Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 34

Цей Бутем шпигував за мною від самого початку (я знала, що він доносить усе Гулдові, Дейзі попередила мене про це запискою, нашвидкуруч надряпаною у перукаря, щоб її не заскочив на тому Тед), але я мовчала, і лише коли одержала незаперечні докази,— увійшовши якось уранці до своєї кімнати, я побачила, що він читає мого недописаного листа кузенові Роберту (про Джіма — ми з Робертом дуже за нього тривожились),— я поставила Честерові ультиматум і сказала, що більше й дня не пробуду з Бутемом під одним дахом.

Я зразу ж побачила: бій буде серйозний. Увійшовши до кабінету, я ще не встигла й рота розтулити, як Честер люто зиркнув на мене через стіл. Я казала в таких випадках, що він намагається спопелити мене поглядом, а Джім — що він робить «стойку».

Джімовий вираз був точніший. У такі хвилини (коли Честера мучили жахливі підозри) він не тільки намагався спопелити вас очима; йому мінялося все обличчя — ніс випинався вперед, стискалися щелепи, на щоках виступали жовна, і навіть тіло напружувалось і завмирало, ніби скуте почуттями, які нуртували в ньому.

Я зрозуміла, що Бутем уже випередив мене і поспішила сказати:

— В листі не було жодної таємниці, та й не про те йдеться, я просто написала Робертові про Джіма. Але я певна, ти погодишся, що Бутема терпіти далі не можна.

І спокійнісінько сіла на канапу, щоб не бачити його «стойки».

— Він пояснює, що лише переклав листа з місця на місце, аби дістати з-під нього записника з адресами,— я послав його сам.

— Отже, ти хочеш, щоб він за мною стежив. І лише для цього й тримаєш Бутема. Ну та вже певно — бо ні на що інше він не здатен.

Честер встав із-за столу й підійшов до мене впритул; видно було, що він дуже схвильований, хоч і намагається триматися холодно й суворо.

— Як ти цього хочеш, я можу будь-якої хвилини витурити його звідси. Але що там у вас із сером Робертом та Джімом?

— Нічого особливого, просто Джім марнує у Бакфілді і своє життя, і Бобові гроші, і ми тривожимося за нього. Врешті, я відчуваю свою вину перед ним і...

Честера аж пересмикнуло, наче від кольки, й він зразу ж мене перебив:

— Ти часто тепер зустрічаєшся з Джімом?

— Жодного разу відтоді.— Це питання навіть мене здивувало.— Джім не схотів би стрітися зі мною, навіть якби я його про це дуже просила; він страшенно ображений, і має підстави,

Честер пройшовся по кімнаті і знову став у свою «стойку». Я зрозуміла, що він не вірить жодному моєму слову. Мені довелося доводити, що Джіма вже кілька тижнів не було в Лондоні, що до Бакфілда чотири години їхати, а я не маю ані хвилини вільної. Я розсердилася й спитала без манівців, невже він гадає, що я його дуритиму? У цю мить він раптом підійшов до мене і, сівши поруч, сказав:

— А якби й піддурила, я б однаково про це не дізнався, еге ж? — І якось химерно поглянувши на мене, додав:— Авжеж, ревнувати вульгарно. Я не вмію поводитися з леді, чи не так?

— Ти поводишся зі мною чудово.

— Хотів би я знати, що у тебе зараз на серці... і не лише зараз, а й взагалі.

— Нікому не дано читати чужих думок. Хіба лише так, вгадувати. Нічого особливого. Це стосується не однієї мене — всіх.

— Ти зовсім інша з капітаном Джімом і навіть з тітонькою,— з ними ти не намагаєшся бути такою ввічливою, як зі мною.

Ці слова раптом на якусь мить (він так і задумав) дали мені змогу зазирнути йому в душу, таку переповнену підозрами й непевністю, аж я була приголомшена.

— Дурне! — вигукнула я.— До всіх я ставлюся однаково, я — завжди я. Наприклад, мені було дуже добре з Дейзі Гулд.

— Може, й так... але я кохаю тебе... Кохаю міцніше, ніж ти, мабуть, гадаєш. І тут я не маю над собою влади, хоч би що ти робила.

Несподівано розмова пішла в інший бік, і — коли Честер знову заговорив про Бутема й сказав, що йому дуже не хотілося б ображати Теда й завдавати болю Бутемові, що такий відданий йому та їхній справі, але він, Честер, цілком у моїх руках, і якщо я наполягаю, то він зараз же його вижене,— я сама відмовилася від свого прохання. Ми зійшлися на тому, що попередимо Бутема й цього разу вибачимо йому.

А що мені лишалося? Можна нарікати, що в тебе ревнивий чоловік, але коли його ревнощі народжені щирим коханням (бо це далеко не завжди так), боротися з ними надзвичайно важко.

Якщо тебе кохають, це зобов'язує. Хай там як, а мусиш рахуватися. Про такі речі ніколи не слід забувати, принаймні коли прагнеш спокою.

Ось таким чином Бутем і лишився моїм «доглядачем», і ця Честерова акція гідно завершила першу фазу моєї облоги. Звісно, Бутем ані гадки не мав припиняти своє шпигунство (він вважав його за свій моральний обов'язок — я була для нього жінка, заплямована гріхом), тільки робив він тепер свою справу обережніше; мені жодного разу не вдалося застукати його на гарячому. Та якби я його і заскочила, Честер все одно б не вигнав свого посіпаку, бо вже не міг без нього обходитись. Бо таки й справді Честер не мав би ані хвилини спокою, якби коло мене не було його постійного наглядача.

44

Отак Честер через свою пристрасть до мене перетворився на мого ворога, підступного й нещадного. Ані на мить не зводив він з мене пильного ока, і всі його заходи, навіть найневинніші з вигляду, насправді виявлялися згодом великим ошуканством,— кожен з них ще дужче зав'язував мені світ. І, траплялося, я дякувала йому (а то й мало не за-

керувалася в нього) за вчинок,— по суті, низький, спрямований проти мене. Так, я вже розповідала, що на ту пору мене дуже тривожила доля бідолашного Джіма, і ми листувалися з Робертом, радячись, як нам виплатити Джімові борги й підшукати йому якусь посаду. Роберт саме перед тим залишив службу в армії й повернувся додому залагоджувати бакфілдські справи; це мене тішило, бо тепер я могла радитися з ним про все, що стосувалося Джіма.

Джім увесь той час жив на широку ногу у Бакфілді, витрачаючи Бобові гроші на різних «найкращих» коней (на яких ніхто, крім нього, не звертав уваги) і на всі заставки кляв державу, яка, за його висловом, геть зійшла на пси,— через усіх отих грошолупів, пацифістів та інших ворогів великої Англії.

Боб справді любив Джіма, але бачив і його вади. Він тоді й приїхав до мене у Лондон з однією метою — поговорити про Джіма. Ми пішли у Бетерсі-парк, де нам ніхто не міг заважати (а потім на концерт, щоб я могла пояснити свою відсутність), і ретельно все обмізкували. Єдине, чим, на думку Боба, можна було допомогти Джімові,— це знайти йому місце десь у колоніях. Я додала: треба, щоб це місце йому ще сподобалось.

— Отут і заковика! Було одне місце — на Цейлоні, на чайних плантаціях, але він категорично відмовився: мовляв, там йому ніде буде полювати.

— З Джімовим марнотратством — тільки на чайні плантації!

— Так, йому слід було народитися першим у родині й одержати в спадок Бакфілд. З нього вийшов би ідеальний королівський псар, не гірший за нашого діда,— авжеж, за умови, що він одержав би ще й тисяч з п'ятнадцять річного прибутку.

І я мусила з ним погодитись,— Джім неодмінно процвиндрив би Бакфілд, для нього й справді найкраще місце — колонії.

Але перш за все треба сплатити його борги, і Боб вирішив продати деякі меблі й килими, що лишилися Джімові у спадок від матері. Він чув, що ми переїхали у новий особняк, і запропонував мені купити дещо з фамільного майна. Звісно, я зразу ж на це погодилась.

Пізніше Бутем зчинив навколо цього великий галас, і Гулдові поплічники усі в один голос почали волати, що не встиг Честер здобути успіх, як мої родичі налетіли на нього зажерливими грифами й обібрали його до нитки.

Так само, ще коли ми шукали собі мешкання у Лондоні, у Тарбітоні тільки й мови було, що про тітоньку Леттер, яка нібито намагалась за будь-яку ціну нав'язати Честерові «жовтого слона», і що домовленість про оренду і є, власне, та платня, якої вона зажадала від Честера за те, що повернула мене перед виборами додому.