, не дали, щоб низькі наші бажання здолали наші душі, а хіть — перемогла нашу плоть. Від тих слів (як і від першої його молитви про «взаємини») я ніяковіла, сердилась на нього або починала сміятись; останнє було ще гірше, бо вгамуватися я вже не могла, хоч там що,— наче та школярка, що ні сіло ні впало раптом заходиться від реготу. А мені зовсім не хотілося, щоб він почув, як я сміюся під час його молитов. Щиро кажучи, я вже зрозуміла, що при ньому мені взагалі краще не сміятися,— у нас були різні смаки, нас смішили зовсім протилежні речі.

Так, приміром, одного разу він мало не розсівся від реготу (а Честер уже як реготав, то неодмінно до сліз, до істерики), коли на площі з одного поважного й вирядженого джентльмена вітер зірвав новенького циліндра й пожбурив у лагуну (а мені, на противагу від нього, було шкода бідаху, у нього був такий дурнуватий вигляд; врешті, він вирядивсь отак явно з якоїсь важливої для нього потреби, і мав на це право!); і коли я метнула на Честера аж ніяк не усміхнений погляд, він знітився: «Але, погодься, у цього джентльмена був надто бундючний вигляд»,— наголосивши на слові «джентльмен» і ніби натякнувши цим на деякі забобони, властиві мені й образливі для нього, Честера. І деякий час я почувалася так, ніби ми посварилися, мені було і неприємно, і ніяково.

Крім того, він узагалі ненавидів Італію (а я була від неї у захваті — як там тепло, які насичені кольори!), його обурювала людська злидота, котра на ті часи здавалась мені такою ж природною, як і розкіш, у якій жили мільйонери; для мене це було нормально, і я не розуміла, чому такі дурниці мають псувати нам медовий місяць. Чи не найдужче обурення викликали у нього собори (а мені вони ввижалися напрочуд гарними); він казав, що навіть не сподівався побачити тут отаку гидь.

На його думку, там, крім усього іншого, було забагато святих статуй і канделябрів. Слід зауважити, що католицизм узагалі жахав Честера; він твердив, що всюди, де панує католицизм, панують убогість, темрява, бруд і пригніченість. Я зауважила, що, можливо, вбогому, темному людові саме й потрібна така релігія, яка тішить око,— розкішна й театральна, після чого Честер мало не втратив самовладання. Прибравши урочистого вигляду, він сказав:

— Театральна релігія — це взагалі не релігія... Це абсурд! Існує лише одна справжня релігія — коли людська душа спілкується з богом.

Він висловив цю сентенцію тим особливим, лише йому властивим тоном (пізніше я переконалася: так взагалі говорять проповідники), що я знову ледь не пирхнула від сміху. Та хоч я й намагалася приховати свою іронію, він все одно сказав:

— Даруй мені, але я не можу поступитися своїми переконаннями.

Я поспішила відповісти, що він, звичайно, має рацію, однак Честер ще довго не міг заспокоїтись; щоправда, суперечку ми продовжили, проте кожен з нас почував себе ображеним.

Після доволі обтяжливого для нас обох ленчу (Честер майже нічого не їв: варто йому було хоч трохи розхвилюватись, як у нього відразу зникав апетит) він раптом завів мене до ювелірної крамнички і, незважаючи на моє небажання, купив мені гранатове намисто. Коли я палко подякувала йому за дарунок, бажаючи приховати свої сумніви відносно перспектив нашого подружнього життя (я почувала, що ніколи не зможу замиритися з його релігійною агресивністю), він сказав:

— Я знаю, тобі з дитинства прищеплювали зовсім інші погляди на віру, і, сподіваюсь, ти їх не зречешся й не вдаватимеш, нібито згодна зі мною, коли насправді думатимеш інакше. Не можна цуратися того, у що віриш; особисто я вважаю це за першу заповідь будь-якого вірування.

Я відповіла йому, що, безумовно, згодна з ним; просто мені здавалося, католики теж певною мірою християни. Він відповів, що так воно і є, і що в господа нашого багато різних храмів.

По цій розмові я спіймала себе на тому, що віднині його тривкі й жагучі молитви перестали мене бентежити: я переконалася, що Честер не має наміру накидати мені своїх поглядів чи навертати до своєї віри, не прагне зліпити з мене якусь іншу людину — а саме це найдужче лякає навіть тих, хто найбільше грішить, та й просто нещасних людей.

9

Весь цей час я була втішена тими «успіхами», що їх зуміла досягти у своєму «важкому шлюбі» (хоч насправді все оберталося на добре виключно завдяки Честеровій мудрості й тактові), і що далі, то дужче гнівалася на Джіма. У своїх листах він лише ображав мене, і я нарешті мусила відповісти йому, що не читатиму більше його писань, і хай він не з'являється мені на очі. Несподіваним (але, якщо поміркувати, цілком природним) було інше: моя лють до Джіма зростала разом з його дитям. Я раптом відкрила для себе,— хоча, можливо, мала б знати це наперед усього, якби не була така молода й зелена,— що коли чекаєш дитину, це тягнеться страшенно довго, і вона забирає тебе всю без останку, навіть якщо ти про неї і не думаєш. Вона, так би мовити, живе не тільки у твоїй плоті, але й у твоїх думках і чуттях, непомітно впливаючи на них, міняючи і те, й друге,— особливо коли раптом починає ворушитися й штурхати ніжками. Ці штурхани були ніби уколи, вони ніби говорили: «Це, може, одна з найзначніших подій у твоєму житті, а Джім зіпсував усе — і тобі, й собі самому — своїм егоїзмом та жорстокістю».