Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 62

Коли Джім приїхав у відпустку, у всіх салонах його почали вшановувати як героя, і вони з тітонькою, кожне на свій лад, пишалися своїми успіхами. Такий поворот у Джімовій долі потішив і мене. Мені й справді було приємно, що тепер, коли він розміняв п'ятий десяток, його важка праця й щира відданість своїй ідеї нарешті одержали визнання, і я дуже розлютилася на Честера (запідозривши, що він просто заздрить Джімові), коли той одного разу сказав, що тітоньчина вигадка має свій негативний зворотний бік. Людям, що посідають значні державні посади, заявив він, слід якнайретельніше уникати людського поголосу.

— Але чому,— обережно запитала я,— чому можна вихваляти всіх, кого не ліньки, крім тих, котрі чесно віддаються справі, кому найважче?

Відповівши, що на це є свої причини, Честер почав мені пояснювати: якщо, мовляв, урядовці здобудуть «популярність», вони, чого доброго, одержать надто велику владу над справжніми «обранцями народу»,— і так далі, і таке інше. Я його далі вже не слухала, міркуючи собі, що Джім з будь-якого погляду моральніший за багатьох «обранців народу» і служить державі чесніше, ніж усі вони разом.

Джімова поведінка після того, як він раптом зажив такої слави, лише підтвердила мою думку. Він поводився дуже скромно й невимушено,— всупереч лестощам, якими повсюдно його стрічали.

— Чом я поїхав до Нігерії? — питав він.— Бо мені потрібна була робота, і те, що мені там запропонували, цілком мене влаштовувало.

Та його скромність лише заохочувала дам до ще більшого захвату. Якось-то я заскочила його в одному з салонів, оточеного зграйкою гарненьких дівчат. Вони, щебечучи, випереджаючи одна одну, розпитували Джіма, як він може терпіти цей жахливий африканський клімат, усіх отих бридких тамтешніх комах, а найдужче — самотність,— ситуація, в якій більшість чоловіків почувають себе ні в сих ні в тих. Але Джім із своїми старожитніми манерами з честю витримав іспит, відповівши на всі питання, як у школі («клімат, міс, не такий уже й кепський,— якщо, звісно, пити в міру»). Дівчата згодилися на тому, що він трохи зануда, але взагалі нічого, і коли Джім від'їздив з Педдінгтонського вокзалу, щоб сісти на африканський пароплав, його проводжала ціла юрба.

Та не минуло й місяця,— Джім за нашими підрахунками вже мусив прибути у Датчинлугу,— як надійшла раптова звістка: район, де живе плем'я луга (гірська місцевість) об'єднують адміністративно з іншим районом, а Джіма призначають резидентом, і тепер він має переїхати в селище, розташоване внизу, в заболоченій та паркій долині, кілометрів за п'ятдесят від його любих дикунів.

Для Джіма то був великий удар, але він поставився до цього несподіваного рішення без найменшого подиву. Джім лише черконув десь у пресі, що «все це робота хлопців з Айк-скверу (щось на зразок Даунінг-стріт чи Вашінгтона Нігерії)». «Їм кортить звести мене зі світу,— писав він,— я для них надто незалежна людина. А потім, здихавшись мене, вони візьмуться за моїх луга. У такий спосіб вони вже занапастили старого Брауна,— загнали у малярійне болото, а за півроку й поховали».

Ця новина наче громом прибила тітоньку. Не минуло й півгодини, як вона вже сиділа у нас у Парейді і, тримаючи Честера за руку, втовкмачувала йому, яку безглуздість робить нігерійська влада, не кажучи вже про несправедливість.

Мене завше дивувало, як легко знаходили спільну мову ці двоє людей, які й на дух не зносили одне одного. Повернувшись із чергового рейду по крамницях, я була вражена, заставши тітоньку й Честера, які любесенько сиділи поруч, мало не в одному кріслі (Честер вмостився на підлокітнику); вони обмінювалися компліментами, наче два імпресаріо, або наче два посли на другий день після війни.

— Безумовно, люба тітонько,— говорив Честер (раніше він ніколи не називав її тітонькою),— я зроблю для Джіма все можливе. Далебі тут якась помилка. Я дуже радий, що ви звернулися саме до мене.

У відповідь йому тітонька почала на всі лади вихваляти Честерову винахідливість, з якою він «своїм виступом за мир розбив цих старих лібералів їхньою ж зброєю».

— А, ви маєте на увазі історію з клятим контрактом,— заохочував Честер.— Шкода, що я не зміг тоді порадитися з вами, ви були хворі (тітонька саме зловживала чаркою). І яка радість знову бачити вас у доброму гуморі, здоровою, як раніше.

Честерові й справді кортіло поновити дружні стосунки з тітонькою. Відтоді, як вибухнув контрактовий скандал, ми недорахувалися багатьох щирих друзів, особливо з числа тих, які й раніше не дуже нас любили. Честер і тітонька протеревенили тоді до пізнього вечора. Не знаю, чи справді вони відчули одне до одного якусь особливу приязнь, чи просто їм терміново забаглося обмінятися заставами щойно відродженої дружби, але Честер оповів тітоньці про останні партійні інтриги, а тітонька виклала йому все, що знала про Томове захоплення модерністським театром. Вона й розповіла Честерові, що Том мало не щовечора сидить у Трайбів, а вона, тітонька, лише ширма для тих відвідин. Вони з Джімом, сказала тітонька, переконані, що Трайби дуже погано впливають на Тома, підохочуючи в ньому несмак (Джім навіть дужче, ніж Честер, був обурений Томовими піджаками в талію та м'якими фетровими капелюхами) і потураючи його нездоровому захопленню театром.

81

Найдужче, звичайно, Честера обурив той факт, що я так старанно приховувала від нього Томові походеньки. У нього була блискуча пам'ять, і йому не важко було пригадати, як я одного разу запевняла його, ніби Том під цю пору не може бути в Трайбів, позаяк сидить у тітоньки. І Честер вдався до своїх шпиків. Наскільки я розумію, він зустрівся з одним членом парламенту (це показує, якими каналами пливла до нього інформація), власником кількох газет, який добре знав одного редактора, який у свою чергу знав журналіста, чоловіка Тотті Трайб. Так чи інак, але вже через двадцять чотири години Честер знав усе в подробицях, і я не встигла прилягти після ленчу, як він зайшов до моєї кімнати (я вже роздяглася) і ще з порога спитав, чи не забула я запросити на обід таких-то й таких-то панів. І зразу ж, без переходу, дивлячись кудись повз мене, додав:

— Послухай-но, а тобі не здається, що між Томом і молодшою дівицею Трайб щось є?

— Хіба?! (А що я могла йому відповісти?)

Він пішов до мене через усю кімнату, дивлячись так, ніби хотів сказати: «А ти дуже апетитна у негліже», і раптом кинув:

— Як ти гадаєш, чи не хоче вона, бува, підчепити його на гачок?

— Ні,— відповіла я, і щоб скерувати його думки в інший бік, простягла до нього руки.— Ходи-но сюди, сядь біля мене.

Він умить спинився, і, не дивлячись на мене, продовжив допит:

— Ти переконана?

Тепер я вже не мала сумніву, що деякі чутки до нього таки дійшли, і поспішила признатися. (Який чудернацький, очевидно, був у мене вигляд, і як по-дурному я себе почувала, сидячи так перед ним з простягнутими руками).

— Том дещо мені розповів, але просив тримати це в таємниці.

— Одне слово, ви з Томом давно вже мене ошукуєте.

— Честере, я дала йому слово.

— Не розумію, нащо була потрібна ця брехня.

І тут його понесло. Він запитав, чи усвідомлюю я, яка це для нього образа — дізнатися, що його дружина така ж, як усі, навіть гірша, бо моєї зради не можна виправдати нічим, зовсім нічим. Він сказав, що завжди намагався бути мені хорошим чоловіком, і бог свідок, давав мені цілковиту свободу. І як же я її використала? Дурила його й сміялася з нього. Слід гадати, в Лондоні всі, крім нього, давно знають, що його син розгулює по ресторанах з акторками.

— Вважаю за свій обов'язок сказати: ти занапастила хлопчика. Це ти навчила його брехати. Протягом останнього місяця,— заявив він,— я зазнав багатьох зрад, у різних варіантах, але ніколи не гадав, що найгірша зрада чигає на мене у власному домі.

Він поволі опустився на канапку і, затуливши обличчя руками, застогнав так, ніби заридав (але, здалося мені, саме «ніби»). І я подумала собі, що він трішечки «переграє».